Гості з контейнерами

Катерина ніколи не телефонувала заздалегідь. Вона просто стукала: два коротких, один довгий і знову два коротких. Пароль, а не стук у звичайні дачні двері.

Того серпневого ранку Світлана саме знімала з плити турку, коли почула за парканом дитячі голоси. Спочатку Оленчин, високий і командирський, потім Степанків, ображений. Кава втекла.

— Ігоре, — сказала вона в бік веранди. — Твоя сестра.

Ігор підвів голову від ноутбука. Він третю годину звіряв договори, які треба було закрити до понеділка, і саме заради цієї тиші сюди й приїхав. У місті над ним сусіди робили ремонт, і перфоратор починав о восьмій.

— Вона ж минулих вихідних була.

— Була.

Стук. Два коротких, один довгий, два коротких.

— Ми ненадовго! — Катерина зайшла разом із гарячим повітрям з подвір’я, з величезною смугастою сумкою, з якої стирчав надувний круг. — Тільки скупаємось і пообідаємо. У місті просто пекло, ви навіть не уявляєте. А тут у вас курорт. Дітки, привітайтеся!

Восьмирічна Оленка й п’ятирічний Степан слухняно чмокнули дядька в щоку й одразу помчали в дім оглядати його так, ніби бачили вперше. Хоча були тут тиждень тому.

Світлана дивилася на цю виставу вже котрий рік. Катерина завжди приїжджала «ненадовго» й завжди залишалася до темряви. Причина знаходилася сама: то діти поснули, то пізно їхати, то бензин дорогий, а вона й так через усе місто пертиметься.

— Катю, а може, наступного разу набереш мене напередодні? — обережно спитала Світлана. — Ми ж можемо кудись поїхати.

— Та які плани, ми ж рідні! — Катерина відмахнулася так, ніби відганяла осу. — Степане, не чіпай дядькові папери!

Степан уже ввімкнув телевізор на повну гучність. Оленка витрушувала шухляду комода в пошуках «чогось цікавого» й знайшла котушки з нитками.

— Тітонько Світлано, а у вас є щось смачненьке?

Світлана дістала з холодильника йогурти, абрикоси, пляшку соку. Діти ні в чому не винні, це вона розуміла добре. Просто після кожних таких вихідних холодильник виглядав так, ніби в ньому щось шукали з ліхтариком.

Катерина тим часом переодяглася в купальник і вмостилася на розкладачці під горіхом. Телефон вона тримала на гучномовці й розповідала подрузі, що цього року на море вони так і не вибралися, зате в брата на дачі не гірше, ніж на будь-якій путівці.

Ігор надував дітям басейн. Потім носив воду. Потім Степан захотів «щось полагодити», і довелося вести його до сарая з інструментами й стежити, щоб малий не дістався до сокири.

На обід був учорашній борщ і салат з огірків із власної грядки. Катерина хвалила, не перестаючи жувати, і тут же пояснювала, що сама робить борщ зовсім інакше, з одним секретом, який їй передала свекруха. Секрет вона так і не назвала.

До вечора в домі була розбита чашка, синій фломастер на стільниці й калюжа у ванній завбільшки з килимок. Світлана витирала підлогу й подумки рахувала, скільки продуктів поїхало сьогодні в нікуди.

Коли Катерина нарешті почала збирати дітей, Світлана не витримала.

— Катю. Ми сюди приїжджаємо працювати й відпочивати. Не приймати гостей щосуботи.

Катеринине обличчя витягнулося.

— Ага. Значить, заважаємо. Ігоре, ти чуєш, що твоя дружина каже?

Ігор опинився рівно посередині, як завжди, і, як завжди, спробував бути посередині ще й у словах:

— Катю, ніхто не проти. Просто попереджай.

— Та ми ж не з порожніми руками ходимо! Діти виховані, нічого не роблять!

Світлана мало не засміялася. Виховані діти на той момент уже спали в машині, залишивши по собі фломастер і калюжу.

— Справа не в дітях, — сказала вона рівно. — Справа в тому, що ми щоразу всіх годуємо, а потім прибираємо. Привези хоч печиво до чаю. Хоч кілограм персиків дітям.

Катерина набурмосилася.

— Пробачте, що ми такі нахлібники. Не знала, що за право побачити рідного брата треба платити.

— Не перекручуй, — втомлено сказав Ігор.

— Та все я зрозуміла. Більше не турбуватимемо.

Хвіртка грюкнула. Потім грюкнули дверцята машини. Ігор і Світлана мовчки збирали зі столу мокрі рушники й тарілки.

— Думаєш, дійде? — спитав він.

— Навряд. Але тижнів зо два тиші в нас є.

* * *

Тиші вистачило майже на три тижні. Потім Катерина зателефонувала, і голос у неї був примирливий, з тонким шаром образи зверху, як плівка на молоці.

— Ігорчику, привіт. Як ви там?

— Нормально.

— Слухай, а можна ми в суботу приїдемо? Діти за дачею скучили, щодня питають.

Ігор подивився на дружину. Світлана красномовно похитала головою.

— Катю, ми збиралися…

— Та ми не з порожніми руками! — швидко заговорила сестра. — Я куплю щось смачненьке, фруктів привезу дітям. Чесне слово, будемо як шовкові.

Світлана почула це й раптом кивнула. Може, справді дійшло.

— Приїжджайте до обіду, — сказав Ігор.

У суботу Катерина витягла із сумки шматок дорогого сиру в блискучій обгортці, пакет персиків і три коробки соку.

— Ось! Як обіцяла. Сир майже як французький, мені в магазині так нахвалювали. А персики гляньте які, з ринку, не магазинні.

Персики справді пахли на всю кухню. Світлана відчула щось схоже на сором за власну підозріливість.

— Дякую, Катю. Дуже приємно.

— Та ми ж рідні! Слухайте, а давайте шашлик? У мене настрій святковий.

Ігор поїхав у село до магазину за м’ясом і цибулею, жінки різали салат. Катерина була напрочуд мила: накривала на стіл, витирала клейонку, кричала на дітей, щоб не бігали біля мангала.

Вечір справді вдався. Над столом гойдалася гірлянда з лампочок, яку Ігор повісив ще навесні. Кіт Мурчик сидів під лавкою й чекав на свій шматок. Діти гойдалися на старій автомобільній шині, підвішеній до груші, і сварилися, чия черга. Комарі з’явилися рівно тоді, коли шашлик дійшов.

Сир виявився пречудовим. Ігор сміявся з Катерининих історій про сусідів. Світлана сиділа, тримаючи чашку двома руками, і думала, що, може, з цього щось таки вийде.

Коли стемніло й діти почали позіхати, Катерина підвелася й пішла до столу.

— Ми ж сир привозили. Де він? Ми залишки заберемо.

Вона говорила це буденно, вже складаючи в пакет шматочки сиру, недоїдені персики, коробки з соком.

Світлана поставила чашку.

— Катю. Що ти робиш?

— Свої продукти забираю. Дітям завтра в школу, обідати буде нічим.

— Ти ж привезла це в подарунок.

— Який подарунок? Я сказала, що не з порожніми руками приїду. І приїхала. А залишки чого пропадати мають?

Вона акуратно, без жодного вагання, зав’язала пакет. Потім оглянула стіл.

— А контейнер є? Я м’ясо заберу. І оці овочі. Ви собі ще насмажите, у вас город, усе своє. А в мене квартира, за яку ще років сім платити, і все з магазину.

— Катю, ми ж на всіх готували, — почав Ігор.

— Та годі тобі.

Вона склала в контейнери майже все, що залишилося після вечері. Господарям дісталися тарілки з кістками.

— Дякую за чудовий вечір! — сказала Катерина, ставлячи пакети в багажник. — Було так класно. Ми обов’язково ще приїдемо.

Машина вивернула на дорогу. Ігор і Світлана стояли біля хвіртки й дивилися їй услід, доки не зникли задні ліхтарі.

* * *

На столі залишилися брудні тарілки й зім’яті серветки. Світлана складала їх у посудомийну машину — ту саму, яку вони брали в розстрочку минулої весни й через яку півроку економили на всьому.

— Тепер розумієш? — спитала вона.

Ігор кивнув.

— Знаєш, що мене найбільше зачепило? Не те, що вона забрала сир. А те, що вона щиро не бачить тут проблеми. Для неї це нормально: приїхати, поїсти, позасмагати й ще й із собою взяти.

— Я думав, вона зрозуміла, про що ми тоді говорили.

— Вона зрозуміла тільки одне: треба щось привезти для вигляду. А потім забрати назад. Це навіть гірше, ніж приїхати з порожніми руками.

Ігор мовчав. Він пам’ятав сестру дівчинкою, яка ділилася з ним останньою цукеркою, розламуючи її нігтем навпіл. Коли саме та дівчинка перетворилася на жінку з контейнерами, він не міг сказати.

* * *

За тиждень Катерина зателефонувала знову.

— Ігорчику, привіт! Ми так класно провели час! Діти досі згадують шашлик. А можна ми наступної суботи?

Ігор подивився на дружину. Світлана похитала головою. Він скинув дзвінок.

Телефон задзвонив ще двічі. Потім прийшли повідомлення. Спершу: «Ігоре, що сталося?» Через годину: «Це Світлана проти? Ми ж нормально посиділи». Пізно ввечері: «Образились, що я залишки забрала? Так вони б однаково зіпсувалися».

Вони не відповіли. Пояснювати не було сенсу. Катерина щиро не розуміла, у чому її звинувачують, а людині, яка не розуміє, можна пояснювати роками.

Минув місяць. Потім другий. Дзвінки припинилися.

Світлана більше не завмирала від стуку в двері по суботах. Ігор спокійно працював на веранді й устигав закрити свої договори до п’ятниці. Вересень видався теплим, вечори — довгими, і на дачі нарешті стало тихо так, як вони й уявляли, коли її купували.

Іноді Ігорю ставало незатишно. Він думав, чи не можна було якось інакше, м’якше, розумніше. Потім згадував, як сестра акуратно зав’язувала пакет із сиром, і незатишність минала.

* * *

У жовтні вони закривали дачу на зиму: зливали воду, знімали шланг, зносили в підвал банки з огірками. Світлана перебирала шафку над плитою й витягла звідти коробку дорогого печива.

— Дивись, — сказала вона. — Катя привозила. Ще позаминулого літа, здається.

Ігор узяв коробку, покрутив у руках. Термін придатності вийшов у березні.

— Єдине, що вона тут залишила за всі роки.

— Просто забула, — сказав він. — Пам’ятала б — забрала.

Вони засміялися. Сміх вийшов не дуже веселий, але після нього справді полегшало. Світлана поставила чайник, і вони сіли на веранді востаннє цього сезону, і ніхто не постукав у двері.