Один день
— Катю, а ти не знаєш, чи моя Галя вже повернулася від сестри?
— Не знаю, Петре. І знати не хочу. Я тут ковбасою торгую, а не твоєю Галею завідую!
Петро аж розгубився. Переступив з ноги на ногу, поправив кепку й уважно подивився на продавчиню.
— Ти чого це сьогодні така? Посварилася з кимось?
— Ні з ким я не сварилася. Тобі хліб потрібен?
— Потрібен.
— То бери хліб. А про Галю в неї самої запитай.
Петро взяв батон і вийшов із магазину, нічого не розуміючи. За двадцять років він уперше почув від Каті таку відповідь.
А Катерина, дочекавшись, поки двері зачиняться, сіла на стілець за прилавком і подивилася на маленький календар, прикріплений до стіни.
Сьогодні був понеділок. І саме з цього понеділка вона вирішила почати нове життя. Принаймні на роботі.
* * *
Сільський продуктовий магазин стояв біля автобусної зупинки. Невеличкий, з двома вітринами, холодильником для молочних продуктів і полицями, на яких уміщалося все: від гречки до прального порошку.
Катя працювала тут понад двадцять років. Знала, хто любить свіжий батон, кому потрібне молоко певної марки, а хто неодмінно запитає, чи немає печива дешевшого.
А ще вона знала речі, які до торгівлі не мали жодного стосунку.
Коли приїжджає автобус. У кого вдома гості. Кому треба передати ключі. Чий чоловік забув купити цукру. Хто шукає майстра, щоб полагодити кран.
І все це люди питали в Каті.
— Катрусю, нагадаєш моєму Миколі, щоб він узяв олії? Бо він прийде по хліб і знову забуде.
— Нагадаю, тітко Любо.
— Катю, залишу тобі пакет для сестри? Вона після обіду забере.
— Залишайте.
— Катрусю, а ти не знаєш, коли в сусідньому селі ярмарок?
— У суботу, Василю.
Навіть діти дорогою зі школи забігали не тільки по солодощі.
— Тьотю Катю, а мама тут не проходила?
— Проходила. Сказала, щоб ти додому йшов, а не біля ставка гуляв.
Катя могла одночасно зважувати цукерки, відповідати на запитання й нагадувати покупцеві, що його дружина замовляла ще й сметану.
Чоловік, Сергій, сміявся:
— Тобі треба над магазином другу вивіску повісити: «Катерина. Продукти, довідки, поради та пошук загублених чоловіків».
— А ти не жартуй. Якби я за кожну пораду брала по гривні, ми б давно новий холодильник купили.
— То починай брати!
— Та перестань. Люди ж свої.
Ось так вона завжди й відповідала. Люди свої. Але попереднього тижня сталося дещо, після чого Катя вперше замислилася, чи справді вони її цінують.
* * *
У районі оголосили конкурс «Найкращий працівник торгівлі». Участь могли взяти продавці невеликих магазинів, а покупці мали підтримати своїх кандидатів короткими відгуками.
Переможцеві обіцяли грамоту, подарунковий сертифікат і поїздку на дводенний відпочинок. Катіна донька Марина, яка жила в місті, побачила оголошення й одразу зателефонувала матері.
— Мамо, тобі обов’язково треба взяти участь!
— Та куди мені, доню? Я звичайна продавчиня.
— А хто в тебе звичайний? Ти всіх у селі знаєш, кожному допомагаєш. Хіба не заслужила хоч раз поїхати кудись відпочити?
— Та мені б тільки два дні вдома побути, щоб ніхто не питав, де чия Галя.
Марина засміялася, але вмовила матір подати заявку. Для участі потрібно було зібрати відгуки покупців. Організатори підготували невеликі бланки: ім’я покупця та кілька слів про роботу продавця.
Донька роздрукувала їх і привезла матері.
— Постав біля каси. Нехай люди напишуть, за що тебе цінують.
Катя спочатку соромилася. Але Сергій теж підтримав:
— Став, Катрусю. Може, хоч раз тебе оцінять не тільки за те, що ти знаєш розклад автобуса.
Вона поставила біля каси прозору коробочку, поклала ручку й аркуші. Першого дня всі цікавилися.
— А це що таке, Катю?
— Та конкурс один. Треба відгуки зібрати.
— О, то ти в нас тепер знаменита будеш!
— Та яка знаменита? Напишіть пару слів, якщо не важко.
— Напишемо, Катрусю, обов’язково!
І йшли. Другого дня баба Параска попросила допомогти вибрати цукерки для правнуків. Катя двадцять хвилин показувала різні коробки, пояснювала, які з горіхами, а які без.
— Тітко Параско, може, й ви мені відгук напишете?
— Ой, Катрусю, та я ж окуляри вдома залишила. Завтра напишу!
Наступного дня Параска прийшла без окулярів знову. Петро пообіцяв, що зайде ввечері. Не зайшов. Любов Семенівна сказала, що спершу запитає в доньки, як правильно написати.
А Василь узагалі відмахнувся:
— Та нащо тобі ті папірці? Ти ж і так знаєш, що ми тебе любимо!
Катя усміхнулася, але їй чомусь стало прикро. За тиждень у коробочці лежало всього чотири заповнені бланки.
Один написала сусідка, другий — місцева вчителька, третій — молоде подружжя, яке нещодавно оселилося в селі. Четвертий заповнив Сергій.
На останньому Катя довго затримала погляд.
«Моя дружина заслуговує на відпочинок більше за будь-кого. Бо навіть удома їй телефонують і запитують, чи є в магазині свіжі булочки».
Катя засміялася крізь прикрість. А в неділю ввечері Марина зателефонувала й запитала, скільки відгуків назбиралося.
— Чотири, доню.
— Як чотири? Мамо, та в тебе за день чоловік п’ятдесят буває!
— Буває.
— І ніхто не написав?
— Та всі зайняті. Комусь ніколи, хтось завтра обіцяв. Не будемо про це.
— Тобі прикро?
— Та чого мені має бути прикро?
Але голос у Каті був зовсім не такий, як завжди. Увечері вона довго сиділа на кухні. Сергій нарізав хліб, поставив перед нею тарілку з вечерею.
— Ти чого замовкла?
— Та думаю. Кожному щось треба. То нагадай, то передай, то розкажи, то допоможи. А як мені раз знадобилося кілька слів на папері, то всі раптом дуже зайняті.
Сергій сів навпроти.
— То перестань за всіх усе робити.
— І перестану.
— Ти це вже років десять говориш.
— А от завтра побачиш.
* * *
Після Петра до магазину завітала Любов Семенівна.
— Катрусю, доброго ранку! Слухай, якщо мій Микола заходитиме, скажи йому, щоб не забув узяти дріжджі.
— Дріжджі он на полиці. Хай сам згадає.
— Та він же забудеться!
— То зателефонуйте йому.
Любов Семенівна розгублено кліпнула.
— А тобі що, важко нагадати?
— Мені сьогодні треба товар розкласти, ціни перевірити й накладні заповнити. Я ж на роботі.
— Ну, Катю, я тебе не впізнаю.
— Молока вам налити?
— Наливай уже…
Після неї прийшла Раїса, яка завжди залишала в магазині ключі для сестри.
— Катрусю, ось ключики. Передаси, як Оля зайде?
— Ні, Раїсо. Домовтеся між собою.
— Та вона ж усе одно сюди прийде!
— От і добре. А я поки борошно розставлю.
До обіду в селі вже обговорювали, що з Катею щось не так. Біля магазину зустрілися Петро й Василь.
— Ти сьогодні до Каті заходив? — запитав Петро.
— Заходив. Хотів дізнатися, чи буде завтра машина з комбікормом, а вона каже: «Запитайте у водія».
— І мені про Галю нічого не сказала.
— А ти в Галі питав?
— Та ще ні.
— То запитай.
— Легко тобі говорити!
Василь розсміявся.
— От бачиш, як ми до Каті звикли. Скоро будемо питати, чи можна додому вечеряти йти.
Тим часом Катя вперше за довгий час спокійно пообідала. Ніхто не залишив їй пакунка, ніхто не попросив зателефонувати сусідові, ніхто не доручив передати повідомлення.
Вона навіть встигла розібрати шухляду під касою, до якої не доходили руки кілька місяців. І все ж радість була якась неповна.
Бо з кожним покупцем вона звикла перекинутися кількома словами. А тепер люди брали продукти й поспішали до виходу, не розуміючи, чому їхня Катя раптом стала такою мовчазною.
Надвечір зайшла вчителька Леся, та сама, що написала один із чотирьох відгуків.
— Катрусю, що це ти всіх сьогодні від себе відвертаєш?
— А що, вже скаржаться?
— Та радше дивуються. Кажуть, ти ні з ким говорити не хочеш.
Катя спочатку промовчала. А потім дістала з-під прилавка коробочку з бланками.
— Ось, Лесю, бачиш? Чотири папірці. А в мене людей через магазин за тиждень стільки пройшло, що я й не порахую.
— То через конкурс?
— Не через конкурс. Через те, що я всім потрібна, поки щось для них роблю. А коли мені знадобилося трохи підтримки, то нікому й п’яти хвилин не знайшлося.
Леся уважно подивилася на неї.
— А ти їм так і сказала?
— Що саме?
— Що тобі це важливо. Не для грамоти, а для себе.
— Та хіба дорослим людям усе треба пояснювати?
— Іноді треба, Катрусю. Вони ж звикли, що ти завжди усміхаєшся, завжди виручаєш. Може, навіть не уявляють, що тобі теж буває прикро.
Катя нічого не відповіла. А Леся, купивши хліб, пішла додому. Тільки дорогою завернула не до своєї вулиці, а до Любові Семенівни.
* * *
Наступного дня Катя продовжувала працювати за новими правилами. Щоправда, коли до магазину забіг маленький Андрійко й попросив допомогти вибрати бабусі печиво, вона не витримала.
— А бабуся яке любить?
— Щоб з повидлом.
— То бери ось це. І скажи, щоб чаю мені колись залишила.
Андрійко засміявся.
— Тьотю Катю, а ви вже знову добра?
— А я що, була недобра?
— Дід Петро сказав, що ви тепер тільки хліб продаєте.
— Дід Петро нехай за своєю Галею дивиться!
Хлопчик вибіг із магазину, а Катя вперше за два дні щиро розсміялася. Увечері вона замкнула магазин, перевірила двері й пішла додому.
Сергій ще вдень написав, що затримається по господарству, тому Катя не поспішала. Несла невелику торбинку з продуктами й думала, що конкурс уже, мабуть, можна забути.
На повороті до своєї вулиці вона побачила біля двору кількох людей. Потім придивилася. Там стояли Петро, Василь, Любов Семенівна, Раїса, вчителька Леся, ще кілька сусідок. А біля хвіртки — її Сергій.
Катя зупинилася.
— Це що таке? У мене вдома магазин відкривається, чи що?
— Ні, Катрусю, — відповів Петро. — Ми до тебе прийшли.
— Знову Галя загубилася?
Усі засміялися, а Петро зніяковіло поправив кепку.
— Галя вдома. І навіть вечерю готує. Я сам перевірив.
— Оце вже прогрес, — сказала Катя. — Ну, то чого ви всі тут?
Любов Семенівна вийшла вперед. У руках вона тримала велику папку.
— Катрусю, ми тут поговорили між собою. Леся нам розповіла, як ти засмутилася через той конкурс.
— Ой, та не треба…
— Ні, ти послухай, — перебила Любов Семенівна. — Ми справді не подумали. Ти нам усім допомагаєш, а ми звикли. Мені ти про Миколу нагадуєш, Раїсі ключі передаєш, Петрові про Галю розповідаєш…
— Та годі вже про Галю! — озвався Петро, і всі знову засміялися.
— А коли тебе попросили підтримати, ми відмахнулися, — продовжила сусідка. — Не тому, що не хотіли. Просто подумали, що то якісь формальності. А виявилося, що для тебе це важливо.
Вона простягнула Каті папку.
— Ось. Ми написали.
Катя відкрила її.
Усередині лежали заповнені бланки. Багато. Деякі написані великими літерами, деякі дрібним почерком. Хтось написав два речення, а хтось — цілу сторінку.
На першому аркуші було:
«Катерина — найкраща продавчиня, яку я знаю. Вона завжди пам’ятає, яке печиво люблять мої онуки, хоча я сама іноді забуваю».
На другому:
«Завдяки Каті я ще жодного разу не повернувся додому без того, що просила дружина. Ну, майже жодного».
Катя одразу впізнала Петрів почерк.
А на третьому, написаному Василем, стояло:
«Якби за кожну Катрусину пораду давали грамоту, у неї вдома вже не було б місця на стінах».
Катя засміялася, а потім раптом замовкла.
— Ви це все самі написали?
— А хто ж іще? — озвався Василь. — Я он три рази переписував. Леся сказала, що треба розбірливо, бо в мене почерк такий, що тільки дружина розуміє.
— Ми ще й до сусідніх вулиць сходили, — додала Раїса. — Там теж багато людей тебе знають.
— А бланків вистачило? — спитала Катя.
— Марина нам прислала ще, — відповіла Леся. — Я в неї попросила. Тільки ти на доньку не нарікай. Вона хотіла зробити тобі приємне.
Катя перегортала аркуші, а Сергій стояв поруч і тихенько усміхався.
— То що, — озвався Петро, — тепер прийматимеш наші запитання?
Катя підвела голову.
— А ти вже знаєш, коли Галя повернулася?
— Знаю, Катрусю. Сам у неї запитав. Виявляється, це зовсім не складно.
— От і молодець.
— Ми ще дещо хотіли сказати, — додала Любов Семенівна. — Чи дадуть тобі ту грамоту, чи ні, ми не знаємо. Але для нас ти вже давно найкраща продавчиня. І не тільки продавчиня. Ти наша Катя.
Катя притиснула папку до себе.
— Ой, люди… Ну що ви наробили? Я ж тепер і слова сказати не можу.
— А це навіть добре! — засміявся Сергій. — Бо зазвичай тебе не переговориш.
— Ти вдома ще поговори!
Усі весело загомоніли. Сергій запросив гостей у двір. На столі вже чекали чай, домашній пиріг і печиво. Виявилося, що він разом із сусідами все приготував, поки Катя була на роботі.
— Сергію, а ти коли встиг? — здивувалася вона.
— От бачиш, Катрусю, і я дещо можу без твоїх підказок.
— Диви мені, звикну!
* * *
Наступного ранку Катя прийшла до магазину трохи раніше. Поставила на полицю папку з відгуками, налила собі чаю й сіла за касу.
Донька вже пообіцяла відправити всі бланки організаторам конкурсу. Катя ще не знала, чи здобуде якусь відзнаку. Але чомусь це вже не здавалося таким важливим.
Першим, як завжди, прийшов Петро.
— Доброго ранку, Катрусю!
— Доброго, Петре. Що тобі?
— Батон, молока й… — він зам’явся. — Слухай, а ти не знаєш…
Катя повільно підняла на нього очі.
— Петре!
— Та я не про Галю! Я хотів запитати, чи свіжі булочки привезли!
— Привезли. Бери.
Він поклав покупки в торбу, а біля дверей зупинився.
— Катрусю, а ти на нас більше не ображаєшся?
— Та вже ні, Петре.
— Ну й добре. Бо без твоїх порад у селі якось незвично.
— То звикайте самі трохи думати!
Петро засміявся й пішов.
А Катя зняла зі стіни аркуш, який учора ввечері написала великими літерами, і прикріпила біля каси.
«ДОРОГІ ПОКУПЦІ! Продукти продаю щодня. Поради даю за настроєм. Про чужих чоловіків і дружин нічого не знаю. Ваша Катя».
Першою оголошення прочитала Любов Семенівна.
— Катрусю, а що означає «за настроєм»?
— А це, тітко Любо, як мені зранку чоловік чай зробить, то поради безплатні. А як ні — самі з усім розбирайтеся!
— То я Сергієві скажу, щоб старався!
— Скажіть. Бо я вже двадцять років тут за всіх думаю.
Любов Семенівна засміялася, взяла свій хліб і пішла до дверей. Та раптом повернулася.
— Катрусю, а тобі що з міста привезти? Моя донька завтра їде. Може, тобі щось треба?
Катя хотіла за звичкою відповісти, що нічого не потрібно. Але подумала й сказала:
— Знаєте що? Нехай привезе мені гарного чаю. Такого, якого в нас немає.
— Привезе, Катрусю. Обов’язково.
І Катя усміхнулася.
Виявляється, іноді достатньо просто сказати людям, що ти теж хочеш трохи уваги. А за тиждень біля каси з’явився ще один напис. Його приніс Петро, власноруч написавши на великому аркуші:
«НАЙКРАЩА ПРОДАВЧИНЯ НАШОГО СЕЛА — КАТЕРИНА!»
Катя спочатку хотіла сказати, що це зайве. Але потім акуратно прикріпила аркуш над касою.
І щоразу, коли хтось заходив із черговим запитанням не про продукти, вона спершу дивилася на той напис, усміхалася, а тоді питала:
— Ну що там у вас знову трапилося?
