Поштова наліпка

Кошенят підкинули під наш під’їзд у коробці з-під чобіт.

Чоботи були мої: на коробці лишилася поштова наліпка з моїм прізвищем.

Коробку я винесла напередодні ввечері, разом із пакетом сміття, і поставила біля контейнера — не кинула всередину, а поставила збоку, бо вона була велика й добра, з кришкою, і я подумала, що комусь згодиться.

Комусь і згодилася.

Фото зробили о пів на девʼяту ранку. Коробка на лавці біля першого під’їзду, кришка зсунута, усередині щось сіре ворушиться, а збоку великим планом — біла наліпка, і на ній моє прізвище і мій телефон, два останні цифри закриті пальцем того, хто фотографував.

За годину це бачили сорок квартир.

* * *

Першою написала Лариса з другого поверху.

Вона написала коротко: «Без коментарів». І поставила три крапки.

Після «без коментарів» коментарів було шістдесят чотири.

Писали, що від мене такого не чекали. Що треба на таких заявляти. Що в нас у будинку живуть різні люди, і тепер хоч видно, які саме.

Хтось написав: «А чого ви всі вирішили, що це вона? Коробку могли зі смітника взяти».

Йому відповіли: «Ага, прям зі смітника. Випадково саме її».

І на цьому обговорення, власне, закінчилося, бо аргумент справді був сильний.

А ще двоє людей написали мені особисто. Одна — що вона в це не вірить і що вона мене знає. Друга — що мені варто «просто пояснити, бо люди ж різне думають». І обидві в загальному чаті не написали ні слова.

Я дивилася в телефон і розуміла дуже просту річ: що б я зараз не написала, це буде виправдовування. А людина, яка виправдовується в чаті на сорок квартир, винна вже тим, що виправдовується.

Я нічого не написала.

Я взула кросівки й пішла вниз.

* * *

Їх було четверо.

Малі, але вже з розплющеними очима, і вже холодні — на лавці вони просиділи, мабуть, із самої ночі. Один сірий, два чорно-білих і один рудий, найменший, який один на всіх і пищав.

Я взяла коробку обома руками й понесла до себе.

Двоє сусідок бачили, як я це роблю, і привіталися зі мною так, як вітаються з людиною, про яку все вже вирішили.

Удома я поставила коробку в коридорі, сіла на підлогу біля неї й години півтори не могла придумати, з чого починати.

Потім почала з найпростішого: з грілки, старого светра й піпетки.

Ту ніч я не спала. Вони їли через кожні дві з половиною години, по черзі, і рудий щоразу влаштовував істерику, поки до нього дійде черга. О третій я сиділа на підлозі в коридорі, тримала його однією рукою, а другою дивилася в телефоні, що роблять у таких випадках, і мені чомусь було спокійно. Уперше за той день.

* * *

Через два дні я роздрукувала на роботі десять оголошень.

Не про прилаштування. Про інше: «Хто бачив, хто вранці 14-го приніс до першого під’їзду коробку з кошенятами? Прошу написати, це важливо».

І повісила їх на під’їздах, на дошці біля магазину й на зупинці.

Я чесно скажу, навіщо. Не для того, щоб когось покарати. Для того, щоб у чаті з’явилося хоч одне повідомлення, у якому моє прізвище стоїть не в тому реченні, у якому воно стояло три дні.

Відгукнувся хлопець із сусіднього будинку, років чотирнадцяти. Він писав мені з маминого номера й двічі перепитав, чи не буде «нічого такого».

Він сказав, що бачив бабусю. Стару, у зеленому пальті, з паличкою. Вона несла коробку обома руками, довго стояла біля лавки, а потім поставила й пішла.

— Вона на лавку не сіла, — написав він. — Вона просто стояла.

А за хвилину дописав:

— Це баба Зоя з нашого будинку. Крайній під’їзд, перший поверх, у неї кішка завжди на вікні сидить. Ви її тільки не сваріть. Вона добра.

* * *

Того ж вечора я пішла в сусідній будинок, до крайнього під’їзду.

Її звуть Зоя Опанасівна, їй вісімдесят один, і вона відчинила мені двері, навіть не спитавши, хто там.

У коридорі пахло кішкою. Одразу, з порога.

— Я знаю, чого ви прийшли, — сказала вона. — Заходьте.

Квартира однокімнатна, на першому поверсі, з вікном у кущі. На підвіконні три горщики, на дивані покривало, застелене клейонкою, а біля батареї картонна коробка, менша за мою, з рушником усередині. У коробці спала руда кішка, і до її боку тулилося ще одне кошеня — смугаста кішечка.

— П’ятеро в неї у вересні народилося, — сказала Зоя Опанасівна й сіла на табуретку, поставивши паличку між колін. — Я оголошення від руки писала, на під’їздах вішала. Ніхто не подзвонив. Жоден.

Помовчала.

— А пенсія в мене, дитино, яка є. Кішку свою я прогодую, а шістьох — ні. До магазину раз на два дні дибаю, і то з перепочинком. Сиділа я над ними, сиділа й не знала, що робити. От і подумала: люди молоді, з телефонами, вони швидше придумають. Біля вашого під’їзду лавка під козирком, людей зранку багато, хтось та й побачить. Я ж їх не на смітник. Я їх людям.

— А цю? — я кивнула на смугасту.

— А цю собі лишила. Найменша, рука не піднялася. Та тепер бачу, що й одну не потягну.

Коробку, виявилося, вона взяла біля контейнера.

— Гарна коробка, з кришкою, — сказала Зоя Опанасівна. — Щоб не дуло.

Я спитала про наліпку.

Вона довго не розуміла, про що я. Потім зрозуміла, пішла в кімнату, повернулася з окулярами, наділа їх, узяла в руки мій телефон із тим самим фото з чату й читала наліпку, тримаючи екран на витягнутій руці, секунд, напевно, двадцять.

А потім сказала:

— Дитино. Я там навіть букв не бачила.

* * *

— Давайте я й цю заберу, — сказала я. — Де четверо, там і п’ятеро.

Зоя Опанасівна довго дивилася на мене, а потім сказала тільки:

— Дякую тобі, дитино.

Я вийшла від неї зі смугастою кішечкою за пазухою.

Ні, я не написала в чат правди.

Я уявила, що буде з тією бабусею в наших шістдесяти чотирьох коментарях, і не написала. Їй вісімдесят один рік, вона ходить із паличкою, і її прізвище теж усі швидко дізналися б — у нас будинок такий, що дізнаються за день.

Та й що б я написала? «Це не я, це бабуся»? Так теж не роблять.

Я написала інше, і тільки через тиждень: «Кошенята в мене. Трьох уже прилаштувала. Четверте шукає дім».

Під тим повідомленням не було жодного коментаря. Жодного, уявіть собі.

А ввечері в двері подзвонила Лариса з другого поверху.

Вона стояла на порозі з пакетом корму в руках — із тим дорогим, у фіолетовому пакеті, — і дивилася кудись убік, на вішалку.

— Я не знала, — сказала вона.

— Та нічого, — сказала я.

Ми постояли так секунд десять.

А потім вона спитала, чи можна подивитися на те, яке шукає дім.

* * *

Рудого взяла Лариса. Сірого — дівчата з шостого поверху, удвох, у квартиру, де вони знімають кімнату. Двох чорно-білих забрала жінка з роботи, яка приїхала по них із іншого району.

П’ята, Зоїна, лишилася в мене.

До Зої Опанасівни я заходжу тепер раз на тиждень, у суботу, і приношу те, що важко нести з паличкою.

У чаті про це ніхто не знає.

Там тепер сваряться про інше — хто в третьому під’їзді залив сусідів знизу. Про мою коробку вже ніхто й не згадує.

А Зоя Опанасівна щосуботи першим ділом питає, як там її смугаста. Я показую фото, і вона довго роздивляється його, тримаючи телефон на витягнутій руці. Смугаста на тих фото завжди спить на моєму светрі — тому самому, з першої ночі.