Сторожиха

Рудій собаці ніколи не давалося головне ремесло дворового пса — вміння лякати. Гавкати грізно, скалити зуби, наганяти на чужого холоду в спину. Замість цього Люська зустрічала кожного зустрічного так, ніби той повернувся з довгої дороги: крутилася під ногами, повискувала від щастя, підставляла кудлату спину під долоню.

Тому й прозвали її на будівництві коротко й трохи насмішкувато — «Сторожиха» Хоча стерегти вона не вміла зовсім.

— Де наша охорона? Знову спить на посту? — гукав Володя, ледь ступивши на майданчик.

Люська вискакувала з будки й летіла назустріч. Її не обдуриш. Володя тільки вдає, що бурчить, а насправді добрий — і напевно щось для неї приніс.

Так і було. Побачивши собаку, він потрусив пакетом у веселих квіточках.

— Ага, так я і знав. Тобі не соромно? Сторож із тебе, як із мене балерина. А я, дурень, подарунки ношу. Не за службу, звісно. За те, що дівка ти хороша.

Вона замела кудлатим хвостом, закрутилася довкола його чобіт: «Ну що там? Показуй уже, немає сил терпіти!»

Він почухав її між гострих трикутних вух і нарешті розкрив пакет.

— Ось. По-перше, нашийник. Та ти носа не верни. Гарний, червоний, і з моїм номером — раптом загубишся. Не подобається?

Люська скоса глянула на червону шкіряну збрую з блискучою бляшкою посередині. «А що тут може подобатися?» — питав її погляд.

— Ну добре, не вередуй. Є ще по-друге. Купив тобі спеціальну кісточку, — Володя багатозначно підняв палець.

Ось кісточка припала до смаку. «Оце інша річ! Краще б замість того нашийника кісток набрав побільше», — думала Люська, вгризаючись у частування.

— Гаразд, піду працювати. А ти охороняй, — Володя зробив суворе лице й покрокував до вагончика.

Вона хрумтіла кісткою й чудово розуміла: жартує він. Яка з неї сторожиха? Так, одна назва. Страху нагнати не вміє. А от зацілувати до нестями — це будь ласка.

Добре, що хлопці на будівництві це розуміли. Пощастило їй. Раніше було геть інакше.

* * *

Її перший господар був чоловіком суворим і скупим на ласку.

— Будь-яка тварина в господарстві має приносити користь, — казав він і похмуро дивився на собаку. — Кури несуть яйця, кіт Мурчик ловить мишей. А твоє діло — двір стерегти.

Стерегти Люська не вміла. Начебто нічого складного: гавкай на чужих, лякай, зуби скаль. Але не виходило. Раділа вона людям, махала хвостом, повискувала від захвату — і все.

— Ну й собака… У сусіда кіт удесятеро лютіший, — спершу лаявся хазяїн, а потім вирішив злість у ній виховати.

Годувати перестав. Тоді почалося зовсім кепське. Тільки от у злюку Люська так і не перетворилася. Стала нещасною, забитою, голодною — це так. А злою — ні.

Махнув хазяїн рукою й привів іншого пса. Груди широкі, очі страшні, зуби гострі. А голос який! Люська, щойно почула, одразу забилась у буду.

Тільки й звідти її незабаром випхали. Ланцюг зняли.

— Іди гуляй, безтолкова. Тут тепер справжній сторож житиме.

Виставили за хвіртку — і пішла вона, куди очі дивляться. Назад дороги немає: цей новий пес порве її на клапті, тільки поткнися. Та й що їй там робити? Треба шукати іншу людину. Таку, кому потрібен добрий собака, а не грізний.

* * *

У селі ловити не було чого. У кожного двору свій пес — тямущий, гавкучий. Треба до міста. Там людей більше, там і місце знайдеться.

Про місто їй колись розповів кіт однієї дачниці. Люська тоді була ще зовсім молода. Сиділа під яблунею, гавкала на метеликів — аж тут він.

Гарний, білий, пухнастий, очі блакитні, мов небо восени. Таких котів вона раніше й не бачила.

Кіт умостився на гілці, глянув на неї згори й заявив:

— Погано працюєш. Вижене тебе твій хазяїн.

— З якого це дива? — образилася Люська.

— А з такого. Що потрібно в селі від собаки? Щоб стерегла, щоб чужого на подвір’я не пускала. А ти що робиш? Вухами ляпаєш.

— Нічим я не ляпаю. Що ж, мені треба було тобі одразу хвоста відірвати?

Кіт обережно підібрав свій розкішний білий хвіст і повчально продовжив:

— Ну, це щонайменше. А взагалі я й пролізти не мав би на твою територію. А я ж ось сиджу. Ти не зла. Для сільського собаки це повний провал у сторожовій кар’єрі.

— І що ж мені робити?

— До міста перебиратися. Там таких м’якосердих цінують.

— А місто — це де?

— Машиною — недовго. А пішки… поки дійдеш, лапи повідпадають.

— Не треба мені твого міста, — буркнула Люська. — Мені й тут добре.

— У місті краще, — не здавався кіт. — Людей багато, усі різні. Вибирай — не хочу.

Люська тільки хотіла спитати, як же серед тієї юрби вибрати свою людину, аж звідкись вигулькнув хазяйський Мурчик, наїжачився, засичав. Білий кіт майнув за паркан і зник. Більше не приходив.

Мало встиг розказати, ну та що вдієш. З рештою Люсьці доведеться розбиратися самій. «Головне — дійти», — вирішила вона й вирушила в путь.

* * *

Ішла довго. Дорогу питала в бродячих псів та в перелітних птахів. Добре хоч стояв початок осені — жовтенький, лагідний. Ночі прохолодні, зате дні ще теплі.

Урешті докульгала до міста. Лапи не повідпадали, але боліли страшенно. Настав час роздивитися й вибрати собі підходящого хазяїна.

Вона вклалася під лавкою навпроти велетенського супермаркету й почала спостерігати. Людей і справді була сила-силенна, як і обіцяв білий котяра. Бігли, поспішали, ні на кого не зважали.

Як у цій метушні зрозуміти, хто є хто? У Люськи зарябіло в очах. «Ех, чую, зимувати мені під цією лавкою», — зовсім занепала вона духом. Аж тут на очі їй трапилася жіночка.

Краси-и-ва! Волосся довге, вії пухнасті, підбори високі, талія тонка. Але то дрібниці. Головне — на руках у жіночки сиділа малесенька собачка. І як же та з нею сюсюкала — у Люськи навіть у роті посолодшало.

— Крихітко моя, красунечко. Зараз мама тобі смачненького купить. У крамничку зайдемо, іграшечки новенькі подивимось…

Собачка чомусь тремтіла й верескливо потявкувала. Та це ж пусте! Головне, що хазяйка добра, лагідна. Ось до неї Люська й вирішила підійти.

Вибралася з-під лавки й подріботіла назустріч, усміхаючись і махаючи хвостом. Майже добігла, коли песик на руках у жіночки її помітив. Залився тонким гавкотом. І тут же хазяйка, вторуючи своїй крихітці, заверещала:

— Пішла геть, страховидло! Фу! Геть!

Люська спинилася. Невже це до неї? Вона ж їм нічого не зробила. Навіть привітатися не встигла.

— У вас тут скажені двірняги вештаються, а ви куди дивитеся? — тим часом смикала жіночка за рукав охоронця, що стояв біля входу. — Тут торговий центр чи де?

— Чого ви скандалите? — ліниво відказав той. — Вона ж усередину не лізе, а на вулиці я їх ловити не зобов’язаний. Для цього інші служби є. Не подобається — телефонуйте, хай приїдуть заберуть.

— Йолоп, — припечатала жіночка й подріботіла до блискучої червоної автівки разом зі своєю малявкою, що зірвала голос.

Люська лишилася стояти — приголомшена, розгублена, налякана. Та як таке взагалі буває? Як в одній людині все це вживається? Любов до своєї собачки — і тут же ненависть до чужої? Дивні люди в місті.

— Іди-но ти звідси, — подав голос охоронець. — Від гріха подалі.

І вона пішла. Щоправда, куди — гадки не мала.

* * *

Виявилося, що кіт трохи набрехав. Людей у місті й справді вистачало. Тільки всі вони були не для Люськи. Може, йому, білому й пухнастому, всі довкола раділи. А їй, безпородній, великій і рудій, — аж ніяк.

Місяць вона тинялася від смітника до смітника, від крамниці до крамниці. Поїсти щастило не щодня.

У місті конкуренція. Своїх безхатніх котів та псів вистачає. Зайда з села їм ні до чого. Гнали, сичали, порвати обіцяли.

Схудла вона зовсім, надію втратила — і тут зустріла його. Такої людини Люська ще не бачила. Брудний, зім’ятий, а запах! Її колишній хазяїн теж трояндами не пахнув, але до цього чоловіка йому було далеко.

Він сидів на бордюрі, підстеливши на камінь картонку. Щось бурмотів і кривився.

— Скнари нещасні. Хіба з такими заробиш? — буркотів чоловік. — Зачерствіли людці нині.

І тут він помітив її.

— Іди-но сюди, собацюро, — поманив брудним пальцем. — У мене щодо тебе план визрів.

Вона позадкувала. Дивний якийсь.

— Та йди, не бійся. А якщо так? — він дістав із кишені засмальцьований шматок ковбаси.

У Люськи в животі аж завило. Ноги самі рушили до нього.

— От і розумниця, — похвалив той. — Наминай, поки дають. Ти головне не кусайся. Ти мені поможеш, я тобі…

Він говорив, а сам порпався у величезній картатій сумці. На світ з’явився спершу ремінь, потім шапка, лінялий светр і, нарешті, пасок від халата. З ременя й паска чоловік спорудив собаці щось на кшталт нашийника з повідцем. Решту непотребу запхав назад.

— Ходімо, чи що? Мене Валерою звати, а ти так і будеш — Собака. Чого голову ламати?

Люська була смикнулася вбік, а тоді передумала. Який сенс тікати? Куди? З цим Валерою, може, хоч із голоду не пропаде. Та й добрий він начебто. Ось, пригощає, бити наче не збирається.

Але Люська помилилася.

* * *

Валера привів її до якоїсь квартири. Коридор довжелезний, двері обабіч, у кінці — кухонька. Вікно дивиться в стіну.

Народу на кухні багато. Пахне, як біля смітника в спеку, шустрі таргани походжають по підлозі, ніби вони тут господарі.

— Знайомтеся, хлопці, підмогу собі знайшов, — Валера поплескав собаку по спині.

— Нащо вона тобі? — здивувався один. — Її ж годувати треба.

— Дурень ти. Годувати її якраз і не треба, — повчально повідомив Валера. — Нині людям нашому братові подають неохоче. А от на собачку, на корм — може, і розщедряться. Тому вона має бути худою й голодною. Щоб жалісливіше.

— Так вона ноги простягне, якщо не годувати, — не вгавав перший.

— Ну й простягне, іншу знайдемо, — вишкірився Валера. — Мало їх вулицями тиняється? Мене сьогодні осяяло. Давайте за це й вип’ємо чаю.

Він прив’язав Люську до батареї й усівся за стіл. Їв, потім задрімав, приткнувши голову між тарілкою й склянкою. Її більше не пригощав.

«Ото вляпалася, — думала Люська. — Добре хоч, він мене гнилим паском прив’язав. Перегризу — і тікати. Двері тут наче не замикають».

Вона визволилася, шмигнула в темний коридор, штовхнула носом облізлі вхідні двері — і була така. Ніхто навіть не прокинувся.

* * *

Скільки часу минуло після зустрічі з Валерою, Люська не знала. Але наближалася зима. Калюжі ночами бралися кригою, іноді сипав сніг. Хазяїна для неї так і не знайшлося.

«Кінець мені, схоже, — думала вона. — Ну й нехай. Пусте я створіння. У селі нікому не потрібна, тут та сама історія. Згину — і добре, хоч муки скінчаться».

Але в долі, схоже, були на руду двіряжку інші плани. Бо одного сірого сльотавого дня вона привела Люську до дощатого паркана. За ним щось гриміло й ухкало.

Люська спинилася. У селі за парканами зазвичай було значно тихіше. Що ж там таке коїться?

— Чого, руда, цікавишся? — пролунало за спиною.

Люська сіпнулася, обернулась. Поряд стояв чоловік. Кремезний, молодий, бородатий. Сірі очі усміхаються. Наче не страшний.

— Та не лякайся ти так. Ходімо, нагодую. А то в тебе всі ребра порахувати можна.

Він відчинив хвіртку, зачекав, поки Люська зважиться, і повів. Повз сторожку охоронця, повз машини й людей. Нарешті вони опинилися у вагончику. Тепло, світло, чоловіки навколо.

— Ти чого це, Вово, собаку завів? — спитав один.

— Ага. Оце щойно. Нагодувати б.

— Зараз щось зметикуємо.

Перед Люською з’явився пластиковий контейнер, а в ньому — усе, чого душа забажає. І шматок котлети, і гречка з тушкованим м’ясом, і навіть скибочка курки. З усіх боків тяглися руки, ділилися своїми обідами.

— Усе, хлопці, годі, — звелів Володя. — Бо погано їй стане. Вона ж, певно, тиждень не їла. Он який скелетик. Треба потроху відгодовувати.

Хтось поставив поряд миску з водою. Поцікавився:

— Слухай, а що ти з нею далі робитимеш? Квартиру ж винаймаєш, із собакою хазяйка тебе вижене.

— Та що робити? Буду тут їй збудуємо. Хай числиться сторожихою, — запропонував Володя.

— Прораб не здійметься?

— Не мав би, — Володя на секунду замислився. — А як почне бурчати, ми йому пояснимо, що на будівництві собака просто конче потрібен. Матеріали стерегтиме, охоронцям нашим підсобить. Ви мене головне підтримайте.

Чоловіки закивали, загули. З чого Люська зрозуміла, що гнати її з цього чудового місця ніхто не збирається.

Вона вклалася ближче до обігрівача. Тепле повітря дуло, нашіптувало, заспокоювало. Вона заснула.

* * *

Багато відтоді води спливло. Зима відморозила своє, весна розвезла багно, потім прикрила його травицею. Люська відгодувалася, з усіма потоваришувала. Будівельники її полюбили. Обіцяну буду спорудили.

Сторожихою прозвали, хоч вона так і не навчилася страшно гавкати й злобно гарчати. Охоронці до себе в гості кличуть. Навіть грізний прораб її за вухом чухає. Не життя — казка. Хай із професією Люська не вгадала, зате колектив трапився хороший.

Вона, звісно, найбільше прихилилася до Володі. Іноді мріє: «От буде в нього своє житло — може, мене забере».

Але тут же їй стає совісно: «А як же інші? Вони ж скучатимуть. Шкода».

А ще іноді думає, що їй таки страшенно поталанило. У всіх собак зазвичай по одному хазяїну, а в неї одразу багато.

Як життя складеться далі — хтозна. Люська вірить, що чудово. Мабуть, доля всі свої стусани для неї вже вичерпала. Тепер попереду тільки хороше.

Інакше й бути не може.