Бурчик і Вуглик

— Та на одну ніч, Бурчику. Одну ніч, і його заберуть.

Так Бурчикові збрехали вперше за десять років.

Бурчик — кіт. Десять років у цій квартирі, крісло біля вікна, ліве місце на дивані й повна впевненість, що без нього тут нічого не робиться.

Назвати його, до речі, хотіли Мурчиком. Але він ще кошеням виявився з характером і мурчати не збирався — він бурчав. На пилосос, на гостей, на зачинені двері, на дощ за вікном. Мурчика з нього не вийшло, вийшов Бурчик.

Семен стояв у коридорі в мокрій куртці й тримав коробку з-під взуття. У коробці щось ворушилося, і від нього йшов запах — чужий, мокрий, нахальний. Бурчик підійшов, сів на відстані двох кроків і подивився в коробку.

У коробці сиділо цуценя — чорне, з великою головою й розтуленим ротом. Воно глянуло на Бурчика знизу вгору з таким захопленням, ніби десять років тільки його й чекало.

Слова «цуценя» Бурчик про нього, щоправда, не вживав. Для нього воно так і лишилося «чорним».

«Безглузде, — сказав собі Бурчик. — Мокре й безглузде. Одна ніч. Переживу».

Треба сказати, що до того вечора в цьому домі все було влаштовано правильно. Бурчик жив тут від двох місяців і за десять років навів порядок, який його цілком задовольняв: крісло біля вікна — його, ліве місце на дивані — його, сьома ранку — підйом Ірини, і Бурчик при цьому присутній, бо інакше вона може щось переплутати.

А тепер у коридорі стояла коробка.

* * *

Уранці по нього ніхто не прийшов.

Бурчик перевірив двері двічі. Потім перевірив коробку — коробка була порожня, а чорне спало на складеному вдвоє старому пледі, і плед цей Бурчик добре знав: на ньому колись сушили його самого.

«Другий день», — зафіксував Бурчик.

Поки чорне спало, Бурчик обійшов його колом і оглянув з усіх боків. Лапи завеликі. Вуха не стоять. Хвіст узагалі ні до чого. Пахне молоком і подвірʼям.

«І заради цього, — подумав Бурчик, — у мене забрали плед».

На третій день цуценяті дали кличку. Вуглик. Семен сказав це вголос, із кухні, і цим усе було сказано: безіменне можна віддати, а Вуглика вже ні.

Бурчик вислухав і пішов на лоджію.

Там він улаштувався на старій табуретці й ухвалив рішення.

«Не буду їсти, — вирішив Бурчик. — Нічого не буду. Сидітиму тут. Схудну, зляжу, і хай тоді дивляться на свого Вуглика. Хай поплачуть. Потім буде пізно».

Ірина приходила тричі. Вона кликала його обідати, вона ставила миску на лоджії, вона сідала на корточки й казала, що він у неї перший і головний. Бурчик повертався до неї спиною й дивився у шибку з виразом безмежно ображеної істоти.

Уночі він прокрався на кухню й вимів обидві мисці до блиску.

Потім вернувся на лоджію й знову став помирати.

* * *

На четвертий день Бурчик зрозумів, що голодом тут нічого не доведеш, і перейшов до роботи тонкішої.

Господарі йшли на роботу о восьмій. Удома лишалися двоє, і один із них був досвідчений, а другий — ні.

Бурчик підійшов до шпалер біля лежака й показав, як це робиться: дві лапи вище, короткий рух униз. Шпалери в тому місці відходили гарно, із приємним звуком. Вуглик подивився, спробував сам і залишився в захваті від результату.

Далі був рулон туалетного паперу, який Бурчик скинув із тримача й розкотив по коридору.

Далі — килимок у ванній.

А на завершення Бурчик відчинив шафу-купе в передпокої — він умів це робити вже років пʼять, просто не бачив у цьому потреби, — і витяг звідти по черзі хатні капці Семена й нові лаковані туфлі Ірини. Усе це він акуратно зніс до лежака й поклав перед Вугликом.

«Грайся, дитино, — сказав Бурчик. — Грайся від душі».

Сам він піднявся на сервант і влаштувався чекати.

* * *

Ірина повернулася о пʼятій. Із серванта було видно все: як вона стоїть у коридорі з ключами в руці, як дивиться на туфлі, на папір, на шпалери й на чорне щасливе створіння в гнізді з обривків.

Слово, яким вона це назвала, Бурчик запамʼятав і вважав влучним.

Потім вона водила Вуглика по місцях його подвигів і довго пояснювала йому, що так робити не можна. Вуглик засмутився по-справжньому: він сів, опустив вуха й став менший рівно на половину.

Бурчик дивився з серванта й був задоволений собою.

«Ще три такі вечори, — рахував він, — і його віддадуть».

Вечорів було не три. Їх було багато, і щоразу все складалося майже так, як Бурчик планував, — тільки от Вуглик від цього не зникав, а, навпаки, щомісяця ставав більший. Із чорного клубка з великою головою він виріс у здорового пса з серйозною мордою й широкими грудьми.

І ось що найбільше псувало Бурчикові настрій.

Бурчик проходив кімнатою рівно через Вуглика — не обходячи, як ідуть через килим. Бурчик сідав саме туди, де той щойно лежав. Бурчик забирав собі з його мисці все, що там пахло цікаво.

А Вуглик щоразу радів.

«Він навіть не розуміє, що з ним тут не дружать, — думав Бурчик, лежачи на своєму кріслі. — Оце і є найобразливіше».

Рахунок Бурчик вів старанно. Шпалери в двох місцях — записано на Вуглика. Туфлі — на Вуглика. Квітка, збита з підвіконня, — теж на Вуглика, хоч її збив Бурчик і бачив це тільки Вуглик.

Пес жодного разу його не здав. Він не вмів, та й не збирався.

* * *

Розмову на кухні він підслухав у середу.

Говорили тихо, і Бурчик сидів у коридорі, за кутом, і слухав так, як умів слухати тільки він.

— Семене, він його не прийняв, — казала Ірина. — Ні за рік, ні за два. Йому десять. Він у нас перший, і він тут уже був, коли ми приїхали на цю квартиру.

— Я знаю.

— Є люди. Пес хороший, з ним поїдуть на дачу, там двір. Йому буде краще, ніж тут, де на нього щодня мовчки дивляться з крісла.

Семен довго нічого не казав. Потім сказав:

— Я ж йому пообіцяв. На одну ніч.

— То забери його в суботу.

Бурчик вислухав це все до кінця й пішов на своє крісло.

«Перемога, — сказав він собі, укладаючись. — Ось вона. Три роки роботи».

Задоволення чомусь не приходило. Бурчик полежав, перевернувся, полежав на іншому боці. Задоволення не було.

* * *

У пʼятницю ввечері в коридорі зʼявилася коробка.

Велика, з-під телевізора. Ірина склала туди мисочку, повідець, гумового їжака, якого Вуглик затяг під диван ще цуценям, і той самий старий плед.

Вуглик лежав біля дверей і дивився на коробку. Він не скулив і нічого не питав. Він просто дивився, і вуха в нього були опущені, як того першого вечора, коли його водили по місцях подвигів.

Бурчик вийшов у коридор і сів.

Він знав, що означає коробка в коридорі. Він знав це дуже добре. Десять років тому його теж принесли в коробці — і до того, як принести, його звідкись узяли.

«Он як воно виглядає з того боку», — подумав Бурчик.

Він підвівся й пішов до свого крісла. На півдорозі зупинився. Постояв. І повернув назад.

* * *

Уранці першою вийшла Ірина.

Вона зупинилася в дверях кімнати й стояла довго — так довго, що Семен спитав із кухні, що там.

На собачому лежаку спав Вуглик. А впритул до нього, притиснувшись боком і вклавши голову йому на лапу, лежав Бурчик і мурчав — голосно, на всю кімнату, як мурчить кіт, який нарешті все влаштував як треба.

Семен подивився з-за її плеча й нічого не сказав. Він тільки вийшов на кухню, постояв там біля вікна й повернувся з телефоном у руці.

Коробку віднесли на лоджію й поставили за табуретку. Людям, які мали приїхати в суботу, подзвонили ще в пʼятницю ввечері.

А далі все пішло так, як Бурчик і задумав із самого початку. Велика тепла спина, на якій добре спати. Мисці дві, і в обох щось є. Місце на дивані ліве — його, крісло біля вікна — його, собачий лежак — тепер теж його.

— Бачиш, — сказав Семен, коли вкладав їх обох укупі. — Я ж казав: на одну ніч.

Бурчик не відповів. Він лежав на собачому лежаку й прикидав, чи не замало там місця на двох.