Ми живемо не просто в часі двієчників — ми живемо в їхній епосі

Мене звати Максим. Я вчитель із тридцятирічним стажем. І я можу сказати без пафосу: ми живемо не просто в часі двієчників — ми живемо в їхній епосі.

Це вже не окремі випадки, не поодинокі приклади. Це гучна, самовпевнена, самозакохана реальність, де люди, які не здатні уважно прочитати кілька абзаців і написати елементарно грамотно, вчать інших, як жити, думати й «бути успішними».

Вони були завжди. Але раніше — соромилися. Ховалися. Виправлялися. Перепитували. Червоніли за помилки. Тепер — ні.
Тепер вони всюди: у стрічках новин, у TikTok, на YouTube, у телестудіях, у ролях «експертів», «лідерів думок», «мотиваційних наставників». Грамотність більше не є цінністю. Вона стала опцією. А інколи — навіть «зайвою складністю».

Я бачу тексти, де плутають «щоб» і «що б», де пишуть «самий кращий», «на протязі року», «із-за того що», де слова калічать без найменшого сорому. І що найстрашніше — ніхто більше не відчуває дискомфорту. Помилка перестала бути соромом. Вона стала нормою. А норма — поступово перетворилась на помилку.

Колись неграмотність була ознакою необізнаності. Сьогодні — це частина образу. Частина стилю. Частина «медійності».

Редагування стало рідкістю. Коректура — розкішшю. Другий погляд на текст — зайвою тратою часу. Помилки більше не виправляють — їх просто не помічають.

І причина, як не дивно, дуже проста. Банальна до болю. Ці люди не читають. Не читали в дитинстві. Не читають зараз. І, найімовірніше, вже не почнуть.

Я за 30 років роботи точно знаю одне: це лікується тільки читанням. Не стрічок. Не блогів. Не псевдомудрих цитат під каву. А літератури. Справжньої. Живої. Сильної.

Коцюбинський.
Франко.
Леся Українка.
Стефаник.
Підмогильний.
Тютюнник.

Тих, у кого мова дихає.

Тих, у кого думка звучить.

Тих, у кого слово — не шум, а сенс.

Бо тільки так починаєш відчувати мову, а не просто користуватись нею як інструментом для самопіару.

Інколи мені здається: якби можна було — я б просто обмежив доступ до інтернету для всіх «експертів», поки вони не навчаться писати без елементарних помилок. Не один раз. Не «випадково». А стабільно. Усвідомлено. Без «ой, автокоректор».

Дехто, можливо, так і не навчився б. І знаєте що? Для суспільства це було б навіть корисно.

Бо наше століття дивно перевернуте:

гучні — не означає розумні,
популярні — не означає грамотні,
відомі — не означає компетентні.

А читання раптом стало формою внутрішнього спротиву. І найбільша трагедія навіть не в безграмотності. А в тому, що людину неможливо змусити читати. Можна навчити букв. Можна пояснити правила. Можна дати підручник.

Але любов до слова — або з’являється, або ні. І мені, як учителю з тридцятирічним стажем, боляче визнавати одне:
епоха двієчників — це не про освіту. Це про цінності. Про вибір. Про внутрішню порожнечу, яку намагаються перекричати гучністю.

І дуже хотілося б вірити, що це не назавжди. Але досвід вчить мене бути обережним з надіями.