Дванадцята зима

— Поки у вас цей кіт, Дану я до вас не привезу, — сказала невістка й поклала слухавку.

Пушкові йшов дванадцятий рік, онуці — третій місяць.

Ганна постояла з телефоном у руці, потім поклала його на холодильник і сіла. Кіт одразу прийшов і став тертися об ногу — він завжди приходив, коли вона сідала не за звичкою, а якось не так.

До свят лишалося два тижні. Квитки діти взяли ще в жовтні: приїдуть усі троє, на сім днів, і це вперше, коли Ганна побачить онуку не в телефоні.

Квартиру вона мила два тижні. Перемила вікна, хоча надворі був грудень, вибила доріжку, купила нову клейонку на стіл і дитяче простирадло в дрібний горошок — просто так, щоб було.

Через годину подзвонив Максим.

— Мамо, ти не ображайся. Вона начиталася. Їй скрізь ввижається шерсть і пил. Вона з нею вночі по п’ять разів встає.

— Я розумію, — сказала Ганна.

— Ти ж його кудись на тиждень прилаштуєш? На тиждень же можна.

— Можна, — сказала Ганна.

* * *

Шукати вона почала того ж вечора.

Першою була Карина з четвертого поверху — молода, привітна, з якою вони завжди зупинялися побалакати біля ліфта.

— Ой, Ганно Петрівно, я б із дорогою душею, — сказала Карина. — Але ми в жовтні диван узяли. Ви ж розумієте.

Ганна сказала, що розуміє. Пушок за дванадцять років не подер у домі жодної речі, але пояснювати це в дверях було ніяково.

Друга була кума Віра, у приватному секторі.

— Та неси, що там того кота, — зраділа Віра. — Тільки ж у мене Джек.

Джек був пес не злий, але такий, що на нього дивишся й думаєш про інше. Ганна уявила свого кота, який зроду не бачив собаки ближче, ніж через дорогу, і сказала, що подумає.

Була ще колишня колега з пошти, у якої жили двоє своїх котів.

— Ганно, я б узяла, — сказала колега. — Але мої його заклюють. Вони в мене чужого й на поріг не пустять.

Сестра жила за триста кілометрів і сама вже нікуди не їздила.

Був ще готель для тварин — вона знайшла його в інтернеті й навіть подзвонила. Жінка на тому кінці говорила привітно й докладно: клітка, вигул, годування за розкладом. Тиждень виходив рівно в половину її пенсії.

Ганна подякувала й поклала слухавку. Для пенсіонерки це було задорого.

Та й він там не їстиме.

* * *

Пушка приніс Максим на другому курсі — у кишені куртки, разом із заліковою книжкою. Була це сіра грудочка, з якої за рік виріс такий пухнастий кіт, що гості спершу питали, чи то не шапка лежить на кріслі.

Через рік Максим поїхав у інше місто, потім одружився, потім пішли роки, у які він приїжджав на два дні. А кіт лишився.

Він лишився на дванадцять зим.

Він знав, у який бік Ганна повертається вночі й клався саме з того боку, у ногах. Він сидів у ванній на пральній машині, поки вона прала. Він виходив у коридор на звук ключа в замку й не йшов назад, поки вона не роззується.

За дванадцять років Пушок не ночував поза домом жодної ночі.

О шостій вечора він сідав на підвіконня в кімнаті й дивився на двір. Чому саме о шостій, Ганна не знала. Вона тільки помітила, що коли приходить із магазину раніше, він усе одно о шостій на те підвіконня йде.

Ганна з ним розмовляла. Не сюсюкала, а розмовляла — про рахунки, про погоду, про те, що в новинах. Більше ні з ким у цій квартирі розмовляти не було.

* * *

Зрештою Ганна вирішила звернутися до куми.

Віра сказала, що замикатиме Джека в кімнаті, а кота триматиме на кухні, і що сім днів — не сім років.

За день до приїзду дітей Ганна дістала стару сумку й почала складати. Миска. Друга миска. Килимок із коридору, на якому він спав улітку. Пакет корму. Його гребінець.

Кіт сидів поруч і дивився в сумку.

За дванадцять років він бачив цю сумку двічі, і обидва рази вона означала дорогу, з якої додому повертаються не того ж дня.

— Та не дивись ти так, — сказала Ганна. — Сім днів.

Потім вона сіла на табурет у коридорі, у куртці, бо збиралася вже йти на зупинку, і просиділа так хвилин двадцять.

* * *

А діти приїхали на день раніше. Максим поміняв квитки на ранній потяг і хотів зробити матері сюрприз.

Він відчинив двері своїм ключем і побачив у коридорі зібрану сумку, миски, що стирчали з неї, і матір на табуреті в куртці. За його спиною на сходах стояла Юлія з дитиною на руках.

— Мамо.

— Я зараз, — сказала Ганна й стала підводитися. — Я до куми й назад, я встигну.

Максим поставив валізи, зняв куртку й сів на підлогу біля сумки, як сидів у цьому коридорі в сімнадцять років.

— Він же без тебе не зможе, — сказав Максим. — Він навіть у мене на руках не сидить. Він тільки в тебе.

— Ну а що робити, синку.

Максим мовчав хвилину, потім підвівся, узяв Юлію за лікоть і завів на кухню. Розмова була довга й тиха, слів Ганна не розібрала. Чула тільки, як наприкінці він сказав:

— Він у неї дванадцять років живе. А нас вона бачить сім днів на рік.

* * *

Кіт лишився вдома. Домовилися так: поки дитина не звикне, він посидить у спальні.

Перший день Пушок просидів зачинений у спальні, і Ганна тричі ловила себе на тому, що йде до тих дверей.

Юлія була бліда, тиха й дуже молода. Вона протирала все, до чого торкалася дитина. Вона тричі перепитала, чи виносили килим. Вона майже не їла й на всі питання відповідала «так, дякую».

Вона привезла з собою свої серветки, своє мило й свій пральний порошок. Ганна нічого на це не сказала, тільки подумала, що дівчинка, мабуть, дуже боїться.

На другу ніч Дана не спала.

Її носили на руках, качали, вимикали світло, вмикали світло, співали. О другій ночі Юлія вийшла в коридор із дитиною на руках, сама вже не своя, — і побачила, що під дверима спальні сидить кіт.

Він не нявкав. Він сидів і дивився на дитину, яка кричала.

Юлія постояла. Потім відчинила ті двері.

Пушок вийшов, пройшов повз неї в кімнату, заліз на крісло біля ліжечка й ліг. І почав мурчати — голосно, рівно, як мурчав дванадцять років.

Дана замовкла через чотири хвилини. Юлія стояла посеред кімнати й боялася поворухнутися.

* * *

Уранці Ганна вийшла на кухню й побачила невістку за столом.

Юлія дивилася у вікно, тримаючи обома руками чашку, і першою сказала:

— Я вчора прочитала, що в них слух такий, що вони чують, коли дитина ще тільки збирається плакати.

— Він і мене чує, — сказала Ганна.

Більше про кота вони не говорили ні того ранку, ні до самого від’їзду. Тільки на четвертий день Юлія сама винесла крісло з коридору в дитячу кімнату й поставила його біля ліжечка — щоб не тягати щоразу.

А на сьомий, уже одягнена, з Даною на руках, Юлія підійшла до Ганни в коридорі.

— Дякую вам за все, — сказала вона. — І йому дякую. Але наступного разу, мабуть, ви вже до нас приїжджайте, добре? Дана ще зовсім мала.

Максим подивився на матір. Ганна подивилася на кота, який сидів на тумбочці біля дверей і проводжав їх, як проводжав усіх.

— Приїду, — сказала Ганна.

Сумку з мисками вона розібрала того ж вечора, коли всі поїхали, — повільно, по одній речі, і кожну поклала на її звичайне місце. О шостій Пушок, як завжди, сів на підвіконня й дивився на двір.

Чи змінилася тоді Юлія, Ганна так і не вирішила. Двері спальні вона відчинила сама, і крісло переставила сама. А от сказати «я, мабуть, зайвого напридумувала» так і не змогла. Може, ще скаже. А може, вона й не помилялася — просто дуже боялася за свою дитину.