Він сам обрав нас»: історія кошеняти, яке ледь не втратило дім

— Все, я більше так не можу! — Оксана вхопилася за голову, і в її голосі затремтіло щось таке, чого Тарас не чув від неї ще ніколи.

— Забирайте його, Валентино Панасівно. Куди хочете везіть. Але щоб завтра вранці цього кошеняти в квартирі вже не було.

Тарас подивився на дружину і важко зітхнув.

Свекруха задоволено підібгала губи, наче саме на ці слова й чекала весь вечір.

А Оксана навіть не підійшла до кошеняти, як робила щовечора останні кілька тижнів. Швидко пішла в спальню, лягла обличчям у подушку і заплакала — тихо, щоб не розбудити сина.

Пасажир, якого ніхто не запрошував

Пів року тому в них пішов із життя Рекс — старий лабрадор, який виріс разом із першими роками їхнього шлюбу. Втрату переживали важко, обоє. І хоч тварин любили обоє шалено, заводити когось нового поки не планували: маленька дитина, недосипання, і без того купа клопоту.

Доля, утім, мала інші плани.

Одного дня на прогулянці, поки батьки милувалися вечірнім двором, у кошик під колискою — той самий, куди складають сумки й пакети, — тихенько заскочило чорне кошеня. Заскочило й причаїлося так вдало, що його не помітили ні у дворі, ні в ліфті, ні коли Тарас заносив коляску сходами.

Виявили гостя вже вдома.

— Я щось не зрозуміла, — здивовано промовила Оксана, нахилившись за сумкою. — Тарасе, у нас тут кошеня. Звідки воно взагалі взялося?

— Ну да, тільки й діла мені, що кошенят по дворах збирати, — усміхнувся Тарас. — Мабуть, заскочило, поки я коляску біля магазину лишав.

Кошеня, зрозумівши, що його розсекретили, вистрибнуло й почало метатися по квартирі в пошуках нового укриття. Але Оксана виявилась спритнішою.

— Господи, та в ньому ж бліх — цілий табір! — вигукнула вона, ледь не впустивши малого назад на підлогу.

Зрозуміти її було легко: маленька дитина в домі, а тут — вуличний гість, ще й, можливо, з якоюсь заразою.

Карантин на лоджії

Того ж вечора кошеня скупали, висушили й відправили на карантин — на лоджію. З огляду на те, що воно все життя провело на вулиці, це був ще непоганий варіант. Вікна виставили в режим провітрювання, щоб малий, бува, не стрибнув із третього поверху.

Тараса відправили до зоомагазину за краплями від бліх, і кілька днів вони «лікували» новоприбулого.

— Оксано, а може, лишимо його, раз він сам до нас прийшов? — обережно спитав Тарас за вечерею.

— Лишимо? А ти не забув, що у нас маленька дитина?

— Та пам’ятаю… Просто шкода його назад на вулицю. Йому ж у нас, здається, подобається.

— Ще б йому не подобалося, — зітхнула Оксана. — Гаразд. Завтра сходиш із ним до ветеринарної клініки, де ми Рекса лікували. Якщо лікар скаже, що з кошеням все гаразд і воно не небезпечне для сина — тоді лишимо. Тільки нехай перевірять уважно, особливо на лишай. Зрозумів?

— Зрозумів, — усміхнувся Тарас і, підводячись з-за столу, поцілував дружину.

Не той кабінет

Наступного ранку Тарас вирушив до клініки. Оксана була в декреті, тож лишилась удома з малим Матвійком.

Повернувся Тарас години за три — і, судячи з щасливого виразу обличчя, новини були хороші.

— Здоровий! Здоровий наш Смолик! — радісно доповів він. — Лікар оглянув, посвітив якоюсь лампою, щоб перевірити на лишай, і сказав, що кошеня чисте, як ранкова роса. Ще й пожартував, що наш син більше бруду з вулиці принесе, ніж це кошеня.

— Не найвдаліший жарт. Наш Матвійко поки що гуляє тільки в колясці, — усміхнулась Оксана, у душі радіючи, що з кошеням усе гаразд.

Бо якщо чесно, кошеня їй уже дуже подобалося. Кумедне таке, чіпляється лапками за все підряд.

— Ну лікар, мабуть, не знав, скільки Матвійку років. Ось і пожартував так, — знизав плечима Тарас.

— Стоп. Ти кажеш — пожартував? — здивовано підняла брови Оксана. — Тобто ти був не в Оксани Петрівни? Це ж вона Рекса лікувала. Дуже хороший лікар, до неї весь двір возить своїх тварин.

— Ні, там чоловік був, — розгубився Тарас. — Кучерявий такий, в окулярах. І вусики ще такі кумедні.

— Що?!

Оксану наче холодною водою облили. Кучерявий, в окулярах, з кумедними вусиками — та це ж не лікар. Це санітар! Той самий чудернацький чоловік, який вічно плутав кабінети і якого вона сто разів зустрічала в коридорі, коли водила туди Рекса. Він і градусник тримати правильно не вмів, а тут — діагностика!

— Тарасе, те, що він тобі на аркуші написав — це ж просто якісь закарлючки, розумієш?

— Ну а звідки мені було знати, що він санітар? Коли я приїхав, крім нього нікого не було.

— Добре. Завтра ти посидиш з Матвійком, а я сама повезу кошеня до клініки. А сьогодні, — вона глянула на Смолика, який саме полював на її домашні капці, — сьогодні знову лоджія. Не хочу ризикувати.

Діагноз, якого чекали найменше

Наступного дня в дверях клініки Оксана буквально зіткнулася з Оксаною Петрівною.

— Добрий день, а ми до вас, — привіталась вона першою.

— Добрий день, — втомлено кивнула лікарка. — Ви ж із Рексом приходили? Пам’ятаю. Хороший був пес, шкода, що не змогли допомогти. А тепер, бачу, кошеня завели?

Оксана коротко розповіла історію появи Смолика в їхньому житті, і лікарка не змогла стримати усмішки. Потім вони пройшли до процедурного кабінету.

Лікарка оглянула кошеня, нахмурилась, а коли піднесла спеціальну лампу для діагностики — виявилося, що Смолик увесь світиться зеленуватим світлом.

— То він весь у лишаї? — жахнулась Оксана. — Боже, а він же вчора по всій квартирі бігав.

Оксана Петрівна довго й терпляче пояснювала, що сучасна ветеринарна медицина давно навчилася справлятися з лишаєм, що це не вирок і що при своєчасному й регулярному лікуванні одужання гарантоване майже завжди.

Але Оксана стояла приголомшена. Перед очима стояла картинка: маленький Матвійко повзає по килиму, хапається пухкими ручками саме за ті кутки, де днем раніше сидів Смолик.

Тиждень за тижнем

Далі знову була ізоляція. Поки Смолик коротав час на лоджії, Оксана прибирала квартиру — спочатку пилосос, потім вологе прибирання, потім дезінфекція. Вільного часу у неї й так майже не лишалося, а тепер і поготів.

І поки Оксана боролася за одужання Смолика, на неї з двох боків тиснули мама і свекруха.

Мама телефонувала й переконувала, що «у її час кошенят з лишаєм ніхто не лікував, а сама знаєш що робили — і не мучились». А Валентина Панасівна тепер приїжджала мало не щодня і теж повчала:

— Оксано! Та як ти взагалі могла притягнути вуличне кошеня в дім із дитиною? Треба негайно позбутися цієї ходячої зарази! Тобі власної дитини не шкода?!

Оксана лише важко зітхала у відповідь.

Шкода їй було і сина, і цього нещасного кошеняти. Кожен день сльози текли ручаями. Вона боялась зайвий раз торкатися Смолика навіть у рукавичках. Але й кинути напризволяще теж не могла. Не могла — і все тут.

Добре, що Тарас підтримував її в цьому рішенні. Без нього вона б, мабуть, здалася набагато раніше.

Смолик перетворився на справжнє «гидке каченя» — дивитись боляче, не те що гладити. Оксана й справді перестала його гладити. Не через гидливість — через страх. Страх за сина, за себе, за те, що вони просто не впораються.

І страх цей був не безпідставним. Уже третій укол — а плями на шкірі кошеняти світилися дедалі яскравіше. Хвороба ніби не відступала, а прогресувала. Хоча лікарка запевняла, що все йде за планом.

А одного ранку Оксана виявила пляму на власній руці. Через день — ще одну. Побігла до дерматолога — і, звісно ж, діагноз підтвердився.

— Тільки цього мені бракувало, — зітхнула вона.

— Не хвилюйтесь, це лікується, — заспокоювала лікарка. — Все буде добре.

Про себе Оксана думала інакше: нічого хорошого найближчим часом точно не буде.

Останній укол

Оксана майже перестала спати. Сил не лишалося ні на боротьбу з хворобою, ні на суперечки зі свекрухою, яка тепер пропонувала новий варіант: відвезти «розсадник хвороб» до неї на роботу, де біля зупинки вже кілька років живе ціла колонія вуличних котів.

Оксана з жахом уявила, як ослаблений, хворий Смолик залишається там сам-один серед чужих котів. А швидше за все, свекруха просто винесе переноску до найближчого сміттєвого баку — Тарас не раз розповідав, як мама «любить» тварин насправді.

Втома взяла своє. Після четвертого уколу покращень так і не було видно — і Оксана здалася.

— Все, я більше так не можу! — вирвалось у неї того вечора. — Забирайте його, Валентино Панасівно. Куди хочете везіть. Але щоб завтра вранці його тут не було.

Тарас важко зітхнув. Свекруха задоволено підібгала губи.

Оксана проридала півночі. Сон не йшов, а перед очима, наче кадри з кіно, крутилося одне й те саме: відкриті дверцята переноски на узбіччі, перелякані очі кошеняти, його довірливе муркотіння того першого вечора, коли воно, само того не знаючи, застрибнуло в кошик коляски.

«Він же обрав саме нас, — думала вона, ворочаючись у ліжку. — Він вірив, що ми його врятуємо. А якби ми того дня пішли в інший магазин? Жили б собі спокійно…»

Але одразу перед очима зринала інша картинка: маленька, беззахисна істота, яка більше нікому не потрібна.

Друге рішення

Вранці, коли Валентина Панасівна приїхала по кошеня, Оксана не віддала їй Смолика.

— Я не зрозуміла, — здивовано подивилась свекруха на невістку. — Ми ж домовились учора про все. Що сталося? Чому раптом передумала?

— Не можу я його зрадити. Треба довести справу до кінця. Сьогодні їдемо зі Смоликом до клініки — на останній укол.

Свекруха демонстративно образилась і поїхала ні з чим. Оксана вже не чула, що та бурмотіла собі під ніс на прощання — вона стояла на лоджії й дивилась на кошеня.

Який же він тоді був страшненький: облізлий, шерсть клаптями стирчить від мазей, погляд винуватий, ніби він сам розуміє, що приносить у дім суцільні клопоти.

Лікарка призначила курс із п’яти процедур, і сьогодні саме була остання.

— А якщо і після цього стане ще гірше — чи є сенс продовжувати? — тихо спитала Оксана в кабінеті.

— Ви маєте на увазі — чи є сенс боротися за життя кошеняти? — подивилась на неї лікарка. — Є, звісно. Згадайте, як довго ви боролися за Рекса.

Оксана згадала — і знову не змогла стримати сліз. Наступного прийому вона чекала, як вироку.

Якщо й зараз «сяйво» не зникне — вона вже не знала, що робитиме далі.

Дві крапельки

Лікарка, бачачи її стан, дозволила зайти в темну кімнату разом, хоч так зазвичай не роблять. Коли вона піднесла лампу до кошеняти, Оксана на мить заплющила очі — а розплющивши, ледь не скрикнула. Від радості.

Там залишилися лише дві крихітні, ледь помітні цятки. Вся інша шерсть була чистою.

— Ура! — повторювала Оксана, дивлячись на Смолика. — Значить, усе було не марно.

Тихий час

Тепер, розкинувшись пухнастим животом догори і задоволено похропуючи, на дивані в вітальні лежить угодований чорний кіт. Жодного натяку на пережите. Він щасливий. Він живий.

А поруч, притулившись до його теплого боку, спокійно посапує вже підрослий Матвійко.

Смолик став найкращим другом хлопчика. І родинним лікарем для Оксани й Тараса — правда-правда. Він дуже точно відчуває, коли комусь із родини недобре: одразу приходить без запрошення і лягає на хворе місце. А через якийсь час стає легше.

Одного разу він навіть «вилікував» Валентину Панасівну. Вона була в гостях, коли їй раптом стало зле — тиск підскочив так, що вже думали викликати швидку. Не знадобилося: Смолик застрибнув їй на груди, голосно замуркотів — і за кілька хвилин їй полегшало.

Вона тоді вперше в житті погладила чорного кота по голові й навіть усміхнулась йому.

А Оксана стоїть у дверях вітальні, дивиться, як сплять двоє її найдорожчих — син і кіт, — і розуміє: заради цього «тихого часу» варто було пройти через усе, через що вона пройшла.

Однозначно варто.