Собака, яка не вміла бути злою

З десятьох собак, яких Сашко знав за своє життя, ця була найгіршою сторожихою. І саме її він любив найдужче.

— Ліндо! Ти де знову ховаєшся, лежебоко? — гукав він щоранку, тільки-но заходив на територію будівництва.

І щоразу з-за штабеля цегли, з-під вагончика чи прямо з будки вилітала руда кудлата пляма й неслася до нього так, наче він повернувся не з обіду, а з дворічного плавання.

Провести Лінду було неможливо. Вона чудово знала, що суворість Сашкова — вдавана. Насправді він був м’який, як тепла паляниця, і майже ніколи не приходив із порожніми руками.

— Ану дивись, що приніс, — казав він і діставав із кишені то шматок ковбаси, то кістку, то новий нашийник. — Не за службу, зрозуміло. За службу тобі й гілочки не належить. А просто так, бо ти хороша дівчина.

Лінда виляла хвостом і крутилася під ногами. Із неї виходила рівно ніяка охоронниця. Замість того щоб гарчати на чужих, вона могла облизати людину з голови до п’ят і мало не задушити своєю любов’ю. Добре, що хлопці на будові це розуміли й не сердилися.

А колись усе було зовсім інакше.

* * *

Першому господареві Лінда дісталася ще цуценям, і від самого початку між ними не склалося.

— Кожна тварина мусить приносити користь, — торочив той, хмуро дивлячись на неї. — Кури несуть яйця, кіт ловить мишей, а ти маєш стерегти двір. За це тебе годують.

Ото ж бо й воно, що стерегти Лінда не вміла зовсім. Здавалося б, простіше нема нічого: побачила чужого — гавкни, покажи зуби, налякай. А в неї виходило все навпаки. Забачивши людину, вона радісно махала хвостом, підстрибувала й тихенько скавуліла від захвату.

— Ну й собаку мені підсунули, — бурчав господар. — Та наш кіт удесятеро зліший за тебе.

Спочатку він думав, що добродушність можна виправити, якщо виховати в собаці злість. Годувати став гірше, покрикував, бувало, і замахувався. Але злою Лінда так і не зробилася. Наляканою, худою, вічно голодною — так. А кидатися на людей і ненавидіти їх вона не навчилася.

Тоді господар махнув на неї рукою й привів іншого пса.

Новий сторож був величезний. Широкі груди, важкі лапи, погляд такий, що мороз по спині. А гавкіт стояв густий і низький, аж Лінда, тільки-но його почула, миттю сховалася в будку. Та довго сидіти їй там не дали. Господар витягнув її надвір, зняв ланцюг і кинув:

— Іди куди хочеш. Тут тепер справжній сторож житиме.

І виставив за хвіртку.

Лінда постояла трохи біля паркану, а тоді поволі побрела геть. Вертатися було нікуди й ні до чого. Новий пес роздер би її на клапті, тільки поткнися. Та й навіщо вертатися туди, де ти нікому не потрібна?

Треба було шукати іншу людину. Таку, якій згодиться добра й лагідна собака.

* * *

У селі шукати нового господаря було безнадійно. Мало не в кожному дворі вже сидів свій пес — голосистий, серйозний, при ділі. Тоді Лінда згадала розмову, яку мала колись давно, ще зовсім молодою.

Сиділа вона тоді під яблунею й гавкала на метеликів, коли помітила на гілці кота. Кіт був незвичайний: білий як сніг, пухнастий, з очима такими блакитними, наче хтось вирізав два клаптики неба.

— Погано працюєш, — заявив він згори. — Скоро тебе господар вижене.

— Це ще чому? — образилася Лінда.

— Бо в селі від собаки треба одне: стерегти двір і не пускати чужих. А ти? Вухами ляскаєш. Я собі спокійно сиджу на твоєму дереві, а ти зі мною теревениш замість того, щоб хвіст мені відкусити.

Білий кіт про всяк випадок підібрав розкішного хвоста ближче до себе й повчально додав:

— Ти зовсім не зла. Для сільської собаки це повний провал.

— І що ж мені робити?

— Перебиратися до міста. Там саме люблять таких — м’якотілих і ласкавих. Людей багато, усі різні, можна вибрати господаря до душі. І затишку там більше.

Лінда хотіла спитати, що воно таке — той затишок, але з-за хати виринув господарів котяра, вигнув спину, засичав, і білий красень одним стрибком перелетів через паркан і зник. Більше вона його не бачила.

Шкода, звісно, що встиг розповісти так мало. Але тепер, коли йти в селі не було куди, Лінда згадала його слова й вирішила: піду до міста. Головне — дістатися.

* * *

Дорога виявилася довгою. Лінда питала напрямок у бродячих собак і в перелітних птахів. На щастя, осінь тільки починалася. Листя вже жовтіло, ночі холоднішали, але вдень ще пригрівало сонце.

Нарешті вона дісталася міста. Лапи не повідпадали, як лякав білий кіт, але боліли й гуділи страшенно.

Лінда вмостилася під лавкою навпроти великого магазину й почала придивлятися до перехожих. Людей і справді була сила-силенна. Вони поспішали, бігли у своїх справах, говорили в телефони й майже не дивилися по боках. Як серед такого натовпу вгадати, хто добрий, а хто прожене?

«Схоже, доведеться мені зимувати під цією лавкою», — сумно подумала вона.

І тут з’явилася вона — гарна жінка. Довге волосся, тонка талія, високі підбори. Але головне було не в тому. На руках жінка тримала крихітну собачку й говорила з нею таким ніжним голосом, що Лінді аж солодко стало.

— Моя красунечко! Зараз мамуся купить тобі щось смачненьке, виберемо нові іграшки…

Собачка чомусь тремтіла й час від часу пронизливо тявкала. Та Лінду це не збентежило. Головне, що господиня ласкава й турботлива. Саме до неї Лінда й вирішила підійти.

Вона вибралася з-під лавки й дрібними кроками рушила назустріч, привітно всміхаючись по-собачому й махаючи хвостом. Майже добігла, коли крихітна собачка помітила її й зайшлася вереском.

Обличчя жінки миттю змінилося.

— Пішла геть, страшне дворове! Фу! Забирайся!

Лінда завмерла. Невже це до неї? Вона ж нічого поганого не зробила. Навіть підійти познайомитися не встигла.

— Чому у вас біля магазину бродять скажені собаки? — жінка вже смикала за рукав охоронця, що стояв неподалік. — Це торговий центр чи прохідний двір?

— Та чого ви кричите, — ліниво відповів той. — Усередину вона не заходить, а на вулиці я нікого ловити не зобов’язаний. Для цього окремі служби є. Хочете — дзвоніть їм.

— Бовдур, — кинула жінка й пішла до блискучої червоної машини, притискаючи до себе захриплу від гавкоту собачку.

Лінда лишилася стояти біля лавки. Розгублена, налякана, вона зовсім нічого не розуміла. Як таке буває? Одну собаку ця жінка любить, голубить і зве красунею, а другу ненавидить лише за те, що та опинилася поруч.

— Іди звідси, — сказав охоронець, глянувши на неї. — Поки ще хтось скандалу не зчинив.

Лінда слухняно розвернулася й пішла. От тільки куди тепер — уявлення не мала.

* * *

Виявилося, білий кіт таки прикрасив міське життя. Людей справді було багато. Ось тільки майже ніхто з них Лінді не підходив.

Мабуть, самому білому красеневі з пухнастою шерстю й небесними очима всюди були раді. Його гладили, кликали в дім, частували. А Лінда була зовсім інакша — велика, руда, кудлата й безпородна. На неї дивилися насторожено, а часом і з відвертою відразою.

Цілий місяць вона тинялася вулицями, переходячи від одного смітника до другого, від магазину до ринку, від двору до двору. Їжу вдавалося знайти далеко не щодня. У місті була жорстка конкуренція: тут і без неї вистачало бездомних котів та псів, і місцеві не бажали ділитися ані територією, ані здобиччю з приблудою.

Лінда геть охляла, шерсть потьмяніла, ребра почали випирати, а надія зустріти доброго господаря майже згасла.

І саме тоді вона побачила його.

Такого чоловіка Лінда ще не зустрічала. Одяг на ньому був брудний і зім’ятий, волосся скуйовджене, а дух ішов такий, що навіть її перший господар поряд із ним видався б взірцем охайності. Незнайомець сидів на бордюрі, підклавши шматок картону, тримав пляшку, час від часу відсьорбував із горлечка й щось невдоволено бурмотів.

— Скнари нещасні, — долинуло до Лінди. — І як із такими людьми заробити? За цілий день майже нічого не зібрав.

Раптом він підвів голову й помітив руду собаку.

— Ану йди сюди, собацюро, — поманив брудним пальцем. — У мене на твій рахунок одна думка з’явилася.

Лінда позадкувала. Чоловік їй не сподобався. Надто вже дивно він дивився й говорив.

— Та йди, не бійся! А отак підійдеш?

Він засунув руку в кишеню й витяг засмальцьований шматок ковбаси. Лінин шлунок жалібно забурчав, і ноги самі понесли її до незнайомця.

— Оце молодець, — похвалив той. — Їж, поки дають. Тільки мене не кусай. Ти мені допоможеш, а я тебе не скривджу.

Не перестаючи говорити, він почав порпатися у величезній картатій сумці. Витягнув старий ремінь, поношену шапку, вицвілу кофту й пасок від халата. З ременя й паска змайстрував Лінді щось на кшталт нашийника з повідком, решту запхав назад.

— Ну що, пішли? Мене Толею звати. А тебе хай буде просто Собака. Чого голову ламати?

Лінда смикнулася була тікати, та спинилася. Куди їй бігти? У місті вона нікому не потрібна, їсти майже нічого, а з цим Толею, може, хоч із голоду не пропаде. Та й злим він начебто не був — ковбасою почастував, yдарuтu не пробував.

Вона пішла з ним. І дуже скоро зрозуміла, що помилилася.

* * *

Толя привів її в занедбану квартиру. За обшарпаними вхідними дверима тягнувся довгий темний коридор, обабіч — кімнати, а в кінці маленька спільна кухня з вікном просто в сіру стіну сусіднього будинку.

На кухні сиділо багато людей. Дух стояв такий, ніби в спеку розчинили всі баки одразу. Підлогою вільно бігали таргани, наче саме вони були тут справжніми господарями.

— Знайомтеся, — оголосив Толя і поплескав Лінду по спині. — Знайшов собі помічницю.

— Нащо вона тобі? — здивувався один. — Її ж годувати треба.

— Дурний ти, — повчально відказав Толя. — Якраз годувати її й не треба. Нам зараз погано подають, а на голодну собачку люди, може, і розжаляться. Тому вона має бути худа й нещасна. Так жалісливіше.

— Але як зовсім не годувати, вона ж того.

— Ну й хай. Знайдемо іншу, їх по вулицях повно бігає.

Він прив’язав Лінду до батареї, а сам сів за стіл. Довго їв, пив, реготав, а потім заснув, поклавши голову між брудною тарілкою та склянкою. Лінді він більше нічого не дав.

Вона лежала біля холодної стіни, дивилася на людей і думала: «Ото я вклепалася. Добре хоч прив’язав старим гнилим паском. Перегризу — і втечу. Двері тут, здається, навіть не замикають».

Лінда обережно взялася гризти тканину. Пасок піддався швидко. Звільнившись, вона нечутно прослизнула в темний коридор, штовхнула носом двері й вибігла надвір. Її втечі ніхто навіть не помітив.

* * *

Скільки минуло днів після зустрічі з Толею, Лінда не знала. Але зима підступала все ближче. Ночами калюжі бралися кригою, холодний вітер забирався під шерсть, а часом із неба сипався перший сніг.

Господаря вона так і не знайшла.

«Схоже, скоро мені кінець, — усе частіше думала Лінда. — Ну й нехай. Я однаково нікому не згодилася. У селі була зайва, у місті теж нікому не потрібна».

Проте доля, мабуть, розпорядилася інакше.

Одного сірого сльотавого дня Лінда добрела до високого дощаного паркану. За ним щось гриміло, стукало й із гуркотом падало. Вона спинилася й нашорошила вуха. У селі за парканами зазвичай було тихіше. Що ж тут коїться?

— Що, руда, цікаво? — несподівано пролунав за спиною чоловічий голос.

Лінда злякано сіпнулася й обернулася. Поруч стояв молодий кремезний чоловік із короткою бородою. Сірі очі всміхалися, і страшним він зовсім не здавався.

— Не бійся, — спокійно сказав він. — Ходімо, погодую тебе. А то в тебе всі ребра назовні стирчать.

Він відчинив хвіртку й почекав. Лінда довго не наважувалася переступити поріг, та чоловік не тягнув її силою й не квапив. Нарешті вона обережно ввійшла.

Він провів її повз будку, машини, будівельні матеріали та людей, що працювали, і за кілька хвилин вони опинилися в теплому вагончику, де сиділи чоловіки в робочому одязі.

— Сашку, ти що, собаку собі завів? — спитав один.

— Схоже на те, — відповів той. — Щойно знайшов. Її б спершу нагодувати.

— Зараз щось зберемо.

Перед Ліндою поставили пластиковий контейнер. А всередині виявилося стільки їжі, що вона спершу й очам не повірила: шматок котлети, гречка з тушкованим м’ясом і навіть скибочка курки. З усіх боків до контейнера тяглися руки — кожен намагався докласти щось зі свого обіду.

— Усе, хлопці, досить, — спинив їх Сашко. — Їй може стати зле, якщо одразу стільки з’їсть. Вона, мабуть, тиждень нормально не їла. Погляньте, самий скелет лишився. Відгодовувати треба потроху.

Хтось поставив поряд миску з водою. Один із чоловіків глянув на Сашка й спитав:

— А далі ти з нею що робити думаєш? Ти ж житло знімаєш. Господиня побачить собаку — виставить вас обох.

— А нащо мені її додому тягти? — відповів Сашко. — Збудуємо тут будку, оформимо їй трудову книжку. Хай офіційно працює сторожихою.

— А прораб не зчинить галасу?

— Думаю, ні, — Сашко на мить замислився. — А почне обурюватися — пояснимо, що будівництву без собаки ніяк. Матеріали стерегтиме, охоронцям допомагатиме. Головне, щоб ви мене підтримали.

Чоловіки згідливо загули й закивали. За їхніми голосами Лінда зрозуміла: ніхто не збирається виганяти її з цього дивовижного місця.

Вона вляглася біля обігрівача. Тепле повітря м’яко торкалося шерсті, заспокоювало й наче нашіптувало, що тепер можна не боятися. Лінда заплющила очі й заснула.

* * *

Відтоді минуло чимало часу.

Зима відступила, лишивши по собі брудні кучугури. Весна спершу все розкисла в суцільну сльоту, а тоді потроху вкрила землю молодою зеленою травою.

Лінда помітно поправилася, шерсть знову стала густою й блискучою. Вона потоваришувала з усіма робітниками, а ті встигли по-справжньому її полюбити. Обіцяну будку їй таки збудували. Сторожихою прозвали теж — хоч гарчати грізно й наганяти на людей страх Лінда так і не навчилася.

Охоронці часто кликали її до себе в сторожку. Навіть суворий прораб іноді проходив мимо, спинявся й чухав її за вухом.

Найдужче Лінда, звісно, любила Сашка. Бувало, дивилася на нього й мріяла: «От з’явиться в нього своє житло, і, може, забере мене із собою». Та одразу їй ставало ніяково. «А решта? Вони ж теж сумуватимуть. Хіба можна їх покинути?»

Часом вона думала, що їй неймовірно пощастило. У більшості собак буває один господар. А в неї їх виявилося одразу багато.