Хто в соломі
— Усе, досить! Завтра відведу його за хлів, подалі від хати. Нехай там ночує! — Василь сердито зняв із гачка куртку.
Була друга година ночі. Тузик уже втретє поспіль не давав господарям спати. Але цього разу пес не просто скавучав. Він уперто дряпав дошки сараю, відбігав до дверей і знову повертався до тієї самої стіни.
— Василю, зачекай, — озвалася з ліжка Марія Іванівна. — А ти не думав, чому він саме там сидить?
— Я вже все обдивився! І вдень, і вночі!
— Може, щось пропустив?
— Та що там можна пропустити? Я навіть солому ворушив!
Марія підвелася й накинула теплу кофту.
— Ходімо ще раз подивимося. Не може ж він третю ніч просто так під тією стіною сидіти.
Василь хотів заперечити, але за вікном знову почувся протяжний собачий голос.
— Добре. Тільки цього разу я вже весь той куток розберу!
Він узяв ліхтар і вийшов надвір.
* * *
Тузик жив у них шість років. Принесли його маленьким цуценям від знайомих, у яких собака привела цілий виводок.
Виріс із нього великий кудлатий пес невідомої породи, зате з напрочуд спокійною вдачею.
Удень Тузик любив лежати біля ґанку, звідки було видно і ворота, і стежку до городу. Коли хтось приходив, підводився, виходив назустріч і чекав, поки з’являться господарі.
На сусідських котів не зважав. Листоношу впізнавав здалеку. Навіть коли за парканом гавкали інші собаки, найчастіше лише повертав голову.
Зате якщо вже подавав голос, Василь неодмінно виходив подивитися.
— Наш Тузик просто так не галасує, — любив казати чоловік сусідам.
І сам у це вірив.
До того тижня.
Першої ночі пес почав скавучати близько опівночі. Марія прокинулася, прислухалася й штовхнула чоловіка.
— Василю, вийди глянь. Може, хтось біля курника ходить?
Той узяв ліхтар, натягнув чоботи й пішов надвір.
Спершу перевірив курник, бо минулої зими туди навідувалася куниця. Потім обійшов дровітню, посвітив за хлівом, заглянув під причеп.
Нічого незвичайного.
А Тузик сидів біля задньої стіни сараю й дивився на дошки.
— Ну що ти тут знайшов? — запитав Василь.
Пес підвівся, підійшов до господаря, а тоді повернувся назад. Тихенько заскавучав і торкнувся носом нижньої дошки.
Василь посвітив туди.
Звичайна стіна. Унизу трохи розійшлися дошки, між ними виднілася темна щілина.
Чоловік обійшов сарай і відчинив двері. Посвітив по кутках, заглянув за мішки, перевірив простір під полицями.
Усе було на своїх місцях.
— Мишей, чи що, почув? Іди спати!
Він погладив Тузика по спині й повернувся до хати.
На якийсь час запанувала тиша. Та щойно господарі заснули, пес знову подав голос.
* * *
Наступного дня Василь спеціально пішов до сараю.
Сарай був невеликий, дощаний. У ньому зберігали лопати, граблі, порожні мішки, ящики з-під яблук і сівалку, якою давно не користувалися.
А найдальший кут займала солома.
Її привезли ще позаторік для господарства. Частину використали, а решту залишили лежати великою купою. Згодом вона злежалася, припала пилом і стала місцем, куди ніхто особливо не заглядав.
Василь давно збирався навести там лад. Але то треба було полагодити паркан, то перекопати город, то ще якась робота знаходилася.
Того дня він вирішив перевірити все як слід.
Відсунув ящики, підняв кілька мішків, поворушив вилами солому біля стіни. Навіть вийшов надвір, щоб подивитися, чи немає під сараєм якоїсь нори.
Нічого підозрілого не помітив.
У дальньому кутку солому притискали кілька довгих дощок, складених похило до стіни. Василь посвітив між ними, але за дошками було темно, а солома лежала так щільно, що роздивитися глибину не вдалося.
Розбирати всю купу чоловік не став. Зрештою, він шукав звірятко, яке могло бігати навколо сараю, а не щось усередині соломи.
— Немає там нічого, — сказав дружині за обідом. — Мабуть, якась живність під сараєм завелася.
— А чого ж тоді Тузик так непокоїться?
— Звідки мені знати? Може, запах якийсь почув.
Марія не стала сперечатися.
Увечері вона винесла псові свіжу підстилку в будку. Подумала, що ночами вже холодно, от він і не може вмоститися.
Та Тузик навіть не зайшов перевірити обновку.
Щойно стемніло, знову подався до сараю.
Другої ночі Василь прокидався двічі. Першого разу вийшов і покликав собаку до будки. Другого вже навіть не взувався, тільки відчинив двері й гукнув із ґанку:
— Тузику! Ану на місце!
Пес замовк.
Та за пів години все почалося знову.
Вранці до Марії зайшла сусідка Галина.
— Маріє Іванівно, ви вже щось зробіть зі своїм собакою. У нас мала онучка гостює, другу ніч нормально не спить.
— Вибач, Галю. Самі не розуміємо, що з ним коїться.
— Може, йому місце інше знайти на ніч?
— Та він шість років у нас живе. Ніколи такого не було.
— То треба ж причину знайти.
Марія провела сусідку за хвіртку й повернулася до хати засмучена.
Їй було незручно перед людьми. Але ще більше непокоїла поведінка Тузика.
Пес удень поводився як завжди: їв, ходив за господарем, лежав біля ґанку. А надвечір неодмінно повертався до сараю.
І щоразу зупинявся біля однієї стіни.
* * *
Третього вечора за столом Василь нарешті сказав:
— Якщо сьогодні знову почне, завтра перенесу будку за хлів. Там від сусідських вікон далі.
— А ти не подумав, що він чогось від нас хоче? — запитала Марія.
— Чого саме? Я вже пів двору через нього перерив!
— Але ж він не бігає по всьому двору. Сидить біля одного місця.
— Бо там, мабуть, миші завелися!
— Тузик на мишей ніколи уваги не звертав.
Василь відклав ложку.
— Маріє, я завтра о шостій за кермо сідаю. Мені хоч одну ніч нормально поспати треба.
— А мені, думаєш, не треба? Але ж пес третю ніч до того сараю проситься. Може, там справді щось є.
— Добре, — зітхнув чоловік. — Завтра після роботи розберу ту солому до останньої стеблини. Щоб уже напевно знати.
Та чекати до завтра не довелося.
Тієї ночі Тузик почав скавучати раніше, ніж зазвичай.
Спершу тихо. Потім голосніше. Далі почувся знайомий шурхіт біля дерев’яної стіни.
О пів на другу в сусідському будинку засвітилося вікно. Невдовзі світло з’явилося ще в одній хаті.
Василь кілька разів перевернувся в ліжку, зрештою підвівся й пішов по куртку.
— Усе. Завтра відведу його за хлів, і нехай там ночує.
Марія теж підвелася.
— Давай зараз підемо. Я тобі допоможу солому розібрати.
— Ні, ти лягай. Я сам подивлюся. Якщо щось знайду, покличу.
Василь узяв ліхтар, натягнув чоботи й вийшов у двір.
* * *
Тузик одразу підбіг до нього, торкнувся носом руки й повернувся до сараю.
— Ну ходімо, показуй, — буркнув господар.
Пес підвівся на задні лапи, торкнувся передніми стіни, а тоді знову опустився на землю й заскавучав.
Василь уважно подивився на місце, куди той тягнувся.
Якраз за цією стіною всередині сараю лежала велика купа соломи.
Чоловік відчинив двері, увійшов і поставив ліхтар на полицю.
Цього разу він не збирався просто заглядати по кутках.
Спершу виніс два ящики. Потім відсунув мішки, які стояли перед соломою. Узявся за довгі дошки, складені біля стіни.
Одну витягнув. Другу відставив убік.
І раптом почув тихенький звук.
Ніби хтось пискнув.
Василь завмер.
Зачекав кілька секунд.
Звук повторився.
— Це ще що таке?
Він підсунув ліхтар ближче й почав обережно відгортати солому руками.
За дошками виявилася невелика заглибина, схована від стороннього погляду. Одна з дощок зсунулася й частково перекрила вузький вихід із неї.
Василь прибрав солому, підняв дошку й посвітив усередину.
На нього дивилися двоє круглих очей.
А трохи далі блиснули ще дві пари.
— Та ну! — вирвалося в чоловіка.
У солом’яному гніздечку тулилися троє маленьких кошенят.
Усі сіренькі, приблизно двомісячні. Вони збилися докупи й насторожено дивилися на незнайому людину.
Одне кошеня тихенько нявкнуло.
Василь ще кілька секунд стояв нерухомо, а тоді обережно відклав дошку й поспішив до дверей.
— Маріє! — гукнув він у бік хати. — Ану йди сюди!
Дружина з’явилася на ґанку.
— Що там?
— Іди, кажу! Тільки тихенько!
За хвилину Марія вже стояла поруч із ним у сараї.
— Дивися, що наш Тузик знайшов.
Вона нахилилася до соломи й аж усміхнулася від несподіванки.
— Ой, які ж маленькі! Звідки вони тут?
— Сам не знаю. А я ж учора тут усе оглядав. До цих дощок навіть не додумався дістатися.
У цей момент за мішками щось зашурхотіло.
Звідти визирнула сіра смугаста кішка.
Вона уважно подивилася на людей, потім на кошенят і залишилася на місці.
— Ось і мама знайшлася, — тихо сказала Марія.
Подружжя відступило, щоб не заважати.
Кішка обережно підійшла до гніздечка й заходилася обнюхувати малечу.
Василь оглянув щілину біля стіни. Тепер усе стало зрозуміліше.
Схоже, кішка облаштувала гніздечко в соломі, куди можна було потрапити крізь вузький прохід ззовні. Згодом одна з дощок зсунулася й перегородила кошенятам вихід.
Доросла кішка ще могла пробиратися до них збоку, а от малечі вибратися було непросто.
Тузик, мабуть, почув нявкання або помітив, як кішка навідувалася до сараю.
І три ночі намагався привернути увагу господарів.
— А я його за хлів зібрався переселяти, — тихо сказав Василь.
Марія глянула на чоловіка.
— Добре, що ще раз пішов подивитися.
— Та якби він так не скавчав, я б і сьогодні нічого не знайшов.
Василь вийшов надвір і покликав:
— Тузику! Ходи сюди, друже!
Пес підбіг до нього.
Чоловік присів, обійняв його за кудлату шию й тихенько промовив:
— А я ж на тебе три ночі бурчав… Ну вибач, друже.
Тузик завиляв хвостом і потягнувся носом до його долоні.
Василь погладив пса ще раз.
— Ходімо вже спати. Там тепер усе добре.
І справді, тієї ночі Тузик більше не скавучав.
* * *
Наступного ранку Марія вийшла годувати курей і побачила Василя біля сараю.
Чоловік стояв із молотком та кількома дерев’яними планками.
— Ти що робиш? — запитала вона.
— Та двері підправляю. Щоб не грюкали, коли прочиненими стоятимуть.
— А навіщо їх прочиненими тримати?
— Кішці ж треба якось виходити. Вона там тепер із малими.
Марія усміхнулася.
— А вчора ти казав, що всю солому звідси викинеш.
— То вчора, — буркнув Василь. — Зараз вона нікому не заважає.
І знову взявся до роботи.
Того ж дня Марія зайшла до сусідки Галини.
— Ну що, знайшли, чого ваш Тузик ночами галасував? — запитала та.
— Знайшли. Троє кошенят у сараї сиділи. А ми й гадки не мали.
— Та невже?
— Василь учора дошки розібрав, а вони там у соломі сховалися. І кішка з ними.
— Оце так! А я ж думала, ваш пес просто щось собі надумав.
— Ми теж уже чого тільки не думали.
Галина замислилася, а тоді запитала:
— Слухай, Маріє, а кошенят ви віддаватимете? Я давно хотіла котика завести. У нас у коморі миші хазяйнують.
— Та звісно. Нехай тільки ще трохи підростуть.
Через кілька днів про кошенят уже знали й інші сусіди.
Двох захотіла забрати жінка з кінця вулиці, у якої був великий двір і теплий господарський будиночок.
Марія не поспішала роздавати малечу. Щодня навідувалася до сараю, приносила їжу, тихенько розмовляла з кішкою.
Та поступово звикла до господині й уже не ховалася за мішками, коли та заходила.
А Тузик, здавалося, взяв на себе новий обов’язок.
Щовечора він підходив до сараю, зазирав у прочинені двері й якийсь час сидів неподалік.
Кішка спершу трималася від нього осторонь. Та згодом перестала ховатися, коли пес з’являвся поблизу.
Одного разу Марія навіть побачила, як вони сиділи за кілька кроків одне від одного: Тузик біля дверей, кішка на порозі.
— Глянь, Василю, — покликала вона чоловіка. — Уже й знайомитися почали.
— Ага. Скоро ще з однієї миски їстимуть, — усміхнувся той.
* * *
Минуло кілька тижнів.
Кошенята підросли, навчилися самостійно їсти й почали гратися між ящиками. Тоді для них і знайшли нові домівки.
Одне кошеня забрала Галина. Двох інших — жінка з кінця вулиці.
А кішка залишилася.
Марія вже звикла бачити її щоранку біля дверей сараю. Та зустрічала господиню, терлася об її ноги й чекала сніданку.
— То що, залишимо? — запитала якось Марія чоловіка.
— А куди ж її тепер? — відповів Василь. — Нехай живе.
Жінка поставила для кішки миски з їжею та водою, а в сараї залишила затишне місце зі свіжою підстилкою.
І начебто все мало повернутися до звичного життя.
Та через кілька днів Марія помітила дещо цікаве.
Кішка почала ходити за Василем.
Спочатку жінка не звернула на це особливої уваги. Ну вийшла тварина із сараю, пройшлася подвір’ям. Що тут дивного?
Але потім побачила, що кішка не просто гуляє.
Василь пішов до дровітні — вона слідом.
Чоловік переніс драбину до хліва — кішка вже сиділа неподалік.
Сів на лаву біля сараю перепочити — вона підійшла й вмостилася біля його чобіт.
Особливо смішно було одного ранку.
Василь узявся лагодити хвіртку. Приніс інструменти, поклав біля себе коробочку з шурупами й почав працювати.
Кішка прийшла за ним і сіла на дошку поруч.
Через кілька хвилин чоловік перейшов на інший бік хвіртки.
Кішка обійшла її й знову сіла поряд.
Василь нахилився по молоток, а вона підійшла й потерлася об його руку.
— Та постривай ти! — засміявся чоловік. — Дай хоч хвіртку доробити!
Марія саме вийшла з хати й побачила цю картину.
— Василю, дивися, вона ж від тебе ні на крок!
— Та бачу вже. Куди не піду, вона за мною.
— Прив’язалася до тебе.
— Чого б це? Я ж її навіть не годую.
— А хто її кошенят із-під дошки діставав?
Василь подивився на кішку, яка саме вмостилася біля його чобота.
— То ти через це за мною ходиш? — запитав він.
Кішка підвела голову й тихенько нявкнула.
— Ну от, бачиш! — засміялася Марія. — Ще й відповідає тобі.
— Та яка там відповідь. Їсти, мабуть, просить.
Але, сказавши це, чоловік нахилився й погладив кішку по спині.
Тузик лежав біля ґанку й спокійно спостерігав за ними.
* * *
Відтоді Марія дедалі частіше помічала кішку біля чоловіка.
Василь сидів на лаві й перебирав інструменти — вона поруч. Підв’язував виноград — кішка походжала між кущами. Навіть коли він просто виходив із хати по дрова, вона нерідко зустрічала його біля сараю.
Сам Василь удавав, що нічого особливого не відбувається.
— Причепилася до мене, — казав він дружині. — Ніби роботи мені мало.
Але Марія бачила, що чоловік уже звик до своєї мовчазної супутниці.
Якось після обіду вона почула, як він розмовляє надворі.
— Ну що, прийшла? А я думав, сьогодні не навідаєшся.
Марія визирнула у вікно.
Василь сидів на лаві біля сараю, а кішка стояла перед ним і дивилася вгору.
Чоловік посунувся, звільняючи місце.
— Стрибай уже, якщо хочеш.
Кішка легко застрибнула на лаву й вмостилася поруч.
Марія усміхнулася, але нічого не сказала.
А ввечері помітила на лаві невелику подушечку, якої раніше там не було.
Вона впізнала її відразу. Подушечка лежала в хаті на стільці біля печі.
— Василю, а куди це моя подушечка поділася?
Чоловік саме складав інструменти.
— Та я її виніс трохи.
— Навіщо?
— Кішці. Вона все на голих дошках сидить.
Марія подивилася на лаву.
Кішка вже лежала на подушечці, підібгавши під себе лапи, а Василь сидів поруч.
— Оце так! — засміялася жінка. — Ти ж раніше котів навіть у сарай пускати не хотів!
— Та хіба я проти котів був? — здивувався чоловік. — Хай собі живуть, аби не заважали.
— А ця не заважає?
Василь глянув на кішку.
— Ця ні. Вона спокійна.
Марія вже хотіла щось додати, та передумала.
Тільки запитала:
— А мені тепер нову подушечку шукати?
— Та знайдемо тобі подушечку, — засміявся Василь. — Не переживай.
Він погладив кішку, підвівся й рушив до хати.
Та одразу зіскочила з лави й подалася за ним.
— Ну куди ти знову? — озирнувся Василь. — Лежала ж собі так гарно!
Кішка зупинилася біля його ніг.
Чоловік похитав головою, нахилився й узяв її на руки.
— Ходімо вже. Проведу тебе до сараю.
Марія стояла на ґанку й усміхалася.
А Тузик, який лежав неподалік, підвівся й неквапливо пішов за ними.
Василь озирнувся на пса й засміявся:
— Оце компанія! Тепер куди я — туди й ви обоє?
Він поставив кішку біля сараю, почухав Тузика за шиєю й пішов до хати.
Але наступного ранку, коли Марія вийшла надвір, на лаві біля сараю вже сидів Василь.
Поруч на подушечці дрімала кішка, а біля його ніг лежав Тузик.
І чоловік, який ще недавно хотів переселити пса подалі від хати, тепер навіть не поспішав починати роботу.
— Василю, ти снідати йдеш? — гукнула Марія.
— Зараз, — озвався він. — Нехай тільки ця пані досидить. А то знову за мною побіжить.
Марія засміялася й повернулася на кухню.
Вона вже добре знала: тепер у їхньому дворі було не одне, а двоє чотирилапих створінь, заради яких Василь охоче відкладав свої справи.
