Невидима

Найдужче Рудька дратувало, коли Оля кликала його ледарем.

Оце щойно вивернувся з її обіймів, смикнув хвостом і поліз до свого будиночка — а вслід уже летіло:

— Ну ти й лежебока.

«Нечувано, — обурювався Рудько, скручуючись клубком. — Це я лежебока. Коротка ж у людей пам’ять, ох коротка. Забула вже, ким сама була кілька місяців тому?»

Та він не гнівався. Він любив Олю. А як інакше — сам же її й витягнув з того нікуди. Може, трохи перестарався. Але ж досвіду в порятунку людей у нього не було жодного. Вийшло як вийшло. Головне, що краще, ніж було.

Тепер вона жива, яскрава, наче ялинкова прикраса. І все це — його, Рудькова, робота.

Ну, та про все по черзі.

— — —

Того зимового дня, мокрого й нудного до позіхання, Рудько сидів під лавкою і думав про одне: де взяти їжу.

Смітник не годився — там усе розкисло від дощу. До того ж напередодні він посварився з пацюками. Точніше, з їхнім головним. Тільки ж Рудько не знав, що той — головний. Думав, просто дуже гладкий, ситий щур без жодних титулів. Ну й шугнув його від найапетитнішого пакета з недоїдками.

— Ах ти ж непорозуміння котяче! — обурився щур. — Ти на кого хвоста облізлого підіймаєш? Зовсім страх втратив?

Рудько від такої нахабності спершу отетерів, та швидко оговтався й випустив пазурі. Щур відскочив, щоправда, недалеко. Вишкірив довгі жовті зуби й пронизливо запищав.

На той писк відповіли миттю. Звідусіль почали сповзатися пацюки — великі й малі.

— Щоб я тебе тут більше не бачив! Такий мій наказ. Інакше… — просичав головний.

Що буде інакше, Рудько слухати не став. Відступив. І хай хто хоче називає це втечею — а він назвав це завбачливістю. Тільки божевільний зв’язується з цілою зграєю. А він поки що при своєму розумі.

От тепер той розум і треба було змусити придумати, як жити далі.

— Киць, — почулося згори.

Рудько стрепенувся. Доля йшла назустріч. Він визирнув з-під лавки й завмер. Перед ним стояла жінка, порпалася в шурхотливому пакеті, явно збиралася чимось пригостити.

Тільки от… крізь неї проглядав недалекий, наполовину облетілий тополь.

— Ма? — сторопів Рудько.

— Зараз, зараз, — прошелестіла вона. — Були ж тут десь сосиски.

Вона й далі шаруділа пакетом, і той пакет виглядав куди реальнішим за неї саму. Нарешті сосиски знайшлися. Вона простягнула одну на напівпрозорій долоньці.

— На, поїж. Не бійся, вони добрі.

А Рудько й не боявся — він дивувався. Невже вона сама не бачить, що крізь її руку просвічує асфальт?

«Ну гаразд, перекушу, а там розберемося», — вирішив кіт і взяв частування.

— От і молодець, — схвалила вона. — Їж, любий. Завтра ще принесу, якщо остаточно не розклеюся. Щось мені нині недобре…

«Це в тебе зветься “недобре”? — подумав Рудько. — Ой, мати, кепські твої справи. Тобі б до завтра в повітрі не розчинитися. Ну добре, якщо встигну — поможу. Хай так. За добро прийнято добром платити».

Вона рушила до під’їзду, не помічаючи калюж під ногами. Рудько дивився вслід, і в грудях росла жалість. Була вона така… Маленька, сіренька, наче нікому не потрібна.

«До Бурмила треба йти, — вирішив кіт. — Якщо вже він не поможе, то ніхто».

— — —

Бурмило жив сам на горищі облізлої п’ятиповерхівки, яка невідомо як затесалася поміж високих будинків. Коти його не приймали. Надто вже похмурий, надто дивний.

— Від віку геть з глузду з’їхав, — пліткували одні. — Усе якусь біду накликає.

— На веселці йому, мабуть, прогули ставлять, — вторили інші. — З чого живе — незрозуміло. Хазяїна нема, людей уникає, з нами не полює.

Їм було невтямки, що Бурмило уникав не всіх людей. Була в нього своя бабуся. Вона його жаліла й годувала. Навіть додому кликала — та він не пішов. Пізно вже щось міняти. Та й тягарем бути не хотілося.

Смерті Бурмило не боявся. Всьому свій час. А він і так на цій землі затримався. Чорна шерсть подекуди сріблом узялася, зір підводить, суглоби ниють на негоду.

Та й утомився він уже. Не так від віку, як від тих видінь. Знання — важка ноша, надто коли змінити нічого не можеш. Тут жодне серце не витримає. Або розіб’ється, або в броню одягнеться. З Бурмилом сталося друге.

Колись він намагався родичів застерігати. Думав, якщо про лихо попередити, то його вдасться уникнути. А ці невдячні назвали його схибленим і почали цуратися. Ну й нехай. Тепер він мовчить. Нявкати майже розучився. Немає з ким бесіди вести.

От і сьогодні сидів біля віконця, дивився, як сипле з сірого неба нескінченний дощ, і сумував.

— Ма-у? — почулося за спиною.

Бурмило обернувся й побачив рудого незнайомого кота. Дивно. Заблукав, певно.

— Чого тобі? — просичав він.

— Поміч потрібна, — з місця в кар’єр заявив рудий.

— Поміч? Та ти при своєму розумі? Від Бурмила помочі ждеш? Чи не чув, що про мене кажуть? «Ніби й розумний, а від нього самі лиш капості», — перекривив він когось із родичів.

— Чув. Тому й прийшов. Капості мені, звісно, не треба. А от мудрість твоя згодиться… Слухай, тобі ж однаково нудно. Не сперечайся, я ж бачу. Скільки ти тут сам сидиш? Ну вислухай хоча б задля розваги, — благав Рудько.

— Кажи вже, — здався Бурмило. — Але на поміч особливо не сподівайся. Не вмію я помагати.

Рудько всівся, обвив лапи хвостом і почав:

— Жінку бачив учора. Хорошу, добру. Мене пожаліла, сосиску дала.

— Здивував.

— Та ти зачекай. Слухай далі. Все б у ній звичайне, тільки крізь неї дерева видно. От скажи мені, Бурмило, це, може, хвороба яка? Лікується? Шкода її.

— Ох, молодь, — зітхнув Бурмило. — Життя ви зовсім не знаєте. Але в чомусь ти маєш рацію. Це хвороба. Непотрібність зветься. Багато таких людей світом блукає, а потім зникає безслідно.

— Ой, — тихо нявкнув Рудько. — А від чого вона береться?

— Ну уяви. Живе людина сама. Ні сім’ї, ні рідних, ні кошеняти, ні цуценяти. На роботі не помічають, у чергах штовхають, удома не ждуть. З часом людина й собі стає непотрібна. От тоді вона спершу робиться прозорою, а потім і зовсім невидимою.

— А це боляче?

— Та ні, мабуть. Хоча хтозна. Я не питав.

— Як їй помогти? — заметушився Рудько.

— А ти здогадайся, — Бурмило втомився. — Бувай. Скоро мене бабуся годувати прийде.

Давно він не вів таких довгих розмов. Та й усі підказки вже дав. Хай думає, хай ворушить звивинами. Голова дана не тільки для того, щоб їсти.

Рудько зрозумів: більше він з цього кота нічого не витягне. Доведеться самому.

Як він там казав? Хвороба береться від того, що людина нікому не потрібна. «Ні кошеняти, ні цуценяти», — підкинула пам’ять слова старого кота.

«Так ось же він, вихід! — зрадів Рудько. — Сім’ю їй треба. А чим я не сім’я? Не кошеня, звісно, але кіт. Розумний, гарний, до того ж голодний. Двох зайців одним махом упораю. І її врятую, і собі поможу».

— — —

Наступного дня погода геть зіпсувалася. Видно, в осені стався роздвій особистості: то сипала мокрим снігом, то шмагала злим дощем.

Під лавкою було незатишно, та Рудько чекав. Вона ж обіцяла прийти. А раптом зовсім розхворілася?

Йому пощастило. Знайомий голос згори спитав:

— Ждеш? Бідолаха. Гидота яка надворі. Продрог, мабуть?

— Ма-а! — погодився Рудько й виліз.

Тут-таки змок до кісток, затремтів.

— Ходімо-но зі мною, — вирішила вона. — Тільки не дряпайся, будь ласка.

Він і не думав. Дав підхопити себе на руки. Боявся тільки, що не втримає. А вона втримала. Обняла міцно, притисла до себе.

Удома в неї було тьмяно. Іншого слова Рудько не дібрав. Ніби й чисто, і світло, а незатишно. Сірі тіні по кутках, каламутне дзеркало в передпокої. Самотні капці біля дверей. Одна пара.

Вона опустила його на підлогу.

— Проходь, зараз вечерятимемо.

«Треба її відігріти, — вирішив Рудько. — Тільки спершу відігріюся сам. А там уже почну діяти».

Вона тим часом налила дві тарілки супу. Одну поставила на стіл, другу — на підлогу.

— Їж.

Рудько з апетитом захлюпав. Вона повозила ложкою, задумалася, дивлячись у дощовий прямокутник вікна.

Кіт, упоравшись з обідом, застрибнув їй на коліна. Жінка здригнулася, провела невагомою долонькою по його шерсті. Він замуркотів, намагаючись не дивитися на її напівпрозорі коліна.

«Нічого, зараз поправимо. Будеш у мене, як усі нормальні люди, — торохтів Рудько. — Ох ти ж моя дорога, як же ти себе довела до такого? Ну, не біда. Тепер я поруч. Поможу, підлікую».

— — —

Оля гладила вогняну шерстку й думала, що кіт нагодився вчасно. Життя в неї якесь порожнє, ні до чого.

Колись вроді було, як у всіх. Мама, тато, садок, школа. Потім виросла, вступила до інституту. До того, після якого «можна знайти нормальну роботу».

— Будеш економістом, — сказала мама.

Оля не сперечалася. Мамі видніше.

Мама завжди виховувала Олю. Ліпила з неї «гідну людину». Розписувала все життя наперед: інститут, робота, квартира, «правильний» чоловік. Оля кивала. Мамі видніше.

А коли Оля була на останньому курсі, батькам випала нагода. Далекі родичі кликали до себе на південь, в інше місто, обіцяли й роботу, і житло біля моря. Мама загорілася.

— Ми поїдемо, влаштуємося, а там і тебе заберемо, — казала вона. — Ти ж уже доросла, самі кілька місяців перекантуєшся.

Батьки поїхали. Спершу телефонували щодня, потім раз на тиждень, потім раз на місяць. У них там закрутилося своє життя — нове коло знайомих, нові турботи. Забрати Олю все якось не виходило. А потім і вона перестала чекати на цей дзвінок.

Так вона й лишилася сама. Треба було жити далі. Професія є, житло є. Треба свою сім’ю створювати. Та з цим не склалося.

Ті, кому подобалася Оля, не подобалися їй. І навпаки. Так буває. Один раз ніби збіглося. Але ненадовго. Вони навіть заяву до РАЦСу подати не встигли. Він розкусив її раніше.

— Нудна ти, Олю, якась. Безбарвна. Сама не знаєш, чого тобі треба, — сказав і пішов.

Може, воно й на краще? Вона й справді не знала, чого хоче. Раніше мама завжди підказувала. А тепер…

Оля жила за інерцією. Робила те, що заведено в більшості. Ходила на роботу, дивилася телевізор, готувала їжу. І так щодня. Роки летіли, а вона бігла по колу.

Літо мінялося осінню, осінь — зимою. Мінялося її відображення в дзеркалі. Вона ставала дорослішою й бачити цього не хотіла. Тому рідко зазирала в дзеркала.

Останнім часом зовсім кепсько стало. Щодня почувається негаразд. Колеги перестали з нею говорити, знайомі — вітатися. А вже на вулиці чи в магазині люди й зовсім дивляться крізь неї, наче вона невидимка. А може, їй просто здається?

Кінець жовтня додавав туги: дощ, майже голі гілки, останнє жухле листя стрибає вниз і топиться в калюжах.

І ось серед цієї безпросвітної осені раптом з’явився Рудько. Сонечко з-під лавки. Худий, замурзаний, але такий славний.

Як же добре, що він сьогодні її чекав. І як чудово, що погодився піти. Ось він лежить на колінах, і в квартирі затишніше. Муркоче, втішає, гріє.

Лежанку йому купити треба, а краще будиночок. Мисочку теж, туалет, іграшки, корм. У кота має бути все своє.

— Рудьку, ти ж лишишся? — спитала вона про всяк випадок.

Він примружив зелені очі, і їй здалося, що він усміхається. Значить, не піде.

— — —

Тепер їхні дні стали різнобарвними. За вікном шаленіла зима, сипала снігом, дула вітрами. А в Рудька з Олею вдома було тепло.

Вона поспішала з роботи. Адже тепер її чекали. Рудько зустрічав, обіймав хвостом за ноги, вимагав ласки. Вона йому була потрібна.

Оля піднімала його, цілувала в рожевий ніс, він морщився. Вона сміялася, дивилася в дзеркало й казала:

— Чого відвертаєшся? Тебе симпатична пані цілує, а ти невдоволений.

Вона й справді покращала. Коли ота лякаюча прозорість зникла, Рудько побачив, що очі в неї не сірі, а сині, волосся русяве, щоки рум’яні.

Дзеркало теж більше не було каламутним. Ожило, заблищало. Тіні по кутках розчинилися. Нічого їм стало тут ловити.

«Ото я молодець, — думав Рудько. — Вона в мене ще молода. Життя має бити ключем».

Воно й било. Та так, що Рудько часом стомлювався.

«І чого вона така? — беззлобно бурчав він. — Хоч би чоловіка собі завела, дала б котові перепочити».

Може, згодом закохається. І все в них буде гаразд. Рудько не сумнівався.

— — —

Тільки одна думка заважала йому тішитися життям. Іноді він згадував Бурмила. Це ж він поміг витягти Олю. Завдяки йому Рудько став домашнім вдоволеним котом.

Треба б заскочити на горище старої п’ятиповерхівки, перевірити, як він там. Подякувати.

Але Рудько малодушно боявся. Раптом старий кіт уже пішов на веселку. Про це знати не хотілося. Боляче було уявляти, як він іде сам.

Та на початку весни він наважився. Оля тоді якраз пішла на побачення. Лишила кватирку відчиненою, щоб березневе повітря провітрило кутки. От у ту кватирку Рудько й сіганув. Благо другий поверх.

Дістався до горища — Бурмилового прихистку. Роззирнувся. У сонячних променях танцювали порошинки, протяг ганяв сміття по підлозі. Та старого кота не було.

— Ну ось, — прошепотів Рудько. — Спізнився я зі своїм «дякую».

— Кого шукаєш? — пролунало ззаду.

Рудько аж підскочив.

— Бурмило? Ох, а я думав, ти вже того… Я ж подякувати прийшов.

— Не того, а іншого, — Бурмило дивився хитро. — Уперше за багато літ своєю ж порадою скористався.

— Це як?

— Та ось так. Тобі розповів, що непотрібні люди невидимими стають. А потім задумався. Я ж кому потрібен? Про бабусю свою згадав. Вона мене кликала, а я в незалежність загрався. От і вирішив: годі свій хвіст на горищі морозити. Піду в любові поживу. Ану ж як разом будемо, то й час наш на цій землі побільшає. Двом же більше часу треба, ніж одному.

— Цікавий висновок, — задумався Рудько. — І як? Спрацювало?

— А то ж! Живемо й цвітемо! — підморгнув Бурмило.

— А сюди чого прийшов?

— Не повіриш — тебе відчув. Зрозумів, що ти дякувати заявився. Вирішив послухати. Рідко мене в цьому житті дякували.

Ладно, бувай, Рудьку. Привіт хазяйці. Піду я, і ти давай рушай, поки тебе не загубили. І запам’ятай: потрібним бути дуже важливо. Не забувай про це.

— Не забуду, — пообіцяв Рудько й поспішив додому.

Оля скоро повернеться. Треба готувати ніс для поцілунків.