Зайва у власному домі

— Мамуль, можна я до вас приїду на свята?

— Це, я думаю, не дуже доречно…

— Я буду тиха, як мишка.

— Але у Данила чутливий слух… І він не дуже любить, коли ти приїжджаєш до нас додому. Доню, тобі в гуртожитку буде краще.

— Напевно, мам… Нічого нового. Аня з заздрістю слухала радісні вигуки одногрупників, розуміючи, що вони поїдуть додому, у них будуть справжні канікули, справжні свята, а її вдома не чекають.

Ані до дому було ближче за всіх, а їздила вона туди рідше за всіх.

— Я дорогу не люблю, — відповіла Аня, коли друзі запитували.

Звісно, це була неправда. Якби хтось сумував за нею вдома, то вона б і через всю країну на поїзді проїхала, щоб хоч 24 години побути з рідними, і нехай би на одну лише дорогу пішли всі святкові канікули. Всі б заощадження витратила, у борги залізла, щоб доїхати. Якби її тільки запросили… Аня у дні, коли на поверсі панувало помірне пожвавлення, сусідки бігали туди-сюди, наводячи порядок у кімнатах і коридорах перед від’їздом, і говорили про те, у кого які очікування від свят, і як не хочеться витрачати крупиці довгоочікуваного відпочинку на підготовку до іспитів і заучування квитків, не знімала навушників.

Усі вечори поспіль, коли доводилося сидіти в кімнаті, вона проводила у навушниках, під ритми сучасних пісень. Щоб не чути сусідок. Але ще сумніше ставало, коли нескінченний гул на поверсі, нарешті, стишувався, і всі роз’їжджалися по своїх селах і містах. Так і сиділа вона там, одна-однісінька, всіма покинута.

Зі своєї нори, на поверх, вона вибиралася рідко: до душу і до мікрохвильовки, адже у кімнатах тримати свою мікрохвильовку не дозволялося. Навіть не готувала, а гріла куплене, лише б не тинятися зайвий раз по гуртожитку, де від твоїх кроків луна на п’ять поверхів, і вахтерки дивляться зі співчуттям.

З сусідів Ані роз’їхалися всі. Через шість кімнат від неї залишалася дівчина, але у тієї новорічна підробіток – вона виїзний офіціант на виїзних заходах і корпоративах, по потрійній ставці. Як 31 виїде, так тільки до іспитів і з’явиться. Зверху і знизу, на інших поверхах, було по 2-3 людини, їм щастило більше, якщо вони, звісно, спілкувалися між собою. Втомившись від споглядання порожнього поверху і від заздрощів до тих, хто зараз у поїздах і літаках, або вже вдома, передчуваючи щасливі свята, Аня приступила до іспитових білетів. І заснула…

Щось запищало на подушці. Аня розплющила очі, спершу перелякавшись, що це миші, а потім сподіваючись, що повернулася сусідка, і спросоння не збагнула, що це її мобільник пищить.

“Приїжджай” – коротке запрошення від мами, яке ощасливило Аню як, як її б не ощасливив навіть червоний диплом, отриманий без нескінченних сесій.

— Ура!! Вже підкрадалося ранок 31 грудня. На вокзалах яблуку ніде впасти – усі квитки викуплені, усі поїзди далекого прямування забиті під зав’язку. Але це і не для Ані. Їй треба в передмістя. В електричку вона ледве втиснулася і потім простояла, затиснута з усіх боків, півтори години, якась гірлянда в пакеті лоскотала їй ніс, але воно того варте.

— З наступаючим! – Аня зайшла в квартиру без дзвінка, — Мамуль, як я скучила за тобою! Але на маминому обличчі не було ні захоплення, ні гостинності. Вона не знала, що Аня їде? А хто написав повідомлення? А чому мама тоді не здивована?

— Чому ти не береш трубку? Я тобі дзвонила!

— А, тут пропущені… Я звук відключила, а в електричці і розвернутися було нікуди, щоб подивитися…

— Ось у цьому вся ти. Робиш – потім думаєш. Робиш – думаєш. Треба голову включати, Аня, що, якщо б ми запросили тебе на новорічні свята, то зателефонували б, мабуть! Або якісь подробиці у повідомленні вказали, коли приїжджати, на скільки днів. “Приїжджай” – це що, по-твоєму, запрошення?

— Це не ти відправила?

— Алілуя! Максим прокинувся сьогодні раніше за нас, схопив з тумбочки мій телефон, щоб гру скачати, і пожартував над тобою, а ти, нічого не перевіривши, на всіх парусах, вже приїхала сюди! Як я скажу Данилові, що ти будеш святкувати з нашою родиною?

— Я в кімнаті у себе посиджу… — миттєво сівшим голосом заговорила Аня.

— Це що за кімната? У нас є вітальня, спальня і дитяча. Ти дитя? Ні, це дитяча Максима. Я можу, звісно, запитати у сестри, чи немає у них розкладушки, і нікуди тебе покласти, але навіть так Данилові не сподобається, що ти приїхала без запрошення. У нас сімейний Новий рік.

— А я для тебе вже не родина, мам?

— Виросла, а від моєї спідниці відірватися не можеш! Їдь у свій гуртожиток, там тепер твій дім, знайди чоловіка і відчепися від матері. Скільки можна мені на нерви діяти? Приходиш, як до себе додому, без дозволу, між іншим! Куди ось тебе подіти… Сиди тут поки! Я подумаю, що сказати Данилові.

Бурчання нагадало Ані, що вона не поснідала, та й учора майже не їла, то читаючи підручники, то ридаючи від безнадії. Але лізти до їх продуктів не ризикнула. Минулого року, коли Аня приїжджала, щоб зробити деякі документи, мама її так відчитала за те, що та бере їжу без дозволу…

— Ой, ну поїж вже щось, — сказала мама, — Неможливо це слухати. Там пшонка є, я її варила Максиму, але він перебірливий. Салати і стейки не чіпай! Це на Новий рік! Пшонка була проігнорована. Зараз би, після такого прийому, і стейки не полізли… О п’ятій годині мама привела Максима, який гостював у друга по дитячому садку. Максим Аню за сестру не вважав, звісно. О сьомій, у ковпаку, намалювався і Данило – мамин чоловік. Вони трохи пошушукались у сторонці.

— Аня, гості скасовуються, Даня не хоче, щоб ти святкувала з нами. Його це напружує. Сьогодні з нами, завтра теж не поїдеш, тому що розледащієш, захочеш тут затриматися, потім взагалі до іспитів у нас застрягнеш, тому, як сказав Даня, краще ти відразу підеш…

— Але як я поїду? Вже сім. Сьогодні Новий рік.

— Електрички ходять і у свято. Я подивилася на їх сайті – наступна буде о 10 годині. І… ключі віддай. Щоб такі непорозуміння не повторювалися.

Аня брела по рідних місцях, розсікаючи гучні натовпи, і заглядаючи у вікна будинків, де у людей горіли гірлянди, стояли ялинки, звідки чулася музика… Доїхати-то вона доїде. Але, зайшовши у байдужі стіни гуртожитської кімнати, невідомо, чи зможе це винести…

Вона могла б знайти друзів. Дівчатка з групи, які місцеві, яким не треба їхати кудись, щоб побути з родиною, дуже дружелюбні. У когось вдома вечірка “для всіх”, і ніхто б не засудив, якби Аня прийшла туди. Але вона упускала всі ці можливості. Вона так сподівалася, що їй зателефонує мама.

У гуртожиток Аня прийшла вже о півночі – поки доїхала, поки дісталася від станції.

— Невже на поїзд запізнилася? – жахнулася вахтерка.

— Так, мій поїзд пішов…

— Ух ти ж… нічого, дитинко, ти не кисни, ти не плач, ти сходи нагору, причепурись для зустрічі Нового року, і заходь до мене. У мене все накрито вже. Залиш усі образи і розчарування у цьому році, а ми з тобою зустрінемо Новий, і підемо туди. Ані здалося, що похмурі коридори гуртожитку більше не нагадують їй тюремну камеру. Новий рік вона провела на вахті, з Валентиною Іванівною, яка виявилася просто скарбницею кумедних історій. Мамі Аня так і не зателефонувала. Вже ніколи.