Ми ніколи не звернемося до тебе! Ми проживемо!

— Ти йдеш? — запитала вона зі сльозами на очах.

— Так, я полюбив іншу. Ти мені набридла, набридли крики дітей!

— Але це ж твої діти! Вони ще зовсім маленькі! Як ти можеш?

— Все, відчепись! Ти стала некрасивою!

— Ну, я ще не відновилася після народження молодшого сина! Це мине!

— Я сказав, я йду!!! — закричав він.

Вона всхлипнула, але не заплакала. Дворічний синочок прокинувся і спостерігав за цією сценою.

— Добре, йди, але запам’ятай! Ми ніколи не звернемося до тебе! Ми проживемо! Пішов — зворотного шляху тобі немає! — спокійно сказала вона. Потім зайшла в кімнату, взяла на руки немовля, місяців п’яти, і вони стояли втрьох, дивлячись услід чоловіку та батьку, що йшов геть…

— Так, алло? Так, іду, іду! — нервово кричав у трубку молодий чоловік, років тридцяти.

Пройшло п’ять років…

«Як вона мене дістала», — думав він. «Піду посиджу в парку, додому зовсім не хочеться…» Він сів на лавку і побачив, як граються хлопчаки. «Цікаво, а як зараз виглядають мої діти? Напевно, вже зовсім великі… А вона як? Не дзвонила жодного разу…

Дурень був…» І тут він побачив знайомий силует. «Це вона! Як підійти?» — занервував він, побачивши, як хлопчаки біжать до неї! Він наважився:

— Привіт! — сказав він.

— Здрастуй… — з подивом відповіла вона.

— Я так радий вас бачити! Це ж мої діти?

— Неважливо, тепер це не має значення…

— Я хотів сказати…

— Ти вже все сказав тоді…

І раптом хлопчаки з криком «тато» побігли в їхній бік. Чоловік розхвилювався, не вірячи своєму щастю, але малюки пробігли повз них і впали в обійми іншого чоловіка, який йшов до них. Вони підійшли, чоловік поцілував її і привітався з ним.

— Дорога, а хто це?

— А це просто перехожий, питав, де найближчий магазин! Нещодавно приїхав! Підемо додому, я пиріжків напекла!

— Дядьку, а магазин за рогом! — крикнув хлопчик років семи.

— Дякую… — відповів він і мовчки, зі сльозами на очах, дивився, як вони йдуть… Вони… такі рідні і такі чужі…