Кіт щодня повертався до проданої хати

— Галино Петрівно, ваш Мурчик знову під нашою верандою сидить. Я його кликала, а він навіть не ворухнувся, — сказала Олена.

— Дивно. Учора я його звідти забирала.

— То заберіть і сьогодні, будь ласка. Сергій якраз збирається там дошки міняти, а кіт ніяк не йде.

Я пообіцяла прийти й поклала телефон.

Від нашої нової хати до колишньої було всього вісім дворів. І вже понад два тижні я ходила цією дорогою по Мурчика.

Кіт щоранку повертався туди, де прожив усе своє життя. Сидів біля веранди, іноді влаштовувався на знайомому кріслі, а часом годинами дивився під дошки.

Я думала, що він просто сумує за колишнім домом.

Але що довше це тривало, то менше я розуміла його поведінку.

* * *

У березні ми з чоловіком Петром переїхали до нової хати.

Будували її чотири роки. Спочатку звели стіни, потім накрили дах, провели воду, облаштували кухню. Робили все поступово, бо поспішати нам було нікуди.

Колишня хата дісталася Петрові від батька. Ми прожили там понад тридцять років. Будинок був невеликий, із піччю, просторими сінями та господарськими будівлями.

Коли нову оселю закінчили, вирішили попередню продати. Утримувати два будинки було вже ні до чого.

Покупцями стали Сергій та Олена — молоде подружжя, яке переїхало з міста.

Вони одразу почали розповідати, що хочуть зробити: замінити вікна, відремонтувати веранду, облаштувати літню кухню. А на місці хліва Сергій планував посадити кілька яблунь.

Мені подобалося, що наша хата дісталася людям, які збиралися добре за нею доглядати.

Переїзд вийшов недалекий. Речі перевезли трактором із причепом за два дні. Я ще жартувала, що ми не переїхали, а просто змінили кінець вулиці.

Разом із нами мали перебратися й двоє котів.

Мурчикові було сім років. Чорний, із маленькою білою плямою на шиї, він народився в нашій колишній хаті й відтоді жив із нами.

А ще в нас була його мати — Мурка.

Їй ішов п’ятнадцятий рік. Вона любила спокій, знайомі місця й найбільше часу проводила на своїй підстилці біля печі.

Коли до нас приходили гості, Мурка зазвичай ховалася в сінях. А під час будь-якої метушні її взагалі важко було знайти.

Тому в день переїзду я не надто здивувалася, коли кішка кудись зникла.

Ми саме виносили меблі, складали коробки, ходили з двору до двору. Мурка не любила всього цього.

Я подумала, що вона пересидить у сараї, а ввечері сама вийде.

Та коли почали збирати останні речі, її ніде не було.

Петро перевірив господарські будівлі, заглянув за дрова, обійшов сад. Я кликала Мурку біля печі, у сінях, під ґанком.

Не знайшли.

Наступного дня повернулися й знову шукали.

Питали сусідів, чи не бачив хтось сірої кішки. Сергій та Олена теж пообіцяли придивитися.

Але Мурка не з’являлася.

Ми ще кілька днів обходили знайомі місця. Петро навіть перевіряв садки за сусідніми хатами.

Усе марно.

Я не могла зрозуміти, куди поділася кішка, яка останнім часом майже не виходила за межі нашого двору.

А потім у нас почалися клопоти з Мурчиком.

* * *

У новій хаті він спочатку поводився незвично.

Ходив кімнатами, обнюхував меблі, заглядав під ліжка. Іноді сідав посеред кухні й довго дивився на мене.

Я постелила йому м’яку підстилку біля вікна, поставила миски у зручному місці.

А він усе ходив по хаті.

Найчастіше сидів на підвіконні й дивився в бік вулиці.

— Ну що, Мурчику, не подобається тобі тут? — питала я.

Він дивився на мене, потім знову повертав голову до вікна.

Ми кілька днів не випускали його надвір, щоб він почав звикати до нової оселі.

Але якось уранці я відчинила двері, щоб занести відро з водою.

Мурчик миттю вислизнув у двір.

Я подумала, що він просто огляне подвір’я й повернеться.

Минала година, друга, а кота не було.

Тоді я вирішила пройти до нашої колишньої хати.

І знайшла його саме там.

Мурчик сидів на паркані й дивився на подвір’я, де колись жив.

— Ну що ти тут забув? — запитала я. — Ми ж тепер в іншому домі.

Він не тікав і не ховався. Спокійно дозволив узяти себе на руки.

Я принесла його додому.

Наступного ранку він знову подався тією самою дорогою.

Цього разу Олена знайшла його на кріслі, яке ми залишили на веранді.

— Ваш Мурчик, здається, забув, що ви переїхали, — засміялася вона.

— Мабуть, ще не звик до нової хати.

— Та нехай іноді приходить. Нам не шкода.

Спочатку нові господарі справді не заперечували.

Але Мурчик почав навідуватися дедалі частіше.

Виходив уранці, проходив через вісім дворів і прямував просто до колишньої оселі.

Іноді я забирала його до обіду. А траплялося, що він повертався сам аж увечері.

Петро казав:

— Нехай ходить. Усе життя там прожив. З часом звикне.

Я теж так думала.

Та незабаром почалися незручності.

* * *

Одного дня Олена зателефонувала й попросила прийти.

— Галино Петрівно, ваш Мурчик у нас на ліжку спить.

— Як це на ліжку?

— Через відчинену кватирку заліз. Я зайшла до кімнати, а він лежить на покривалі, наче вдома.

Мені стало ніяково.

Я прийшла, забрала кота й вибачилася.

А за кілька днів він знову пробрався всередину.

— Ми ж ремонт робимо, — пояснювала Олена. — Двері часто відчинені. Не можемо постійно дивитися, чи ваш кіт не зайшов.

— Розумію, доню. Спробую щось придумати.

Сергій теж говорив спокійно. Навіть сам вибачався, коли просив забрати Мурчика.

Від цього мені було ще незручніше.

Люди купили хату, облаштовували її на свій смак, а наш кіт ніяк не хотів визнавати нових господарів.

Я пробувала довше тримати його вдома.

Годувала, гралася з ним, облаштувала йому місце біля теплого вікна.

Але щойно Мурчик опинявся надворі, він знову вирушав у свій звичний бік.

Одного вечора я поскаржилася чоловікові:

— Петре, ну що з ним робити? Мені вже соромно перед Оленою.

— Може, він просто за колишнім двором сумує.

— То скільки ж можна сумувати? Уже третій тиждень ходить.

— Коти такі. Не поясниш йому, що хату продали.

Я зітхнула.

Але невдовзі помітила дещо, що змусило мене засумніватися в Петрових словах.

* * *

Олена одного разу запропонувала залишати Мурчикові трохи корму на веранді.

— Може, він приходить поїсти? — припустила вона. — Насиплемо в мисочку. Поїсть і піде додому.

Я пояснила, що Мурчик удома добре харчується.

Але Олена все одно поставила миску неподалік від дверей.

Наступного ранку корму вже не було.

— Бачите, — сказала вона, — усе з’їв.

Я подивилася на Мурчика.

Удома він поводився як завжди. Їв свою порцію, іноді навіть трохи залишав.

І мене здивувало, навіщо йому стільки їжі.

А ще я помітила, що останніми днями він майже перестав спати на кріслі.

Тепер його часто бачили збоку від веранди.

Він сидів біля нижніх дощок і дивився кудись під підлогу.

Спочатку я не надала цьому значення.

А потім вирішила одного ранку піти за ним.

Мурчик вийшов із двору приблизно о пів на сьому.

Неквапливо пройшов вулицею, час від часу зупиняючись біля парканів.

Я йшла трохи позаду.

Біля нашої колишньої хати він проліз через знайомий отвір у хвіртці й попрямував до веранди.

Але не став підніматися на крісло.

Обійшов веранду збоку й сів біля невеликої щілини між дошками.

Там колись Петро зберігав граблі й лопати. Під верандою залишався невеликий простір, куди можна було скласти господарське начиння.

Мурчик уважно дивився всередину.

Я покликала його.

— Мурчику, ходімо додому!

Він обернувся, підійшов до мене, але за хвилину повернувся до щілини.

— Ну що тобі там таке цікаве?

Я присіла й спробувала зазирнути під дошки.

Усередині було темно. Виднілися кілька цеглин, залишки руберойду та ганчір’я.

Більше нічого не побачила.

Того ранку я забрала Мурчика додому.

А наступного дня він знову сидів біля тієї самої щілини.

* * *

Через кілька днів Олена сама заговорила про поведінку кота.

— Галино Петрівно, ви помітили, що Мурчик тепер майже весь час сидить біля веранди?

— Помітила.

— Сергій каже, може, там миші завелися.

— Може бути.

— Бо він навіть до корму не завжди підходить. Сидить і дивиться під дошки.

Я розповіла про це Петрові.

Чоловік задумався.

— Треба подивитися, що там. Може, він справді щось чує.

І тут я згадала про Мурку.

Від нашого переїзду минуло вже понад три тижні.

Ми так і не знайшли її.

А що, коли вона повернулася до колишньої хати вже після того, як ми припинили щодня шукати її там?

Я добре знала Мурчин характер.

Вона не любила незнайомих людей. Коли в нашій хаті хтось гостював, могла довго сидіти в затишному куточку й виходила лише тоді, коли знову ставало тихо.

А тепер у будинку жили інші господарі.

Сергій та Олена ремонтували кімнати, переносили речі, працювали на подвір’ї.

Мурка цілком могла ховатися від цієї метушні.

Тільки чому ми не бачили її раніше?

Я згадала нашу сусідку Марію, у якої за парканом стояв великий сарай.

У день переїзду його двері були відчинені, а через кілька днів я бачила, що вони вже замкнені.

Може, Мурка забігла туди, а хтось випадково зачинив її всередині?

Таке в селі іноді траплялося. Коти забиралися до господарських приміщень, а люди не завжди помічали їх.

А коли сусідка знову відчинила сарай, Мурка могла повернутися до нашого двору.

Та нас там уже не було.

Я не знала, чи все сталося саме так. Але це могло пояснити, чому в перші дні ми не знайшли її ні в хаті, ні на подвір’ї.

Наступного ранку я вирішила ще раз піти до веранди.

* * *

Мурчик уже сидів біля щілини.

Побачив мене, підвів голову, але не відійшов.

Я присіла поруч.

— Мурко… Киць-киць…

Почекала.

Ніхто не озвався.

Я покликала ще раз.

І раптом почула тихенький шерех під дошками.

Мурчик відразу підвівся й підійшов ближче до отвору.

Я затамувала подих.

— Мурочко, ти там?

У відповідь було тихо.

Я нахилилася, намагаючись щось роздивитися, але всередину майже не потрапляло світло.

Тоді я пішла до хати й покликала Олену.

— Доню, а Сергій удома?

— Удома. А що сталося?

— Мені здається, під вашою верандою може бути наша Мурка.

Олена здивовано глянула на мене.

— Та сама кішка, яку ви під час переїзду шукали?

— Так. Я не впевнена, але Мурчик чомусь постійно сюди приходить. І я щойно щось почула під дошками.

Олена одразу покликала чоловіка.

Сергій вийшов на ґанок, вислухав нас і сказав:

— То давайте подивимося. Я якраз збирався ці дошки міняти.

Він приніс інструменти й обережно зняв одну нижню дошку.

Під верандою стало трохи світліше.

Мурчик не відходив ні на крок.

Сергій нахилився.

— Тут щось є, — промовив він.

Він обережно прибрав ще одну дошку.

І тоді я побачила знайому сіру мордочку.

— Мурко!

Я навіть не відразу повірила своїм очам.

У кутку, між цеглинами та старим руберойдом, сиділа наша кішка.

Під нею було складене ганчір’я, яке ми колись залишили в тому місці.

Мурка уважно дивилася на нас і не поспішала виходити.

— Мурочко, це ж я, — тихо сказала я. — Ходімо додому.

Вона залишалася на місці.

Сергій відступив убік, Олена теж відійшла, щоб не заважати.

Я присіла ближче до отвору й знову покликала кішку.

Мурчик стояв поруч, дивлячись під веранду.

Минуло кілька хвилин.

І нарешті Мурка зробила крок до мене.

Потім ще один.

Я простягнула руку, дала їй спокійно підійти й обережно погладила.

— Ну от, знайшлася ти, моя хороша.

Мурка дозволила взяти себе на руки.

Я притиснула її до себе й довго не могла нічого сказати.

Олена дивилася на нас із усмішкою.

— То ось чому Мурчик до нас ходив.

— Виходить, так.

— А ми думали, він просто до колишнього дому звик.

Сергій подивився на мисочку з кормом, що стояла неподалік.

— Знаєте, тепер зрозуміло, чому іноді корм зникав, а ваш кіт навіть до миски не підходив.

Ми переглянулися.

Схоже, у тихі години Мурка виходила зі своєї схованки по їжу.

А вдень, коли Сергій та Олена працювали на подвір’ї, знову поверталася під веранду.

Мурчик же знаходив її там і приходив до неї майже щоранку.

* * *

Додому я понесла Мурку в переносці, яку Петро приніс із нашої хати.

Мурчик ішов поруч.

Час від часу він забігав трохи вперед, потім зупинявся й чекав, поки я підійду.

За всі вісім дворів жодного разу не звернув до чужого подвір’я.

Петро зустрів нас біля воріт.

— Знайшлася? — запитав, побачивши переноску.

— Знайшлася.

— Де ж вона була?

— Під нашою колишньою верандою. Уявляєш?

Чоловік здивовано похитав головою.

— А ми ж скільки разів там ходили.

— Мабуть, тоді її там ще не було.

Я розповіла Петрові про свою здогадку із сусідським сараєм.

Він задумався.

— Може, й справді. Треба буде в Марії спитати, чи не бачила вона кішку.

Наступного дня ми зустріли сусідку біля магазину.

— Маріє, а ти часом не помічала в себе сірої кішки? — запитав Петро.

— А що?

— Наша Мурка зникла, коли ми переїжджали. А тепер знайшлася.

Марія трохи подумала.

— Знаєте, я тоді сарай на кілька днів зачиняла. Там речі складала. А потім як відчинила, то якась кішка вискочила. Я ще здивувалася, звідки вона взялася.

— Сіра? — швидко запитала я.

— Здається, сіра. Я не дуже придивлялася. Вона одразу через город побігла.

Ми з Петром переглянулися.

Тепер усе нарешті складалося.

Мурка, мабуть, сховалася в сусідському сараї під час переїзду. Марія зачинила його, навіть не помітивши кішки.

А коли через кілька днів двері відчинилися, Мурка повернулася до нашого колишнього будинку.

Та знайомих господарів уже не було.

Натомість у дворі працювали незнайомі люди, переносили речі, ремонтували хату.

Кішка знайшла тихий куточок під верандою й залишалася там удень, виходячи переважно тоді, коли на подвір’ї ставало спокійно.

А ми шукали її саме в ті перші дні, коли вона, схоже, ще не повернулася до колишньої хати.

Ось чому ніхто не бачив її під час пошуків.

І ось чому Мурчик так уперто ходив до тієї веранди.

Він знайшов матір раніше за нас.

* * *

У новій хаті я приготувала Мурці затишне місце.

Дістала її улюблене покривало, яке ми перевезли разом із речами, поставила поряд воду та їжу.

Кішка обнюхала підстилку, трохи походила кімнатою й нарешті вмостилася.

Мурчик підійшов до неї, постояв поруч, а потім ліг неподалік.

Я сиділа на кухні й усе поглядала в їхній бік.

Ще вранці думала, що доведеться вкотре сваритися з котом через його походи.

А тепер обидва були вдома.

Перші дні Мурка поводилася обережно.

Не поспішала досліджувати нові кімнати, більше часу проводила на покривалі. Але поступово призвичаїлася.

Знайшла собі місце біля теплої печі, майже таке саме, як було в попередній хаті.

А Мурчик помітно змінив свої звички.

Ще кілька разів виходив за хвіртку й ішов у бік колишнього будинку.

Але повертався швидше.

Потім узагалі перестав ходити туди щодня.

Одного ранку я раптом помітила, що вже за сьому, а Мурчик досі вдома.

Раніше о цій порі він уже проходив повз сусідські двори.

Я відчинила двері.

— Ну що, Мурчику, гуляти не підеш?

Він підвів голову, подивився на мене й залишився біля Мурки.

Я усміхнулася й зачинила двері.

* * *

Із Сергієм та Оленою ми після тієї історії стали спілкуватися частіше.

Вони іноді заходили до нас у гості, приносили яблука чи сливи зі свого саду.

Олена щоразу цікавилася:

— Ну як ваша Мурка? Уже звикла до нового дому?

— Звикла. Біля печі лежить, як і раніше.

— А Мурчик більше до нас не приходить.

— Бо тепер йому нема кого там шукати.

Олена усміхалася.

А Сергій таки відремонтував веранду. Замінив нижні дошки, прибрав усе зайве з-під підлоги.

Тепер там було охайно, і ніщо не нагадувало про схованку, де ми знайшли Мурку.

Одного вечора я згадала, як раніше ходила через вісім дворів забирати Мурчика.

Скільки разів несла його на руках і дорікала, що він ніяк не хоче звикати до нової хати.

А він, виявляється, повертався до матері.

Я глянула на котів.

Мурка лежала на своєму покривалі біля печі, а Мурчик влаштувався поруч.

Йому більше не треба було щоранку долати ті вісім дворів.

Мурка була вдома.

І він теж.