Радіти за двох

Першої ж ночі біле кошеня обнюхало всю постіль, пройшлося по ковдрі обережно, як по льоду, і вмостилося рівно на тій подушці, якої Валентина пів року не торкалася. На Миколиній.

— Ні, мала, туди не можна, — сказала вона і пересадила його собі в ноги.

За хвилину кошеня знову було там. Покрутилося, втиснулося носом у наволочку і затихло. Валентина довго дивилася на білу грудочку в смузі світла від ліхтаря за вікном, а потім махнула рукою. Сил сперечатися не мала. Та й, чесно кажучи, вперше за ці місяці ліжко не здавалося їй таким широким.

* * *

Миколи не стало в березні. Ліг після обіду подрімати, як робив сорок років поспіль, і більше не встав. Сусідки потім казали: легко пішов, тихо, такого кожен собі бажає. Валентина кивала. Їй від тієї легкості не було ні тихо, ні легко.

Сорок один рік вони прожили в цій двокімнатній квартирі на четвертому поверсі. Тут виросла Леся, тут Микола сам клеїв шпалери у вітальні й двічі обіцяв засклити балкон, та так і не зібрався. Тут він щовечора сідав у своє крісло біля торшера, розгортав районку і читав уголос усе підряд: оголошення, прогноз погоди, хто що продає.

— Валю, слухай: «Продам козу, недорого, дійна». Може, візьмемо?

— На четвертий поверх?

— А що, на балконі житиме. Я ж його засклю.

Тепер у квартирі стояла така тиша, що було чути, як у холодильнику клацає реле. Валентина з цією тишею не вела боротьбу. Вона просто жила так, ніби Микола вийшов до гаража і от-от повернеться. Зранку ставила на стіл дві чашки: свою, з волошками, і його, велику, з написом «Найкращому дідусеві», яку колись подарувала онука Злата. Двічі на тиждень заходила до кіоску біля зупинки по вівсяне печиво з родзинками.

— Вам як завжди, двісті грамів? — питала продавчиня.

— Як завжди.

Микола з’їдав те печиво за один вечір, а тепер воно черствіло в коробці з-під цукерок. Валентина кришила його голубам біля під’їзду і купувала свіже. А ще щовечора вмикала торшер біля крісла. Лампочка горіла до ранку, і сусідка з третього поверху, Лідія Василівна, якось обережно сказала:

— Валю, ти б хоч на ніч вимикала. Світла ж намотаєш на пів пенсії.

— Нехай горить, — відповіла Валентина. І більше вони до цього не поверталися.

* * *

Того ранку в під’їзді пахло мокрим бетоном і першими приморозками. Опалення ще не дали, батареї стояли холодні, і Валентина вийшла до поштової скриньки в байковому халаті, накинувши зверху Миколину куртку. Районку він виписав ще торік на цілий рік уперед, і газета досі приходила щоп’ятниці. Валентина її не читала. Просто складала на крісло, одну на одну.

Під дверима, на гумовому килимку, сиділо кошеня. Біле, як вата, з такими ясними блакитними очима, що Валентина аж зупинилася. Воно не нявкало і не тремтіло. Тільки дивилося.

«Чиєсь, — подумала вона. — Шукатимуть». І рушила до сходів.

Далеко не пішла. Щось легенько смикнуло її за поділ. Валентина озирнулася: кошеня вчепилося лапкою в край халата і трималося так, ніби від цього залежало все його коротке життя.

— Ну що ж ти, сирітко, — прошепотіла вона, присідаючи. Колінам це не сподобалося. — Ну що мені з тобою робити?

Кошеня не відпускало.

— Ходімо вже. Удвох, може, легше буде.

На кухні вона відварила шматочок курячого філе, подрібнила його виделкою і поставила блюдце на підлогу. Кошеня з’їло все до крихти, сердито чмихаючи, а тоді застрибнуло на табурет і сіло біля Миколиної чашки вмиватися. Валентина вперше за довгий час поснідала не стоячи біля вікна, а за столом.

— Будеш Бусею, — сказала вона. — У моєї мами в селі на печі жила така сама пухнаста. Теж Буся.

* * *

У неділю ввечері подзвонила Леся. Донька вже восьмий рік жила в іншій області, з чоловіком і Златою, і щотижня набирала матір по відео. Смартфон із великим екраном вона сама й купила Валентині минулої зими, бо на кнопковому «мамо, тебе ж зовсім не видно».

— Мам, а хто це в тебе на плечі сидить?

— Буся.

— Яка ще Буся?

— Під дверима сиділа. Вчепилася в мене, не відпускала. Ну, я й забрала.

Леся помовчала, а тоді засміялася, і Валентина почула в цьому сміху полегшення.

— Ти її тільки до ветклініки відведи, хай подивляться. І слухай… Я знову про своє. Може, таки переїдеш до нас? Квартиру можна продати, мені знайома ріелторка казала, що на двокімнатні зараз нормальний попит…

— Лесю.

— Ну що «Лесю»? Ти ж там сама.

— Уже не сама, — сказала Валентина і погладила Бусю, яка якраз намагалася залізти носом у телефон. — Нас тепер двоє.

У ветклініці дівчина в зеленому халаті зважила Бусю на маленьких вагах, подивилася їй у ротик і сказала, що киці місяці два, здорова, просто довго була голодна. Валентина несла її додому за пазухою, і Буся всю дорогу визирала з-під коміра, як із віконця.

* * *

Наволочку на Миколиній подушці Валентина так і не попрала. Знала, що це дивно, і нікому б у цьому не зізналася. Але там іще ледь чутно пахло ним: одеколоном після гоління в пляшечці з зеленою кришечкою, який він купував одразу по три штуки, «бо раптом перестануть возити», і ще чимось тільки його, чому назви немає.

Буся спала саме там. Щоночі. Валентина перекладала її, вона поверталася. Згорталася клубочком у тому місці, де подушка була трохи продавлена, і мурчала так голосно, ніби в кімнаті працював маленький моторчик.

— Ти що, знаєш, чиє це місце? — питала Валентина в темряві.

Буся не відповідала. Тільки іноді крізь сон простягала лапку і клала її Валентині на зап’ясток.

* * *

Минуло три тижні. Того ранку Валентину розбудило шарудіння. Буся не лежала на подушці, як завжди. Вона розпласталася на підлозі біля Миколиної тумбочки і завзято шкрябала лапою щілину під нею.

— Мишу знайшла? Тільки цього нам бракувало.

Але Буся вже тягла щось назовні. Маленьке, пласке, сіре від пилу. Підчепила кігтиком, відкинула вбік і сіла поруч, поважна, ніби принесла здобич.

Це була фотографія. Чорно-біла, з фігурним краєм, як колись робили у фотоательє. Валентина підняла її, витерла рукавом нічної сорочки і сіла на ліжко, бо ноги раптом перестали тримати.

На фото була вона сама. Двадцятирічна, в ситцевій хустці, зав’язаній на потилиці, з відром яблук у руках. Сміялася так, що очей майже не видно. Позаду тягнулися ряди яблунь і край вантажівки з відкинутим бортом.

Вересень вісімдесят четвертого. Їх, студенток, тоді відправили на два тижні до колгоспного саду збирати врожай. Того дня відро було таке важке, що Валентина несла його обома руками, і з-за дерева вийшов високий чорнявий хлопець у смугастій футболці.

— Дівчино, давайте я. А ви мені за це скажете, як вас звати.

— А якщо не скажу?

— Тоді носитиму ваше відро до вечора. Поки не скажете.

Відро він таки забрав. А його товариш, який усюди тягав за собою фотоапарат «Зеніт», клацнув їх саме в ту мить. Фотографію Валентина потім випрохувала разів десять. Микола щоразу розводив руками: плівка засвітилася, нічого не вийшло. Вона повірила. За сорок один рік ні разу не засумнівалася.

Виходить, вийшло. І він беріг знімок увесь цей час. Мабуть, у шухляді тумбочки, а той ковзнув за задню стінку і лежав там, у пилу, хтозна-скільки.

Валентина перевернула фото.

На звороті було написано синьою кульковою ручкою. Літери трохи тремтіли й хилилися вправо, так Микола писав останні роки, коли бурчав, що ручка його «не слухається». Цей почерк вона впізнала б із тисячі.

«Валю. 14 вересня 1984-го. День, коли я вкрав у тебе відро, а ти в мене все інше. Пам’ятаєш, що я тобі пообіцяв увечері на ящиках з-під яблук? Що поки я поруч, ти сміятимешся щодня. А як колись мене поруч не буде, то смійся сама. За двох. Своє слово я тримав. Тепер тримай ти. Твій Микола».

Вона пам’ятала. Вони сиділи тоді біля польового вагончика, пахло яблуками й соляркою, і Микола сказав це так серйозно, що вона розреготалася і назвала його дідом, хоч йому було двадцять два. Він не образився. Тільки взяв її за руку і повторив: «Обіцяй. Якщо одного з нас колись не стане, другий не закриється в чотирьох стінах».

І вона пообіцяла. Легко, як обіцяють у двадцять, коли все далеке здається вигаданим.

Валентина сиділа на краю ліжка, і сльози капали просто на ситцеву хустку двадцятирічної дівчини на фото. А потім, сама не розуміючи як, вона всміхнулася. Бо він і тут устиг. Навіть тепер примудрився взяти її за слово.

— От хитрун, — сказала вона вголос. — Плівка в нього засвітилася…

Буся застрибнула на ліжко, потерлася головою об її лікоть і замуркотіла.

— І ти з ним заодно, так? — Валентина притиснула кошеня до себе. — Знала, де шукати.

* * *

Того ж дня вона вперше з березня попрала наволочку з Миколиної подушки. Розвісила її на балконі, на холодному листопадовому сонці, і довго стояла поруч. Страшно не було. Було так, ніби вона нарешті відчинила кватирку в задушливій кімнаті.

Потім подзвонила до перукарні в сусідньому будинку і записалася на фарбування. Майстриня Неля, побачивши її на порозі, сплеснула руками:

— Валентино Трохимівно! А я вже думала, ви до доньки переїхали. Що робимо?

— Щось таке, щоб онука по відео не впізнала.

А ввечері Валентина постукала до Лідії Василівни.

— Лідо, той твій хор у бібліотеці… Він іще є?

Сусідка дивилася на неї так довго, що Валентина вже хотіла розвернутися й піти.

— По четвергах, о четвертій, — нарешті сказала Лідія Василівна. — Голос у тебе є, я пам’ятаю, як ви з Миколою на балконі «Несе Галя воду» співали, весь двір слухав. А ще ми їздимо. У травні в гори збираємося, автобусом, на чотири дні. Путівки недорогі.

— Запиши мене, — сказала Валентина. — На все запиши.

* * *

Фотографія тепер стоїть у рамці на полиці біля торшера. Торшер Валентина вмикає й досі, тільки вже не на всю ніч, а коли сідає з Бусею в Миколине крісло. Газету читає вголос. Оголошення, прогноз погоди, хто що продає.

— Слухай, Бусю: «Продам козу, недорого». Візьмемо?

Буся мружиться.

— От і я кажу. Тільки спершу балкон засклимо. Навесні. Леся вже майстрів знайшла.

Дві чашки на столі стоять і зараз. Тільки друга вже не порожня: по четвергах після хору з неї п’є чай Лідія Василівна і щоразу каже, що такого вівсяного печива, як у Валі, ніде не купиш. Валентина не сперечається. Печиво з того самого кіоску. Двісті грамів, як завжди.

А Буся й далі спить на Миколиній подушці. Тепер на свіжій, випраній, що пахне порошком і трохи осіннім балконом. Валентина її більше не перекладає. Хтось же мусить берегти це місце теплим, поки вона вчиться радіти за двох.