Друге віконце

У п’ятницю в нашому будинку заклали цеглою підвальні віконця, щоб узимку не тягнуло холодом.

У суботу зранку з-під другого під’їзду хтось занявчав.

Рішення про ті віконця ухвалили ще в жовтні, на зборах у дворі. Півбудинку скаржилося, що в квартирах на перших поверхах підлога крижана, бо з продухів тягне просто під ноги. Порахували, скинулися, знайшли людей.

Я теж скидалася. І руку на тих зборах підняла.

Хтось тоді спитав про котів. Двірник сказав, що коти самі вийдуть, вони ж усе чують заздалегідь. Усі покивали й розійшлися.

Я несла сміття, було пів на девʼяту, мороз невеликий, але з вітром. Спочатку я подумала, що це десь нагорі, на балконі. Потім стала й послухала ще раз.

Звук ішов з-під землі.

Віконце під другим під’їздом було закладене акуратно, у два ряди, і розчин ще тримав вологий блиск. Я присіла й постукала по цеглі кісточками пальців.

Зсередини відповіли одразу.

Я постукала ще раз. Там завовтузилося, шкрябнуло, і до першого голосу додалися інші — тонкі, короткі, такі, що сплутати ні з чим не можна.

Я дістала телефон і написала в чат будинку.

* * *

Чат у нас на дев’яносто чотири людини, і за звичайну суботу там буває п’ять повідомлень.

Того ранку за годину їх стало сто вісім.

Перші десять були нормальні: «ой, що ви», «треба відкривати», «я зараз спущуся». А потім хтось написав питання, після якого все й почалося:

«А хто за ту цеглу платив, нагадайте?»

І чат розійшовся навпіл.

Одні писали, що треба ламати негайно. Другі — що за роботу скинулися всім будинком іще в жовтні, що ми цілу зиму мерзли через ті продухи, що це спільне майно і псувати його ніхто не має права. Треті — що в підвалі труби й туди лазять діти. Четверті — що це взагалі вітер гуде.

Хтось спитав, як узагалі можна було замурувати віконце й не помітити, що там коти. Відповідь знайшлася швидко: майстри працювали тільки ззовні, з вулиці, віконце за віконцем, і в сам підвал ніхто не спускався — ключ, як завжди, був у сантехніка. А кошенята, мабуть, сиділи в дальньому кутку, за трубами, і мовчали: кішка лягла на них і не ворухнулася, поки над головою гриміла робота.

Жінка з сьомого поверху написала, що викличе поліцію, якщо хтось почне розбирати кладку.

Хтось запропонував поставити питання на голосування.

Хтось створив голосування.

Жінка з четвертого поверху написала, що в неї онук і вона не дозволить відкривати підвал, бо туди лазять не тільки коти. Чоловік із третього під’їзду написав, що в нього на шерсть реакція і він узагалі проти тварин у будинку. Дві сусідки з мого поверху написали по сердечку й більше нічого.

Я сиділа навпочіпки біля того віконця з телефоном у руці, слухала, як унизу пищать, і дивилася, як люди в чаті голосують.

* * *

У ЖЕК я все-таки подзвонила.

Диспетчерка вислухала дуже уважно й сказала те, що й мала сказати:

— Жінко, сьогодні субота. Майстер у понеділок із восьмої.

— У понеділок? — перепитала я.

— У понеділок, — підтвердила вона.

Було дванадцять градусів морозу вночі за прогнозом. До понеділка лишалося сорок вісім годин.

Я написала це в чат, цифрами. Мені відповіли, що не треба тиснути на емоції.

Тоді я спробувала зайти в підвал ізсередини. Двері під сходами в другому під’їзді були замкнені на висячий замок, і ключ, як мені пояснили в тому ж чаті, у сантехніка, а сантехнік до вівторка в селі.

Я повернулася до віконця й постукала ще раз. Відповіли. Уже тихіше.

* * *

Григорій Степанович із п’ятого поверху в чаті взагалі не пише. Він туди зайшов один раз, подивився й більше не заходив.

Він вийшов у двір о пів на одинадцяту, у старій куртці й робочих рукавицях, із ломом під пахвою. Сорок років на будівництві — він потім сказав, що такий шов розбирається за дванадцять хвилин, якщо знати, куди бити.

За ним прийшов Борис із першого під’їзду, з кувалдою й ліхтарем.

Потім спустилася жінка з двадцять четвертої, у халаті під пуховиком, із переноскою й рушником.

Потім вийшов хлопець років сімнадцяти, якого я до того бачила тільки в навушниках, і став світити телефоном.

— Не все будемо брати, — сказав Григорій Степанович. — Розберемо з краю на чотири цеглини завширшки, щоб рука пролізла. Решта хай стоїть.

Він стукнув по кладці двічі, прислухався, потім приклав лом і натиснув.

У чаті в цей час писали, що ламати ніхто права не має, і що вже знято на відео.

* * *

Перша вийшла кішка.

Вона вискочила в дірку, як тільки та стала завширшки з долоню, відбігла на два метри й сіла. Не втекла. Сіла й дивилася на нас — сіра, пухнаста, уся в білому пилу від розчину.

Григорій Степанович посвітив усередину.

— Четверо, — сказав він. — Аліно, беріть рушник.

Отвір на чотири цеглини завширшки він розбирав двадцять хвилин, а не дванадцять, бо розчин схопився краще, ніж він думав. Лом ішов важко, кувалду довелося притримувати рукавицею, щоб не гриміло на весь двір. Пил стояв такий, що хлопець із телефоном відвернувся й чхав.

Їх виймали по одному. Були вони зовсім малі, кожне вміщалося на долоні, і мовчали, поки їх несли, а як поклали в переноску — заверещали всі разом.

Кішка підійшла сама. Вона обнюхала переноску, подивилася на жінку з двадцять четвертої й залізла всередину.

Ніхто нічого не сказав. Ми просто стояли навколо переноски, шестеро дорослих людей і один хлопець із телефоном, і дивилися, як вона їх перераховує.

* * *

Далі було найскладніше, і в чаті про це вже ніхто не сперечався, бо сперечатися стало ні про що.

Двох кошенят узяла жінка з двадцять четвертої. Одне — дочка Бориса, вона приїхала по нього того ж вечора з іншого району. Четверте лишилося в мене, і я чесно збиралася його прилаштувати, і прилаштовувала два тижні, і ви самі розумієте, чим це скінчилося.

Два тижні я носила фотографії того кошеняти на роботу, показувала всім підряд і розповідала, яке воно спокійне й охайне. Усі казали «ой, яке гарне» і ніхто не брав. На десятий день я зрозуміла, що вже купила йому другу миску, і перестала показувати фотографії.

Кішку забрав Григорій Степанович.

— У мене в гаражі миші, — сказав він таким тоном, ніби це все пояснювало.

Кличку їй дали в той самий день, і дав її той хлопець із телефоном. Він подивився на неї, усю білу від розчину, і сказав:

— Ну ви ж розумієте, що вона тепер Білка.

* * *

У понеділок о восьмій прийшов майстер із ЖЕКу й сказав усе, що думає про людей, які розбирають свіжу кладку.

Віконце заклали знову, того ж дня. Ми стояли й дивилися, і ніхто з нас не заперечував: продухи справді треба було закривати, у квартирах на першому поверсі діти ходили по тій підлозі в двох шкарпетках. Тільки цього разу майстер спершу сам спустився в підвал із ліхтарем і обійшов усі кутки.

У чаті те голосування так і висить — сорок один голос проти тридцяти девʼяти, і ніхто його досі не закрив.

Зате там тепер є інше. Щоранку о сьомій Григорій Степанович іде в гараж, а за ним, трохи позаду, іде Білка. Біля другого підʼїзду вона щоразу зупиняється, нюхає нову кладку й тільки тоді біжить далі.

Хтось сфотографував це з балкона й виклав у чат.

Під фото — сорок сім сердечок. Я порахувала: там є й жінка з сьомого поверху.