Так закінчується самотність…

Він був настільки самотнім та сумним, як може бути самотньою лише старенька, не потрібна жодній душі в світі і забута всіма людина. Кожного дня він мовчки йшов на пірс до моря і сідав там, нерухомо спостерігаючи за вічним танцем хвиль, за грою сонячних променів на воді, слухаючи гуркіт хвиль… Знімав свій старий, затертий картуз і підставляв обличчя, вкрите великою кількістю зморшок, свіжому морському бризу.

Чоловік не був дуже старим, але довгі роки самотності стали його способом життя.

Здавалось, ще зовсім недавно, інший герой нашої історії, кумедний песик відчував турботу і любов родини. Але все змінилося раптово, коли власники усвідомили, що він не чистокровний. Вони просто виштовхали його з авто на дорозі.

Спочатку він ще намагався знайти собі добру людину, підбігав до всих, лестився, але грубість та штовхання швидко відбили в нього бажання товаришувати з цими істотами, які вважали себе королями світу. З того часу пес усвідомив, що довіряти людям не варто, він став уникати їх. З іншими песиками він теж не знайшов порозуміння — за своєю природою пес був самотнім. Так і жив сам по собі, не довіряючи нікому: завжди у напрузі, завжди насторожі.

Старий милувався грою хвиль і поринав у далекі спогади. Біля моря вони не були такими важкими, як вдома, де все навколо нагадувало про минуле: знімки в рамках, речі, навіть дрібнички…

Раптом до нього підійшов худий, напівлисий пес. Старий чоловік здивувався, але пригостив гостя ковбаскою. С тих пір вони стали бачитися частіше, чоловік завжди пригощав песика принесеним з собою бутербродом або чимось іншим. Пес підходив тільки до нього, неозброєним оком було видно, що життя не жаліло собаку, а пес у свою чергу дуже цінував турботу мовчазного, спокійного чоловіка, який ставився до нього як до рівного.

Коли вони вперше знайшли один одного, вони вже й не пам’ятають, але обом було необхідно це спілкування та увага. Вони чесно ділили скромну їжу старого і довго тихенько сиділи поруч: старенький – завжди на одному й тому ж камінці, а пес – поруч, на гальці. Вони просто сиділи, спостерігаючи за водою, і їм було спокійно від того, що поруч є жива душа.

Одного разу старий тихенько заговорив. Пес здивувався, але став уважно слухати, нахиляючи голову набік і інколи глибоко зітхаючи. А старенький розповідав йому про своє тяжке життя. Він розповідав як був надзвичайно щасливим з дружиною, і які прекрасні, сміливі сини-близнюки у них були.

– Розумієш, друже, я від радості стрибав, як хлопчисько: одразу двоє синів народилося! Джекпот! Хлопці росли такими славними. Їх звали Мишко і Сашко, і вони були такими жвавими і дружними, всюди встигали. В одну мить. І що ти думаєш? Стали льотчиками! Обидва. Але потім сталося так, що Мишко привіз додому Сашка в металевій труні.

«У палаючому літаку нічого не залишилося… Всередині порожнеча…» Після поховання дружина сильно змінилася, почала хворіти і все просила Мишка повернутися додому. Але він з характером, залишився там, далеко, працювати в іншій країні. А потім і він загинув… Ось дружина й не витримала, пішла через тиждень після похорону Мишка. Залишився я один. Ні кого в мене немає, ні онуків, ні рідні… Навіть тварини домашньої немає.»

Старий замовк так само раптово, як і заговорив. Він просто закрив очі і задумався про щось своє. Потім сказав собаці:

– Вибач, що наговорив тобі все це. Накопичилось. А ти вмієш слухати. Ти добрий пес. Розумний.

Пес слабо вильнув хвостом і зітхнув, похнюпивши голову, ніби кажучи, що йому також було нелегко в житті. Цей старенький сподобався йому своєю вразливістю і самотністю. Пес відчував, що старому теж тяжко в цьому світі, що йому так само самотньо, як і самому псу.

Старий важко піднявся з каменю і пошкандибав додому. Він ніколи не прощався з собакою, бо знав, що завтра знову зустрінеться з ним на тому ж місці, і від цієї думки йому ставало тепло на душі. На березі моря зустрічалися дві самотні душі: щоб побачитись на якийсь час і знову піти своїми одинокими шляхами. Скільки це могло ще тривати? Хтозна…

Одного разу старенький не прийшов. Не прийшов і на другий, і на третій день. Пес сидів біля заповітного камінця і хвилювався. Інколи він думав, що й ця людина обдурила його, покинула… Адже кому потрібен бездомний, страшний пес?

До собаки підійшов молодий хлопець і сказав:

– Песику! Пішли зі мною, тебе хоче побачити один твій давній знайомий.

Пес недовірливо дивився на хлопця, але той витягнув з пакету такий знайомий картуз старого і простягнув її собаці – понюхати. Пес вдихнув знайомий запах, підвівся і пішов за картузом. Так хлопець довів пса до будинку, де біля під’їзду на лавці вже сидів старий, з великим шматком ковбаси в руках.

Старенький простягнув руку до собаки і щасливо вигукнув:

– Привіт, друже. А я ось захворів, пошкодив ногу. Не можу тепер далеко ходити. Попросив сусіда, щоб знайшов тебе і привів. Я хочу, щоб ти жив зі мною. Згоден?

Пес радісно махав хвостом і пихтів від радості та довгоочікуваної зустрічі з улюбленим чоловіком. Він навіть забув про ковбаску, так радів старенькому.

Минув місяць. На березі моря, на своєму улюбленому камені сидів все той же старий у картузі, а поруч – кудлатий і добре відгодований за місяць пес.

– Ну що, ходімо додому? Нам треба ще викинути старі речі, нагодувати тебе та й вікна помити. Треба навести лад! Не можна собаці жити в неприбраному домі! А ми ще поживемо, чи не так?

Очі старого заблищали озорним вогником, він усміхнувся, і, легко піднявшись з каменя, потріпав щасливого пса по лохматій спині.

Так закінчується самотність…