Менше знаєш – міцніше спиш

Катя дізналася про це випадково. У суботу вранці вона вийшла у двір винести сміття й біля під’їзду зустріла Ларису Павлівну — сусідку батька з третього поверху. Та стояла біля лавки з полотняною сумкою в руці й, побачивши Катю, одразу пожвавішала.

— Катрусю, а ти до батька?

— До нього. А що?

Лариса Павлівна спершу підібгала губи, ніби вагалася, чи варто говорити.

— Та нічого… Просто дивно він останнім часом поводиться.

Катя насторожилася.

— У якому сенсі?

— Та я ж не лізу не у свої справи, ти мене знаєш, — швидко сказала сусідка. — Але кілька разів бачила, як Олег Іванович повертався додому ледь не під ранок. О п’ятій, о пів на шосту. Я сама рано встаю, тиск міряю, чай ставлю… От і бачу з вікна.

— Під ранок?

— Ага. І не раз. Позавчора теж. Іде втомлений, з термосом якимось, пакет у руці. Я його питаю: «Олеже Івановичу, де це ви гуляєте ночами?» А він тільки сміється: «Ларисо Павлівно, менше будете знати — краще спатимете».

Катя спробувала всміхнутися, але всередині вже неприємно защеміло.

Її батькові було шістдесят шість. Після смерті мами він жив сам у двокімнатній квартирі в старій дев’ятиповерхівці на околиці Черкас. На пенсію вийшов два роки тому. Спочатку навіть радів: казав, що нарешті виспиться, перечитає всі книжки, до яких руки не доходили, та наведе лад на дачі.

Але останнім часом і справді змінився. Катя лише тепер почала складати все докупи. Батько кілька разів відмовлявся забрати онуку з садочка, хоча раніше тільки й чекав нагоди побути з п’ятирічною Софійкою.

«Катрусю, сьогодні не можу. Справи». Які справи — не пояснював. Іноді, коли вона телефонувала ввечері, батько говорив тихо й коротко.

— Тату, ти де?

— Та так, не вдома.

— А де?

— Потім розкажу.

А одного разу Катя помітила, що в нього на кухні стоїть новий великий термос. На її запитання батько відповів, що купив «для господарства».

Тоді вона не надала цьому значення. Тепер же думки одна за одною полізли в голову. Може, у нього жінка? Катя навіть на мить зраділа цій версії. Але чому тоді повертатися о п’ятій ранку?

Може, грає десь? Або позичив комусь грoші? Чи взагалі зв’язався з якимись дивними людьми? Коли вона зайшла до квартири, батька вдома не було. На столі лежала записка його почерком:

«Катю, якщо прийдеш — борщ у холодильнику. Розігрій Софійці. Буду ближче до обіду».

— Ближче до обіду… — пробурмотіла Катя.

— Мамо, а дідусь де? — запитала Софійка, роззуваючись у коридорі.

— Не знаю, сонечко.

— На дачі?

— Може.

Катя весь ранок ходила квартирою й накручувала себе дедалі сильніше. У холодильнику стояли каструля борщу, варені яйця, шматок сала, банка огірків. На балконі акуратно сушилася робоча куртка.

Робоча? Катя підійшла ближче. Темно-синя, з широкими кишенями. Вона такої в батька раніше не бачила. У кишені знайшла пару дешевих робочих рукавиць. Оце вже зовсім не вкладалося в її версію про романтичні нічні побачення. Близько дванадцятої у дверях повернувся ключ.

Олег Іванович зайшов до квартири, поставив біля порога термос і зняв кепку.

— О, мої дівчата вже тут.

— Дідусю!

Софійка кинулася йому на шию. Він підхопив онуку, хоч одразу скривився.

— Ох ти й важка стала. Тебе там у садочку чим годують?

— Кашею.

— Значить, хороша каша.

Катя стояла біля кухонних дверей, схрестивши руки.

— Тату, нам треба поговорити.

Олег Іванович глянув на неї.

— Оце тон мені вже не подобається.

— А мені не подобається, що ти по ночах десь ходиш.

Він завмер на секунду.

— Хто сказав?

— Неважливо.

— Лариса Павлівна?

Катя мовчала. Батько пирхнув.

— Ну звісно. Хто ж ще.

— Не переводь тему.

— А я й не переводжу.

— Тобі шістдесят шість років. Ти повертаєшся додому о п’ятій ранку, щось приховуєш, постійно кажеш, що в тебе «справи». Я телефоную — ти невідомо де. Це нормально?

— Катю…

— Ні, тату. Я серйозно. Я вже що тільки не передумала.

— Наприклад?

— Не смійся.

— Не буду.

— Думала, може, ти комусь винен. Або зв’язався з якоюсь компанією. Чи граєш. Чи…

Батько раптом усміхнувся.

— Що «чи»?

— Може, в тебе жінка з’явилася.

Олег Іванович голосно засміявся.

— А це вже найстрашніший варіант?

— Тату!

— Все-все.

Він поставив Софійку на підлогу.

— Сонечко, йди поки в кімнату. Там у діда на столі нова книжка з наліпками.

— Можна?

— Для тебе й купував.

Софійка побігла в кімнату. Олег Іванович пройшов на кухню, сів на табурет і потер долонями обличчя. Катя відразу помітила, який він утомлений. Під очима залягли темні кола.

— Тату…

— Та все нормально.

— Тоді скажи, де ти був.

Батько кілька секунд мовчав, а потім несподівано запитав:

— Ти в серпні відпустку брала?

— Ну так. Тиждень і ще кілька днів. А що?

— Софійка теж у цей час у садочок не ходитиме?

— Я хотіла забрати її з собою. А куди це ти хилиш?

Олег Іванович підвівся.

— Почекай.

Він пішов у спальню. Катя почула, як відчинилася шафа, потім щось зашелестіло. Батько повернувся з білим конвертом.

— На.

— Що це?

— Відкрий.

Катя насторожено витягла з конверта кілька аркушів. Спочатку вона не зрозуміла, що бачить. Бронювання автобуса до Одеси.Потім — підтвердження проживання в невеликому готелі. Десять днів. Двоє людей. Катерина Олегівна та Софія. Катя підняла очі.

— Тату…

— Там до моря хвилин десять пішки. Номер простенький, але з кондиціонером. І сніданок входить.

— Ти що наробив?

— Нічого поганого.

— Звідки в тебе грoші?

Олег Іванович усміхнувся.

— От бачиш. А ти вже про погане придумала.

— Тату, серйозно.

Він сів навпроти.

— Я влаштувався сторожем.

Катя мовчки дивилася на нього.

— Ким?

— Сторожем. На одну приватну фірму. У них склад із будматеріалами на промзоні.

— Ти?

— А що я?

— Тобі шістдесят шість!

— І що? Не дев’яносто.

— Ти по ночах працюєш?

— Доба через три. Іноді хлопця підміняю. Він молодий, дитина маленька, буває просить.

Катя повільно поклала папери на стіл.

— Навіщо?

Олег Іванович зітхнув.

— Бо я давно хотів Софійку на море звозити.

— Так чому ти мені не сказав?

— А що б ти сказала?

Катя відкрила рот і замовкла.

Батько сам відповів:

— «Тату, не треба. Тату, ми самі. Тату, бережи здоров’я». Правда?

— Ну…

— От бачиш.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Пам’ятаєш, як ми з тобою їздили в Скадовськ, коли тобі було років десять?

Катя всміхнулася.

— Пам’ятаю. Ти змусив мене вставати о шостій ранку, бо казав, що море зранку найкраще.

— Так воно й є.

— А ще ми жили в кімнаті, де душ був у дворі.

— Зате море було за сто метрів.

Катя засміялася. Батько теж усміхнувся, але очі в нього стали сумнішими.

— Я море люблю, Катю. Ти ж знаєш. Сидів би годинами й дивився.

— Знаю.

— А років уже… скільки? Вісім, мабуть, не був.

Катя опустила очі. Вісім років тому ще була жива мама. Вони їздили вчотирьох. Після її смeрті батько більше на море не збирався.

— Я якось Софійку спитав, — продовжив Олег Іванович, — чи вона пам’ятає море.

— І що вона?

— Каже: «Дідусю, я його тільки на мультиках бачила».

Батько усміхнувся.

— От мене й зачепило.

Катя ковтнула клубок у горлі.

— Тату…

— Що?

— Але ж це дорого.

— Не критично.

— Скільки ти працював?

— З березня.

— З березня?!

— Та не кричи.

— Ти пів року ночами ходив на роботу й нічого мені не сказав!

— Бо я знав, що ти почнеш командувати.

— Бо я хвилююся!

— А я що, не розумію?

Він накрив її руку своєю.

— Катрусю, я ще можу щось робити. Мені це важливо.

— Але ж ти міг відкладати ті грoші собі. На ліки, на ремонт, на…

— На ремонт я ще зароблю. А Софійці п’ять років один раз у житті.

Катя відчула, як защипало очі. Вона швидко відвернулася до вікна. У дворі двоє хлопчаків ганяли м’яча між припаркованими машинами. На балконах сушилася білизна. З сусіднього будинку долинав звук дриля. Звичайний літній день.

— Ти сам коли востаннє кудись їздив? — тихо запитала вона.

— Та мені нормально.

— Це не відповідь.

— Катю…

— Ти назбирав грoші, щоб відправити нас на десять днів. А сам залишишся тут?

— Ну.

— І підеш знову сторожувати?

Батько знизав плечима.

— Робота є робота.

Катя витерла очі долонею.

— Ні.

— Що «ні»?

— Не буде так.

Олег Іванович насупився.

— Тільки не кажи, що ти нікуди не поїдеш. Гроші вже заплачені.

— Поїду.

— Ну й добре.

— Але не на десять днів.

— Катю…

— На п’ять.

— Я не зрозумів.

Вона повернула до нього бронювання.

— Дзвони туди. Питай, чи можна змінити номер.

— Навіщо?

— Бо поїдемо втрьох.

Батько завмер.

— Куди?

— На море.

— Та ти що вигадуєш?

— Нічого я не вигадую. Ти хотів показати Софійці море? От і покажеш.

— Катю, я не для себе ті гроші збирав.

— А я й не прошу тебе платити за себе. Я доплачу.

— Не треба.

— Треба.

— У тебе кредuт за машину.

— Переживу.

— Софійці речі перед садком купувати.

— Куплю.

— Катю…

— Тату, навіть не сперечайся.

Він кілька секунд дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, жартує вона чи ні.

— П’ять днів?

— П’ять.

— Втрьох?

— Втрьох.

З кімнати раптом вискочила Софійка з альбомом наліпок.

— Мамо! Тут дельфін!

Катя підхопила доньку на руки.

— Софійко, хочеш побачити справжнє море?

Дівчинка завмерла.

— Справжнє?

— Справжнє.

— А воно велике?

Олег Іванович усміхнувся.

— Таке велике, що другого берега не видно.

— А ти поїдеш, дідусю?

Батько глянув на Катю. Та підняла брови.

— Ну?

Олег Іванович кашлянув.

— Якщо мама дозволить.

— Мама дозволяє, — сказала Катя.

Софійка заверещала від радості й повисла на дідусевій шиї.

— Ми їдемо на море! Ми їдемо на море!

— Тихіше, бо Лариса Павлівна зараз прибіжить дізнаватися подробиці, — засміявся Олег Іванович.

Катя теж засміялася. А потім раптом обійняла батька. Міцно. Так, як давно його не обіймала.

— Тату…

— Ну що?

— Дякую.

— Та нема за що.

— Є.

Він погладив її по спині.

— Я просто хотів, щоб ви відпочили.

Катя похитала головою.

— Ні. Тепер відпочинемо всі.

Через місяць вони стояли на березі моря. Софійка вперше побачила хвилі й спочатку навіть злякалася їхнього шуму. А потім побігла до води, тримаючи дідуся за руку.

— Дідусю! Воно холодне!

— Зараз звикнеш!

— А далеко можна?

— Тільки зі мною.

Катя сиділа на рушнику й дивилася на них. Олег Іванович стояв по коліна у воді, тримав онуку за обидві руки й сміявся, коли хвиля накривала її ноги. У якийсь момент він підняв голову й довго подивився на горизонт.

Катя знала цей погляд. Так батько дивився на море ще тоді, коли вона сама була дитиною. Спокійно. Наче нарешті повернувся туди, де давно хотів бути.

Увечері вони сиділи на березі. Софійка будувала замок із піску, Катя пила каву з паперового стаканчика, а Олег Іванович мовчки дивився на сонце, що опускалося до води.

— Тату.

— М?

— Тільки пообіцяй одну річ.

— Яку?

— Більше ніяких таємних нічних робіт.

Він усміхнувся.

— Побачимо.

— Тату.

— Добре, добре. Обіцяю.

Катя примружилася.

— Чесно?

Олег Іванович подивився на онуку, яка саме встромлювала в пісочний замок мушлю.

— Чесно.

А потім додав:

— Але наступного літа на море все одно поїдемо.

Катя засміялася.

— Домовилися. Тільки цього разу збираємо разом.

— От це вже інша справа.

Софійка підбігла до них із мокрими долонями.

— Дідусю, ходімо ще купатися!

Олег Іванович підвівся.

— Ходімо.

І Катя дивилася, як вони разом ідуть до води, й думала про те, що іноді люди, які найбільше потребують турботи, самі вперто намагаються подбати про всіх навколо.

І добре, якщо хтось вчасно це помітить.