Нарубані дрова

— А ви, дядьку Василю, тут ким працюєте? Наймитом чи вже господарем себе відчули? — Олег стояв посеред засніженого подвір’я, засунувши руки в кишені дорогої куртки.

Шістдесятитрирічний Василь Андрійович повільно опустив сокиру. Він саме розколював березову колоду біля старенької цегляної хати Ганни Семенівни.

— Та який із мене наймит, Олеже? Матері твоїй допомагаю. Бачиш, дрова закінчуються.

— А я вас просив? — Олег криво всміхнувся. — Чи ви тепер без дозволу тут господарюєте?

Василь нічого не відповів. Лише зняв рукавицю й витер спітніле чоло.

А Ганна Семенівна, яка саме вийшла на ґанок із відром, ще не знала, що за кілька хвилин її рідний син скаже таке, після чого вона вперше за багато років не захоче запросити його навіть до столу.

Село Калинівка було маленьке. Колись тут працювали ферма, школа й магазин, а тепер залишилося всього двадцять сім заселених хат. Узимку ще менше — хто до дітей перебирався, хто до родичів у місто.

Будинки стояли переважно цегляні, невеликі, з дерев’яними верандами, старими парканами й садками, які навесні потопали в білому цвіті.

Ганні Семенівні було шістдесят. Вона жила сама в батьківській хаті з червоної цегли, яку колись разом із чоловіком обклали світлою плиткою. Чоловіка не стало чотири роки тому. Відтоді жінка навчилася багато чого робити самотужки.

І воду з колодязя носила, і город копала, і сніг розчищала. Навіть старий паркан якось намагалася підперти дошкою, поки сусід не побачив.

Сусідом був Василь Андрійович. Його хата стояла за три двори, трохи ближче до лісу. Василь жив сам уже шість років. Дружина поїхала до сестри в інше місто, а згодом їхні шляхи остаточно розійшлися. Дітей у подружжя не було. Чоловік працював колись трактористом, потім слюсарем у райцентрі, а тепер був на пенсії.

Руки в нього були великі, натруджені, з грубими пальцями. Зате робити ними він умів майже все.

Першого разу Василь прийшов до Ганни навесні, коли побачив, як вона намагається полагодити хвіртку.

— Ганно, та ти ж її навпаки прикручуєш! — гукнув через паркан.

— А ти не дивися! — відказала вона. — Краще скажи, чим ту завісу притиснути.

Василь засміявся, сходив додому по інструменти й за пів години все полагодив. Ганна винесла йому чай і тарілку млинців із яблуками та волоськими горіхами.

— Пригощайся. Моя фірмова страва. Покійний чоловік казав, що за такі млинці можна й другу хату побудувати.

— То я ще хвіртку можу пофарбувати, — пожартував Василь.

Відтоді він почав частіше заглядати до сусідки.

То водостічну трубу прочистить, то двері на веранді піджене, бо взимку їх перекошувало. Улітку полагодив стару лавку під яблунею. Восени допоміг перенести картоплю до погреба, а потім замінив дві прогнилі дошки на сходах.

Ганна ніколи не просила його робити все це задарма. Намагалася дати грoші, але Василь лише відмахувався.

— Ти мені краще тих своїх млинців напечи. Оце буде плата.

І вона пекла. Інколи приносила борщ у банці, вареники, домашні пиріжки з квасолею. А Василь удавав, що сердиться:

— Ганно, я ж тобі одну завісу прикрутив, а ти мене цілий тиждень годуєш!

Жінка сміялася. Так минуло майже два роки.

За цей час вони звикли одне до одного. Василь заходив вечорами на чай, інколи разом дивилися телевізор. Ганна розповідала про молодість, про роботу в сільській бібліотеці, про сина Олега, яким колись дуже пишалася.

Олегові було тридцять сім. Він жив у місті за сорок кілометрів, працював керівником відділу в торговельній компанії, мав дружину й десятирічну доньку. До матері приїжджав рідко.

Телефонував частіше, але розмови були короткі.

— Мам, усе нормально?

— Нормально, синку. А в тебе як?

— Та роботи багато. Добре, потім наберу.

І все. Ганна не нарікала. Навпаки, завжди виправдовувала сина.

— Робота в нього відповідальна, Василю. Сім’я, дитина. Не може ж він щотижня сюди їздити.

Василь тільки кивав. Одного разу, коли вони разом прибирали опале листя, Ганна сказала:

— Знаєш, Василю, Олег раніше зовсім інший був. Малим за мною хвостиком ходив. Я на город — і він за мною. Я білизну вішаю — він прищіпки подає. А тепер навіть не знаю, про що з ним говорити. Усе поспішає.

— Дорослі діти всі кудись поспішають, — відповів Василь.

— Ти ж своїх не маєш.

— Не маю. Але дивлюся на людей. Бачу, як воно буває.

Ганна більше нічого не сказала. Того лютневого ранку мороз тримався біля п’ятнадцяти градусів. Сніг лежав товстим шаром на дахах, березах і старих парканах.

Василь прийшов до Ганни о дев’ятій.

— Ну що, господине, де твої дрова? Бо ти вчора казала, що останні поліна до печі несла.

— Та я вже сама хотіла колоти.

— Ага, знаю я твоє «сама». Потім три дні спину лікуватимеш.

Він приніс власну сокиру, поставив колоду на широкий пеньок і взявся до роботи. Ганна тим часом розтопила піч, поставила чайник, а тоді вийшла надвір набрати дров.

— Василю, ти хоч перепочинь!

— Зараз, ще трохи.

Саме тоді біля хвіртки зупинився темно-сірий автомобіль. Із нього вийшов Олег.

Мати зраділа.

— Синку! А ти чого не попередив? Я б хоч обід приготувала!

— Та був у справах неподалік. Вирішив заїхати.

Він обійняв матір однією рукою, а тоді помітив Василя.

— А це що за робітник у тебе?

— Та який робітник! Це Василь Андрійович, наш сусід. Я ж тобі розповідала.

— А-а, той самий…

Олег уважно оглянув чоловіка, сокиру, складені дрова й відчинені двері господарської прибудови.

— То ви тут часто буваєте?

— Як треба допомогти, то заходжу, — спокійно відповів Василь.

— І давно це триває?

Ганна насупилася.

— Олеже, що за допит? Василь мені стільки всього полагодив. Ти б бачив, яка хвіртка була, а тепер…

— Мам, я не з тобою розмовляю.

Василь випростався.

— Та нічого страшного, Ганно. Хай питає.

— От і добре, — Олег зробив крок ближче. — Скажіть мені, Василю Андрійовичу, а ви часом не надто захопилися допомогою моїй матері?

— Не розумію тебе.

— Та що тут незрозумілого? Самотня жінка, хата, господарство. Ви тут усе лагодите, дрова рубаєте. Може, вже й на вечерю щодня ходите?

Ганна почервоніла.

— Олеже!

— Мам, почекай. Я хочу зрозуміти, що тут відбувається.

Василь повільно поклав сокиру на пеньок.

— Нічого такого, за що тобі було б соромно, хлопче. Матері твоїй важко самій, от я й допомагаю.

— Хлопче? — Олег коротко засміявся. — Мені тридцять сім років, між іншим. І я прекрасно розумію, що безплатно зараз ніхто нічого не робить.

— Буває, що й робить.

— Ага. Особливо коли жінка сама живе й хата на ній записана.

На подвір’ї стало тихо. Навіть Ганна спочатку не знайшла слів. Василь подивився Олегові просто у вічі.

— Ти зараз про що?

— Про те, що я не збираюся дивитися, як якийсь сторонній чоловік втирається матері в довіру. Спочатку дрова, потім ремонти, а далі що? Прописатися сюди попросите? Чи одразу заповіт перепишемо?

— Олеже, замовкни! — вигукнула Ганна.

Але син уже розійшовся.

— Ні, мамо, це ти мене послухай. Я твій єдиний син. І я не дозволю, щоб якийсь хитрий дядько користувався твоєю самотністю!

Василь повільно зняв рукавиці. Його обличчя залишалося спокійним, але Ганна помітила, як напружилися щелепи.

— Значить, так, Олеже. Я твоєї матері нічого поганого не зробив. Грoшей у неї не брав. До документів не торкався. А щодо хати… У мене своя є. І вона мене цілком влаштовує.

— От і живіть у своїй, — відрізав Олег. — А сюди більше не треба ходити. Мама має сина. Як буде потрібна допомога, вона мені зателефонує.

— Добре, — тихо сказав Василь.

— От і домовилися.

Василь узяв сокиру, витер лезо старою ганчіркою й поклав у полотняний чохол.

— Василю, не йди, — попросила Ганна.

Він подивився на неї.

— Не треба, Ганно. Син до тебе приїхав. Побудьте разом.

— Але ж ти…

— Дрова я майже доколов. Решту завтра якось зроблю… — Він затнувся, глянув на Олега й поправився: — Хоча ні. Тепер уже син допоможе.

І пішов до хвіртки. Ганна хотіла рушити за ним, але Василь ледь помітно похитав головою.

Не треба. Олег дивився йому вслід із задоволеним виглядом. Коли хвіртка зачинилася, навіть усміхнувся.

— Ну от, мам. І все. А ти переживала. Таких треба одразу ставити на місце, бо потім на голову сядуть.

Він обтрусив сніг із черевиків і попрямував до хати.

— Ну що, чим годуватимеш? Я зранку нормально не їв. І чай зроби міцний, не той свій трав’яний.

Ганна стояла посеред подвір’я, не рухаючись.

— Олеже, — нарешті сказала вона. — Повернися.

— Що ще?

— Ти зараз підеш і вибачишся перед Василем Андрійовичем.

Син здивовано підняв брови.

— Мам, ти серйозно? Я тебе щойно від цього незрозумілого чоловіка захистив, а ти хочеш, щоб я вибачався?

— Від кого ти мене захистив?

— Та від цього твого Василя!

— А він тобі що зробив?

— Мамо, ну ти як маленька! Не розумієш, навіщо чоловік до самотньої жінки щодня ходить?

Ганна зробила кілька кроків до сина.

— А ти розумієш, Олеже, навіщо він сюди ходить?

— Я ж тобі пояснив!

— Ні. Тепер ти мене послухаєш!

Вона підвищила голос так несподівано, що син аж відступив.

— Два роки, Олеже! Два роки ця людина допомагає мені! Коли в грудні веранду снігом завалило, хто розчищав? Василь! Коли влітку насос у колодязі зламався, хто його лагодив? Василь! Коли восени я мало не впала з драбини, бо хотіла ринву почистити, хто ту драбину в мене забрав і сам усе зробив? Знову Василь!

— Мам, ну це ж…

— Я ще не закінчила!

Олег замовк.

— А ти знаєш, скільки разів я тобі телефонувала й просила приїхати хоч на день? Пам’ятаєш, що відповідав?

— У мене робота…

— Робота! Завжди робота! Я розумію, синку, що ти зайнятий. Ніколи не вимагала, щоб ти все кинув і біг до мене. Але ж можна хоч іноді запитати, чи є в мене дрова? Чи не протікає дах? Чи не страшно мені самій, коли вночі завірюха й світло вимикають?

Олег відвів погляд.

— Могла б сказати…

— Я казала! А ти відповідав: «Мамо, найми когось, я грoші перешлю». Тільки от грoшей ти не пересилав, а я й не нагадувала. Бо ти мій син!

Ганна витерла очі краєчком хустки.

— Василь ніколи в мене нічого не просив. Навіть копійки. Я йому обід винесу, а він ще й свариться, що багато наготувала. А ти приїхав уперше за три місяці й навіть не запитав, як я себе почуваю. Зате відразу почав чужу людину принижувати!

— Я просто за хату переживаю, — буркнув Олег.

Ганна гірко всміхнулася.

— За хату?

— Ну так. Тато ж її будував, я тут виріс. Це наша сімейна хата.

— От тепер я й зрозуміла.

— Що ти зрозуміла?

— Що за цеглу ти більше переживаєш, ніж за матір, яка між тими стінами живе.

Олег хотів щось відповісти, але Ганна не дала.

— І ще одне запам’ятай. Василь Андрійович — порядна людина. І він мій друг. Я сама вирішуватиму, кого запрошувати до своєї хати й із ким мені спілкуватися. Мені шістдесят років, Олеже. Я не дитина, щоб ти приїжджав і вказував, із ким мені чай пити!

— Та роби що хочеш! — роздратовано кинув син. — Тільки потім не прибігай до мене, коли він тебе обдурить!

— Не прибіжу. А тепер їдь додому.

Олег витріщився.

— Ти мене виганяєш?

— Ні. Я кажу тобі їхати, бо зараз ми обоє сердиті й можемо наговорити ще більше. Приїдеш, коли зможеш розмовляти зі мною по-людськи.

— Навіть чаєм не пригостиш?

Ганна подивилася на сина довго й сумно.

— Я б тебе й обідом нагодувала, синку. І пиріжків напекла б. Ти ж знаєш. Але сьогодні мені треба побути самій.

Олег сердито розвернувся, грюкнув дверцятами машини й поїхав. А Ганна ще довго стояла біля хвіртки, дивлячись на дві колії, що тяглися засніженою дорогою до виїзду із села.

У хаті було тепло. На плиті стояла каструля борщу, який Ганна зварила ще вчора. На столі лежали дві скибки хліба, прикриті рушничком.

Вона сіла, склала руки на колінах і раптом відчула таку втому, наче цілий день носила важкі відра. Найбільше боліло не те, що Олег нагрубіянив їй.

Боліло, що він так образив Василя. Василь, який завжди приходив зі своїми інструментами, ніколи не хвалився зробленим і навіть соромився, коли вона дякувала.

Тиждень тому він полагодив дверцята старої шафи на кухні. Ганна пожартувала:

— Василю, ти мені вже стільки всього зробив, що я не знаю, як віддячувати.

А він відповів:

— Та не вигадуй. Мені самому добре, коли є до кого зайти. У моїй хаті іноді так тихо, що аж годинник заважає.

Тоді Ганна лише усміхнулася. А тепер згадала ті слова й відчула, як защеміло серце. Вона підвелася, підійшла до вікна й подивилася в бік Василевої хати.

Над димарем піднімався тоненький стовпчик диму.

— Сидить тепер сам, — промовила жінка. — І думає, мабуть, що я така сама, як мій син.

Ганна рішуче зав’язала фартух. Дістала з холодильника молоко, яйця, масло. Просіяла борошно в стареньку емальовану миску з синім обідком.

Потім принесла з комори яблука, які зберігала з осені, і торбинку очищених волоських горіхів. Ці млинці вона навчилася пекти ще від матері.

Яблука потрібно було натерти на великій тертці, трохи припустити на вершковому маслі, додати дрібку кориці й подрібнені горіхи. Начинку загорнути в тоненькі млинці, викласти у форму й поставити ненадовго в духовку, щоб краї стали золотавими.

Колись Олег малим міг з’їсти п’ять штук поспіль. А Василь особливо любив ті, де було більше горіхів. Ганна згадала, як він першого разу спробував її млинці й серйозно сказав:

— Ганно Семенівно, якщо ви такими млинцями всіх годуватимете, то до вас черга з райцентру стоятиме.

Вона тоді сміялася так, що аж сльози виступили. Тепер теж усміхнулася. Коли млинці були готові, Ганна обережно переклала їх у невелику каструльку, загорнула в рушник, надягла тепле пальто, чоботи й пухову хустку.

На дворі вже починало сутеніти. Василь сидів на кухні біля вікна. Перед ним стояла чашка чаю, який давно охолов. На плиті грілася картопля, але їсти не хотілося.

Він не сердився на Ганну. Розумів, що вона не винна в синових словах. Та все одно було прикро. За своє життя Василь чув різне. І на роботі сварили, і сусіди колись пліткували, і власна дружина під час сварок могла сказати зайве.

Але щоб його, шістдесятитрирічного чоловіка, який ніколи нічого чужого не взяв, привселюдно назвали мало не мисливцем за чужою хатою…

Це боліло. Василь глянув на свої руки. На правій долоні була свіжа мозоля від сокири.

— От дурний, — буркнув сам до себе. — Хотів як краще, а вийшло…

У двері постукали. Він здивувався. До нього майже ніхто не приходив увечері. Відчинив.

На порозі стояла Ганна. У пуховій хустці, з почервонілими від морозу щоками, тримаючи перед собою каструльку, загорнуту в рушник.

— Добрий вечір, Василю Андрійовичу.

Василь розгубився.

— Ганно? Ти чого по такому морозу ходиш?

— А я до тебе в гості.

— Та заходь, звісно…

Він відступив убік, допоміг їй зняти пальто. Ганна пройшла на кухню й поставила каструльку на стіл.

— Принесла тобі вечерю.

— Та навіщо ж ти…

— Млинці з яблуками й горіхами. Ще теплі.

Василь подивився на каструльку, потім на Ганну.

— Син твій поїхав?

— Поїхав.

— Посварилися?

— Поговорили.

Він кивнув.

— Ганно, ти на мене не сердься. Я не хотів, щоб через мене у вас із сином…

— Василю, — перебила вона. — Це ти мені вибач.

— За що?

— За те, що мій син тебе так образив. Мені соромно перед тобою.

Василь махнув рукою.

— Та годі. Молодий іще. Гарячий.

— Не такий уже й молодий. Тридцять сім років. У такому віці людина повинна розуміти, що говорить.

Вона сіла за стіл.

— Я йому все сказала, Василю. Усе, що давно мала сказати.

— І що тепер?

— Не знаю. Може, образиться. Може, зрозуміє. Але я більше не хочу мовчати тільки тому, що боюся втратити синову прихильність.

Василь поставив чайник.

— Ти правильно зробила, що прийшла, — тихо сказав він. — А то я вже думав, що тепер і вітатися зі мною не будеш.

Ганна подивилася на нього з таким здивуванням, ніби він сказав найбільшу дурницю у світі.

— Василю Андрійовичу! Та ти що таке говориш?

— Ну, син твій…

— А син мій нехай зі своїм характером розбирається. Я ж не збираюся через його дурість від хорошої людини відвертатися!

Василь усміхнувся. Вперше за весь день. Ганна розгорнула рушник, відкрила каструльку й поклала на тарілку три млинці.

— Їж, поки теплі. Я спеціально горіхів більше додала.

— А ти?

— І собі покладу.

Вони сіли одне навпроти одного. За вікном повільно падав сніг. На кухні пахло яблуками, корицею й свіжозавареним чаєм.

Василь узяв виделку, відрізав шматочок млинця й раптом сказав:

— Знаєш, Ганно, я сьогодні образився. Не приховуватиму.

— Знаю.

— Не через те, що він мене зі двору вигнав. Двір же не мій. А через те, що я ніколи про твою хату й не думав. У мене своя є, ти ж знаєш.

— Знаю, Василю.

Він трохи помовчав.

— Я до тебе ходив не через хату. І не через млинці, хоч вони в тебе справді найкращі.

Ганна підвела очі.

— А через що?

Василь ніяково потер потилицю.

— Бо мені з тобою добре, Ганно. Оце й усе.

Вона не відповіла одразу. Довго дивилася на нього, на його великі натруджені руки, на старенький светр, акуратно заштопаний біля ліктя.

— Мені з тобою теж добре, Василю, — нарешті сказала вона.

Він опустив погляд до тарілки.

— Тільки я не хочу, щоб тобі через мене знову діставалося від сина.

— А ти не бери на себе зайвого. Я зі своїм сином сама розберуся.

Ганна усміхнулася.

— І взагалі, хто сказав, що я до тебе тільки по допомогу приходити можу? Може, я теж хочу іноді просто в гостях посидіти?

— То приходь.

— А ти запрошуватимеш?

Василь подивився на неї й теж усміхнувся.

— Та я тебе хоч щовечора запрошуватиму.

Олег зателефонував матері наступного дня ближче до обіду. Ганна саме мила посуд після сніданку.

— Мам, привіт.

— Привіт, синку.

— Ти як там?

— Добре.

— Не сердишся ще?

— Я не серджуся, Олеже. Мені просто дуже прикро за вчорашнє.

У слухавці помовчали.

— Мам, а ти справді вважаєш, що я неправильно зробив?

— Так, синку.

— Я ж хотів як краще.

— Може, й хотів. Але хорошими намірами не можна виправдати образливі слова.

Олег важко зітхнув.

— Ну добре. Може, я й перегнув.

— Ти не просто перегнув. Ти образив людину, яка допомагає мені більше, ніж будь-хто інший.

— Мам, ну не починай знову…

— Я не починаю. Ти сам запитав.

Син помовчав.

— А що він тепер? Не приходить?

Ганна глянула у вікно. Біля хвіртки стояв Василь із невеликою дерев’яною скринькою інструментів. Він саме поправляв засув, який заїдав після морозів.

— Чому ж? Приходить.

— Після всього, що я йому сказав?

— Так.

— Дивний чоловік.

— Ні, Олеже. Він просто добрий.

Олег знову замовк.

— Мам… Я, мабуть, у суботу приїду. Можна?

— Звісно, можна. Ти ж мій син.

— І доньку привезу. Вона давно проситься до бабусі.

— Привозь. Я млинців напечу.

— Тих, із яблуками?

— Тих самих.

— Добре, мам. До суботи.

Ганна вже хотіла покласти слухавку, коли син раптом додав:

— Слухай… А той Василь Андрійович… Він у суботу вдома буде?

— Думаю, буде. А що?

— Та нічого. Хотів поговорити.

— Про що?

Олег зніяковів, хоча мати його не бачила.

— Ну… Може, вибачитися. Я ж справді наговорив зайвого.

Ганна усміхнулася.

— Оце вже, синку, інша розмова.

У суботу Олег приїхав із донькою, як і обіцяв. У багажнику привіз два мішки корму для курей, нову лопату для снігу й великий пакет продуктів.

Ганна зустріла їх на ґанку. Онучка одразу кинулася бабусі на шию.

— Бабусю, а ти млинців напекла?

— Напекла, моя хороша. І з яблуками, і з сиром.

Олег заніс пакети до хати, а тоді нерішуче запитав:

— Мам, а Василь Андрійович де живе?

Ганна показала рукою.

— Он там, за три двори. Цегляна хата з білими вікнами, біля хвіртки груша.

— Я сходжу.

Василь саме рубав дрова у своєму дворі. Побачивши Олега, він випростався й відклав сокиру.

— Добридень.

— Добридень, Василю Андрійовичу.

Олег переступив із ноги на ногу.

— Я це… Хотів вибачитися за минулу неділю.

Василь мовчав.

— Я справді не мав права з вами так розмовляти. Мати мені дещо пояснила. Та я й сам потім подумав…

Він потер обличчя долонею.

— Соромно мені. Ви їй допомагаєте, а я приїхав і наговорив дурниць.

Василь поклав руку на держак сокири.

— Добре, що зрозумів.

— Ви не сердитеся?

— Образився я тоді, Олеже. Чого приховувати? Але якщо людина прийшла вибачитися, то навіщо ту образу далі носити?

Олег полегшено видихнув.

— Дякую.

Він поглянув на колоди біля дровітні.

— А давайте я вам допоможу. Ви ж тут самі.

Василь примружився.

— Сокиру тримати вмієш?

— Якщо чесно, давно не пробував. У місті якось не доводиться.

— То бери другу, он під навісом стоїть. Тільки спочатку покажу, як правильно.

За пів години обидва вже працювали поруч. Олег незграбно вдарив по колоді, і сокира застрягла в деревині. Василь засміявся.

— Та не силою треба, хлопче! Треба знати, куди бити!

— Бачу, мені ще вчитися й учитися.

— Нічого. Навчишся.

А коли закінчили, Олег несподівано запитав:

— Василю Андрійовичу, а ви до мами часто заходите просто так? Не по роботі?

Василь глянув на нього.

— Буває.

— І що ви там робите?

— Чай п’ємо. Говоримо. Телевізор іноді дивимося.

Олег кивнув.

— Вона ж гарна в мене, правда?

Василь усміхнувся.

— Гарна, Олеже.

— Тільки вперта.

— А хто ж із нас без характеру?

Обидва засміялися. Після обіду Ганна проводжала сина й онучку до машини. Олег обійняв матір міцніше, ніж зазвичай.

— Мам, я тепер частіше приїжджатиму. Справді.

— Я буду рада, синку.

— І ти мені телефонуй, якщо щось потрібно. Не соромся.

— Добре.

Він сів за кермо, але перед тим, як зачинити дверцята, раптом сказав:

— І знаєш, мам… Ти не думай, що я проти, якщо ви з Василем Андрійовичем дружите.

Ганна здивовано подивилася на нього.

— А я й не думала, що мені потрібен твій дозвіл.

Олег засміявся.

— Так, я вже зрозумів. Просто… Ти ж теж маєш право не бути самою.

Ганна нічого не відповіла. Тільки поправила синові комір куртки, як робила це ще тоді, коли він ходив до школи.

— Їдь обережно. Дорога слизька.

Коли машина зникла за поворотом, Ганна повернулася до хати. На порозі стояв Василь. Він залишився допомогти прибрати після обіду й тепер тримав у руках порожню тарілку.

— Ну що, поїхали твої?

— Поїхали.

— Хороший у тебе син, Ганно. Просто іноді язик швидше за голову працює.

Ганна зітхнула.

— Хороший. Тільки дорослий уже, а все доводиться пояснювати, що люди важливіші за майно.

Василь кивнув.

— Головне, що почув.

Вона підійшла ближче.

— Василю, а ти ввечері зайдеш?

— А що таке?

— Та нічого. Млинців ще повна миска. І варення вишневе відкрила.

— Ти ж знаєш, я солодкого багато не їм.

— Знаю. То я тобі два дам.

— Ну, два можна.

Ганна засміялася. Василь теж усміхнувся.

А тоді, трохи помовчавши, сказав:

— Знаєш, Ганно, я тут подумав… Може, ти завтра до мене на обід прийдеш? Я картоплі напечу, м’яса приготую. Не все ж тобі біля плити стояти.

— А ти готувати вмієш?

— Ще й як! Тільки не так смачно, як ти.

— Тоді прийду.

— Домовилися.

Ганна подивилася на засніжену вулицю, на маленькі цегляні хати, над якими піднімався дим, і раптом подумала, що ця зима вже не здається їй такою довгою.

Вона не знала, що буде далі. Чи залишаться вони з Василем просто добрими друзями, чи життя приготувало їм щось більше. Та й не поспішала загадувати.

Головне, що тепер поруч був чоловік, який не чекав від неї ні грoшей, ні вдячності, ні обіцянок. Просто приходив, коли бачив, що потрібна допомога. І залишався, коли хотілося поговорити.

А Василь, повертаючись того вечора до своєї хати, уперше за довгий час спіймав себе на думці, що поспішає додому не для того, щоб відпочити.

А щоб прибрати на кухні, дістати чисту скатертину й подумати, чим завтра пригостити Ганну.

Бо в неділю до нього мали прийти гості. Точніше, одна гостя. І чомусь саме від цього на душі було особливо тепло.

Іноді чужа людина робить для нас більше, ніж рідна. Але найкраще, коли рідні вчасно це розуміють — і знаходять у собі мужність не лише попросити пробачення, а й змінити своє ставлення.