Шкіряний і пухнаста

Вона так і не зрозуміла, коли саме його рідні винесли її на те саме сміття, з якого він колись підібрав її — ще зовсім крихітну.

Вона просто сиділа й чекала.

А почалося все багато років тому, дощової осені. Він ішов повз старі баки на околиці двору й почув тонке, ледь чутне нявчання. Маленьке сіре кошеня притулилося до холодного заліза, і на нього стікали струмки крижаного дощу. Воно плакало. Але сліз ніхто не бачив — вони змішувалися з водою і збігали на бруківку.

Він нахилився. Підняв її однією рукою — вона вмістилася в долоню. Приніс додому, вимив теплою водою, нагодував підігрітим молоком і поклав спати поруч із собою.

Тієї першої ночі він гладив її по спинці, а вона уві сні хапала його руку крихітними кігтиками й притискала до себе. Ніби боялася, що вранці все це зникне.

Так вони й почали жити разом.

* * *

Вона підросла і вирішила для себе одну важливу річ: він — її дитина. Велика, незграбна й геть нетямуща, а тому за ним потрібно наглядати. Постійно.

Вона перевіряла всю його їжу — обнюхувала тарілку раніше за нього. Уночі прислухалася до його дихання. Якщо їй здавалося, що дихає він якось не так, будила: сідала на груди й вимогливо м’явкала, доки він не простягав руку й не гладив її.

Усіх жінок, яких він приводив додому, вона уважно оглядала. Обходила по колу, принюхувалася, вивчала. А потім, коли гостя йшла, повертала до нього мордочку і виносила вирок:

— Ні. Ця нам не підходить. Вона не піклуватиметься про тебе так, як я.

Він сміявся й чухав її за вушком. Не ображався, що вона розігнала всіх його подруг. Він розумів: вона любить його. І врешті обов’язково вибере найкращу — ту єдину, якій можна довірити його, велике й нетямуще дитя.

Він їй вірив. І вона справді вибрала б. Якби одної ночі його серце раптом не зупинилося.

* * *

Вона завмерла від жаху. Просто сиділа біля нього і не рухалася.

Вона не могла збагнути — як? Як вона це проґавила? Як не відчула? Вона ж завжди чула кожен його подих, кожен неспокійний удар серця. То як вона не помітила, що серце болить?

Як?!

Вона й не зауважила, коли його рідні винесли її на те саме сміття. На те, з якого він колись підібрав її крихітною.

І вона сиділа. І чекала.

Чекала, коли можна буде піти слідом за ним — за її улюбленою дитиною. Бо без нього їй нічого було робити в цьому світі.

Чекала. Але не дочекалася.

Замість цього хтось штовхнув її головою в лівий бік.

Великий сірий кіт. Найбандитськішої зовнішності — з надірваним вухом і поглядом, який бачив усе.

— Ти це… — сказав він. — Ну-ну. Викинули, значить? Ех, бідолашна.

Вона промовчала. Говорити не хотілося. Та й не було про що.

Але він не відставав. Штовхав її боком, підганяв, змушував кудись іти.

* * *

Це було розбите віконце підвалу. Там, у теплій темряві, бандитський кіт і взявся виходжувати її зранену душу. Тихо. Спокійно. Щодня.

Приносив їжу й змушував їсти. Приносив воду й змушував пити. Майже нічого не говорив. Просто був поруч — і все.

І вона сама не помітила, як почала його чекати.

Ні, собі вона в цьому не зізнавалася. Їй же ніхто не був потрібен, окрім її шкіряної дитини. І щойно випаде нагода — вона піде до нього. Але нагоди все не було. Бандитський кіт її просто не давав.

А потім вони стали сім’єю. Вона вже виходила за ним на вулицю, де він учив її всього і захищав від усіх.

А потім прийшла радість. У неї народилося кошеня. Маленьке, сіреньке, з такими самими надламаними бровами, як у батька.

* * *

Коли малюк трохи підріс і вона змогла виносити його надвір, це й сталося. Просто на її очах.

Її бандитського кота… Її найкращого у світі бандитського кота… збила машина.

Вона завмерла. А тоді закричала — розпачливо, страшно:

— Знову! Знову! Знову!!!

А люди йшли повз. Не помічаючи ні кота, що лежав край дороги, ні її з кошеням.

Потім пішов дощ. І вона не встигла помітити, як її малюк, побачивши тата, кинувся до нього. Побачила вже тоді, коли велика червона машина, вискнувши гальмами, майже налетіла на кошеня.

Вона стрибнула. Устигла обхопити малюка й притиснути до себе.

Заплющила очі й подумала: «Ну от і добре. Зараз зустрінуся там із моїми улюбленими чоловіками».

Але машина пролетіла просто над її головою. Закрутилася на мокрому асфальті й стала.

З неї вискочила жінка в червоному плащі й кинулася до них. Тремтячими руками підхопила кішку разом з кошеням.

— Живі. Живі. Живі… — повторювала вона без упину, притискаючи їх до грудей. — Цілі!

Жінка сіла назад у машину, поклала їх на сусіднє сидіння й рвонула з місця.

* * *

Удома вона мила їх теплою водою з шампунем, сушила феном, годувала всілякими смаколиками. А тоді поклала на своє ліжко й пішла телефонувати подрузі. Треба було поділитися. Розповісти.

— Доля відвела! — упевнено казала вона в слухавку. — Недарма це. Значить, тепер усе буде добре.

Подруга слухала, ахала й охала. Погоджувалася.

А кішка лежала на м’яких теплих простирадлах і притискала до себе кошеня, що тихенько сопіло. Малюк спав.

А вона думала: «Навіщо? Навіщо все це? Чому я не пішла до них?»

За цими думками вона й заснула. І уві сні до неї прийшли вони.

Її велике й нетямуще шкіряне дитя. І найкращий у світі бандитський кіт. Стояли поруч і всміхалися до неї.

— Чому ви не забрали мене до себе? — запитала вона. — Мені ж так погано тут без вас.

Чоловік подивився на кота. Потім повернув до неї голову й відповів:

— Бо ми любимо тебе. І хочемо, щоб ти жила. Щоб виростила свого малюка й дивилася на цей світ нашими очима.

— Ми весь час будемо поруч, — додав кіт. — Завжди. І будемо тебе чекати.

— Живи.

* * *

Жінка договорила з подругою й повернулася до спальні.

На простирадлі лежала маленька сіра кішечка. Вона спала й уві сні притискала до себе своє кошеня. А те тихенько сопіло й перебирало в повітрі лапками.

Обоє всміхалися.

— Ну от і добре, — тихо сказала жінка, сіла на краєчок ліжка і чомусь заплакала.

А за вікном ішов дощ.