Собака, яка чотири рази зайшла у вогонь

Сергій не любить, коли в депо згадують той травень. Відмахнеться, налиє собі чаю й піде до машини перевіряти рукави, хоча перевіряв їх уранці. А потім усе одно розповість — комусь новенькому, вночі, коли виїздів немає й нікуди подітися від тиші.

Каже, що тоді вперше в житті стояв біля вогню й нічого не робив. І що йому досі за це соромно.

* * *

На околиці містечка, за старою заправкою, років вісім стояв будинок без даху. Спадкоємці десь у Польщі, документи не оформлені, нотаріус розводив руками, сусіди писали в раду, рада відповідала, що будинок у приватній власності і зробити нічого не може. Ніякого господаря, самі бур’яни по пояс і чорні вікна. Діти лазили туди грати в шпигунів, поки батьки не почали ганяти.

А ще там жили собака й кішка.

Собака була руда, порода — дворова. Звали її Найда, хоч ніхто цього імені їй офіційно не давав: якось прижилося від жінки з крайньої хати, що виносила їй кістки. Кішка була сіра, з мордочкою вічно ображеної. Вона з’явилася кошеням, і Найда, тоді ще сама майже щеня, вилизала її й підклала собі під бік.

Так вони й виросли. Одна на одній.

Найда взяла на себе всі зовнішні справи. Коли з боку гаражів приходили чужі пси, вона виходила наперед і починала гарчати низько, животом, — сіра в цей час сиділа десь на шифері й спостерігала. Коли на подвір’я забрідав здоровенний чорний котяра з розірваною губою, Найда гнала його аж до трансформаторної будки.

Їли теж разом. Що знайшли — те й ділили. Найда могла притягти шматок ковбасної шкурки, кинути перед смугастою і чекати, поки та понюхає й почне. Тільки потім бралася сама.

* * *

Кошенята народилися десь у середині квітня, коли вже цвіли абрикоси й ночі стали теплі.

Троє. Двоє сірих і одне руде, наче навмисне під Найду.

Найда того дня поводилася як божевільна. Бігала колами, підходила, нюхала, знову відбігала, скавуліла тихенько. Потім лягла за півметра й пролежала так до вечора, поклавши морду на лапи.

Далі почалося те, що жінка з крайньої хати переказувала потім усій вулиці й божилася, що не вигадує.

Найда почала носити. Із контейнерів біля магазину, з-під літньої кухні, де хтось лишав миску, з ринку — все, що можна було донести в зубах, вона тягла в той будинок і клала біля смугастої. Сама худла на очах.

А коли кошенята трохи підросли й почали розповзатися, вони переносили їх удвох. Кішка брала одне, Найда обережно, самими губами, брала друге — і вони переселялися то в кут із цілою підлогою, то за грубку, то під стіну, де менше дуло. Увечері вкладалися поруч двома клубками, і малі повзали з однієї теплої спини на іншу, не дуже розбираючи, де мама, а де просто тепло.

* * *

Хто підпалив суху траву на пустирі, так і не з’ясували.

Навесні у нас це роблять щороку: хтось вирішує, що бур’ян треба випалити, бо «так швидше», кидає сірник і йде додому обідати. Того дня був вітер із південного заходу. Поки вогонь ішов по траві, він здавався несерйозним, майже домашнім. А потім дійшов до будинку, де ні даху, ні вікон, зате повно сухого сміття, старих меблів і трухлявих балок.

Хата спалахнула вся й одразу.

Машина приїхала швидко, за сім хвилин. Але заходити всередину не було куди й нащо. Балки вже сипалися, стіни трималися на чесному слові.

— Петровичу, всередині ж нікого? — спитав Сергій.

— Ніхто там не живе років десять, — відповів командир, не відводячи очей від даху сусіднього сараю. — Тримайте периметр. Якщо перекинеться на Ковальчуків, тоді почнеться цирк, у них торік дах перекривали.

Стояли, поливали межу. Люди зібралися за парканом, знімали на телефони. Хтось голосно казав, що давно треба було той будинок знести.

А потім Толік, наймолодший у бригаді, опустив ствол і сказав дивним голосом:

— Хлопці. Там хтось є.

* * *

З вікна вискочила собака.

Вона не вискочила — вивалилася, боком, і в зубах у неї щось було. Пробігла метрів десять, поклала на землю, і всі побачили: кошеня. Живе, ворушиться, роззявляє рот, тільки не чути через гул.

Найда розвернулася і пішла назад.

— Стій! — крикнув Сергій і зробив крок уперед, хоч розумів, що не встигне.

Вона зникла у вікні. Секунд двадцять не було нічого. Двадцять секунд — це коли ти встигаєш подумати про все на світі.

Потім вона з’явилася знову. З другим.

Поклала поруч із першим, обійшла їх, ніби перерахувала, і в третій раз пішла у дим.

За парканом уже ніхто нічого не знімав. Жінка в халаті голосила в кулак. Толік стояв із відкритим ротом, і його ніхто не смикав.

Третє кошеня Найда витягла разом із шматком тліючої ганчірки, що зачепилася за шерсть. І пішла вчетверте.

Останньою вона витягла кішку.

Смугаста верещала так, що це було чути крізь усе — крізь вогонь, крізь двигун, крізь воду. Найда протягла її по траві подалі від жару, відпустила й лягла поруч. Не впала — саме лягла, акуратно, як лягають, коли дуже болить і не хочеться цього показувати.

Кошенята одразу поповзли до матері й почали їсти. Рудий тицявся й мазав, ніби нічого не сталося.

Собака лежала, мружилася й дихала часто. Шерсть на спині була не руда, а якась інша, і на неї не хотілося дивитися.

* * *

Сергій каже, що в ту хвилину вся бригада мовчала. Троє дорослих чоловіків, з водою, з рацією — і собака, яка чотири рази зайшла туди, куди вони не зайшли жодного.

Петрович першим кинув рукавиці на землю.

— Толя, кабіну відчинив. Швидко.

— Куди ми?..

— На Шевченка. Там клініка, я повз неї щодня їжджу.

Сергій знімав куртку прямо на ходу, підстеляв її на сидіння. Смугасту заносили в чиємусь светрі, кошенят Толік просто набрав у долоні, всіх трьох, і сидів потім не рухаючись, бо боявся ворухнутися. Найду несли вдвох.

Місто дивилося вслід червоній машині з сиреною й казало одне одному: он, знову десь горить.

Вони й справді дуже поспішали.

* * *

Лікарка, коли в двері до неї ввалилися четверо чоловіків, які пахли димом, спершу подумала недобре. Потім побачила, що вони несуть.

— Сюди. На стіл. І всі вийшли з кабінету, крім одного.

Залишився Сергій.

Найда провела там три тижні. Спина заростала довго й погано, шерсть на ній так і не стала рудою — залишилася світлою смугою через увесь хребет, наче хтось провів крейдою.

Розібрали всіх.

Смугасту з рудим кошеням забрав Петрович — дружина спершу висловилася, що в неї не притулок, а потім сама возила їм фарш. Двох сірих узяли Толік і його сестра. Найда поїхала до Сергія, і це навіть не обговорювалося: вона встала й пішла за ним до машини сама, коли він приїхав востаннє просто провідати.

* * *

Тепер щовесни, коли вони збираються десь на природі всією бригадою з сім’ями, там повний двір цієї публіки.

Кішка сидить на столі, її ганяють, вона повертається. Рудий кіт виріс здоровенний і нахабний, спить у мангальній сумці. Сірі тримаються разом і бояться дітей. А Найда, вже сива на морді, лежить у центрі галявини, і вся ця компанія по черзі приходить до неї потертися.

Сергій каже, що вона їх досі перераховує. Підійде, обнюхає кожного — і тільки тоді лягає.

Один раз він спробував пояснити це дружині якось розумно. Мовляв, інстинкт, звикання, спільне виховання з раннього віку.

Дружина подивилася на нього й сказала:

— Сергію. Вона їх любить. Що тут пояснювати.