– Мам, там собака… У смітнику лежить…

Хлопчик відімкнув двері і зайшов до квартири. Він не сказав звичного: «Мам, я вдома!». Вероніці здалося дивним, що він не роздягається: не чути стуку знятих чобіт, не шелестить зимова куртка, він не возиться, не сопе…

— Тимоше, це ти? Я купила оселедець, картопля вже дожарюється, скоро будемо вечеряти. Тиша. — Тимоше? Занепокоєна Вероніка на ходу взяла кухонний рушник, щоб витерти вологі руки, і вийшла в передпокій.

З першого погляду вона зрозуміла, що сталося щось погане. Син стояв понурий, сам не свій. Він довірливо підняв очі на матір, і серце Вероніки здригнулося — стільки в його погляді було болю. Вона схопила його за комір, всмотрілася пильно:

— Ти побився?! Тебе побили?! — М-мамо… Мамо… Там… Він весь зморщився, борючись із підступаючими сльозами.

— Говори вже і нічого не бійся!

— Мамо, там собака… В сміттєвому баку. Вона поpaнена. Сміттєвий бак не звичайний, а як дірка під будинком. Я хотів їй допомогти, але вона заричала. Вона не може встати, мамо, а на вулиці холодно. На неї зверху накидали сміття. Вероніка трохи видихнула — головне, що з сином все гаразд.

— Де вона? Біля нашого будинку?

— Ні, на іншій вулиці, по дорозі до школи. Давай сходимо? Їй потрібно допомогти!

— А ти когось із дорослих просив?

— Просив. Ніхто не захотів. Всі відмахувались, — опустив очі хлопчик.

— Ось що, Тимофію. Вже пізно і темно на вулиці. Ти роздягайся, знімай куртку. Може, ця собака просто втомилася і вирішила відпочити?

— Ні, вона не може встати.

— Тобі так здалося у темряві. Давай почекаємо до ранку. Якщо вранці вона все ще буде там, тоді щось придумаємо. Добре? Подивися, у тебе ж руки крижані, роздягайся скоріше! Тимофій неохоче почав розстібати куртку.

— Мамо, а якщо вона там замерзне до ранку?

— Це ж собака, Тимоше, тим більше я впевнена, що вона бездомна, звикла жити на вулиці, у неї шуба. Нічого їй не станеться.

Мучачись сумнівами, Тимофій роздягнувся і пішов у ванну мити руки. Він підставляв замерзлі долоні під струмінь гарячої води і не міг перестати думати про ту собаку та її переляканий, забитий, відчайдушний погляд із темряви підвальної дірки, з люка, в який по сміттєпроводу скидалися відходи. Він запам’ятав, що собака була найзвичайніша, безпородна, з рудими підпалинами на щоках. Скільки ж вона там пролежала? І чому не може встати?

Вранці Тимофій підскочив набагато раніше, ніж зазвичай, і застав на порозі одягнену на вихід матір. Вероніка працювала в дитячому садку і на роботу їй було до сьомої ранку.

— Ну перевір його, перевір. Впевнена, він уже втік, а ти даремно хвилюєшся. Заспанний весь, не виспався, переживав, так?

Тимофій зітхнув. Швидко зібравшись, він вийшов. Тим ранком Тимофій стрімголов мчався до сміттєвого люка. Він щиро сподівався, що собаки там і справді немає, що вона очуняла і вибралася… Але вона все ще була там. Серце занило у хлопчика. Як же вона, мабуть, замерзла! Як же вона жива досі? Тимофій почав дзвонити матері і, захлинаючись плачем, сказав, що собака все ще в ямі.

— Я тобі зараз відео надішлю, дивись. Мамо, ми повинні щось придумати, ми не можемо просто так її кинути…

— Привіт, Наташо, вже не знаю, що робити, — ближче до обіду набрала вона номер подруги.

— Тимофій знайшов собаку, вона… Подруга подумала, що варто зателефонувати в притулок для тварин, ці люди часто рятують кішок і собак, що потрапили в біду. Вона знайшла в інтернеті контакти і небайдужі волонтери відразу ж виїхали на допомогу за вказаною адресою.

А Тимофій уже чекав їх там, він втік з останнього уроку, щоб підтримати пса хоча б ласкавим словом і плекав надію, що хоч один перехожий чоловік проявить співчуття і звільнить собаку.

— Він там, він там! — зрадів Тимофій прибуттю волонтерів. Дівчина пірнула в сміттєвий люк, тримаючи перед собою ковдру. Інші волонтери тримали її за ноги. Собака скиглила, гавкати вже не могла. Підняти тварину на поверхню виявилося непросто…

— Ну ось і все. Бідна ти бідна! — гладила її по голові волонтерка, — а худа яка! Одні кістки! Собака мовчала, не гарчала. Її закутали в ковдру і поклали на землю, щоб віддихалася. Тимофій метушився поруч туди-сюди. Тепер його хвилювало інше питання: що ж буде далі з собакою, якщо вона не ходить сама?

— Подивись, лахматка, на свого рятівника! Хлопчик — герой, добився того, щоб тебе визволили! — Та звичайний я. А що з нею далі буде? У неї рани.

— Cхоже, що її покусали інші собаки. Ми її зараз у клініку відвеземо, будемо лікувати. Не одразу врятований пес зміг ходити, рана на нозі була серйозна, плюс він сильно замерз. Згодом, коли собаку перевезли до притулку, Тимофій з мамою взяли його до себе на перетримку. Вероніка переживала, що не подужає ще одну собаку на постійній основі, адже вони з сином жили удвох.

Про подвиг Тимофія писали в газетах, журналісти брали інтерв’ю, але хлопчик не вважає себе героєм.

— Мені здається, це звичайна поведінка людини, у якої є совість, — говорив в інтерв’ю Тимофій.

— Нічого героїчного у моєму вчинку немає. Просто люди стали настільки байдужими і черствими, що звичайні крупинки доброти, які під силу здійснити кожному, стали чимось з ряду геть… Мені дуже сумно від цього. Я зробив найзвичайнішу річ і вона виявилася благородною. Уявляєте, до чого жорстоким став наш світ?

— А що б ти хотів змінити у цьому світі? — спитав у хлопчика журналіст.

— Я хочу, щоб люди стали добрішими.