Дратівливий сусід

— Надіє Павлівно, ви що, серйозно?! — сусідка Валентина навіть сумку з продуктами поставила на підлогу. — У вас же Мурчик! Він чужих котів на дух не переносить!

— То й що? — знизала плечима Надія Павлівна, притискаючи до грудей маленьке сіро-біле кошеня. — Не залишати ж дитину на морозі.

— Ой, дивіться, щоб ваш Мурчик цій дитині виховання не влаштував!

Надія Павлівна тільки засміялася.

А дарма.

Бо Мурчик уже сидів у коридорі й дивився на господиню так, як дивляться на людину, від якої після дванадцяти років щасливого шлюбу раптом дізналися про другу сім’ю.

Мурчику було дванадцять років. Великий, пухнастий, рудий, із білою плямкою під підборіддям, він давно вважав себе не просто котом, а повноправним господарем квартири.

І мав на це всі підстави.

Коли Надія Павлівна вісім років тому залишилася сама після смepті чоловіка, саме Мурчик був поруч. Він лежав біля неї довгими вечорами, торкався лапою її руки, коли вона плакала, і терпляче слухав нескінченні розмови про те, як швидко минає життя.

Він знав, коли господині сумно. Знав, коли в неї болять коліна. І навіть знав, о котрій вона збирається відкривати холодильник, хоча сама Надія Павлівна про це ще не здогадувалася.

Їхнє життя було тихим, упорядкованим і дуже зручним. О сьомій — сніданок. О восьмій — господиня п’є чай, Мурчик сидить на підвіконні й спостерігає за голубами. Об одинадцятій — сон на дивані. О першій — перевірка кухні. О третій — знову сон, бо після перевірки кухні треба відпочити.

Увечері Надія Павлівна дивилася телевізор, а Мурчик вмощувався біля її ніг. І жодних несподіванок. Аж до того листопадового вівторка. Кошеня Надія Павлівна знайшла під лавкою біля продуктового магазину.

Маленьке, мокре, з великими вухами й рожевим носиком, воно сиділо в картонній коробці, на якій хтось написав фломастером: «В добрі руки».

Люди проходили повз. Хтось нахилявся, хтось жалів, а хтось казав, що вдома й так вистачає клопоту. Надія Павлівна теж спочатку пройшла. Потім повернулася.

— Ну що ти тут сидиш, горе моє? — запитала вона.

Кошеня підняло голову й тихенько пискнуло.

— А їсти хочеш?

Воно пискнуло ще раз.

— От і я хочу. Ходімо разом вечеряти.

Так у квартирі з’явився Бублик. І так закінчилося спокійне життя Мурчика. Перше знайомство тривало рівно сім секунд. Надія Павлівна поставила кошеня на підлогу.

— Мурчику, дивись, кого я принесла. Це Бублик. Він маленький, ти його не ображай.

Мурчик повільно підійшов. Понюхав Бублика. Бублик радісно підняв хвостик, підійшов ближче й спробував лизнути старому котові ніс. Мурчик відсахнувся. Потім подивився на господиню. І так виразно, з таким глибоким обуренням нявкнув, що Надія Павлівна не втрималася від сміху.

— Ну чого ти? Він же маленький!

Мурчик демонстративно повернувся спиною. А тоді пішов у спальню, застрибнув на ліжко й сів обличчям до стіни. Надія Павлівна зайшла за ним.

— Мурчику, ну не сердься.

Кіт не поворухнувся.

— Ти ж у мене розумний хлопчик.

Мовчання.

— Я тобі сметанки дам.

Одне руде вухо ледь помітно повернулося.

— І курочки.

Друге вухо теж ожило. Але Мурчик так і не озирнувся. Зрада є зрада. І куркою її не виправиш. Хіба що дуже хорошою куркою.

Уже наступного ранку Бублик продемонстрував характер. Спочатку він переплутав власну миску з Мурчиковою. Точніше, не переплутав.

Просто вирішив, що з великої миски їжа смачніша. Мурчик стояв поруч і дивився, як маленький нахаба старанно хрумтить його кормом.

— Бублику! — обурилася Надія Павлівна. — То ж Мурчикова їжа!

Бублик навіть не підняв голови. Мурчик тихо загарчав. Кошеня озирнулося, побачило старого кота й радісно підбігло до нього. Мовляв, дякую, дядьку, чудовий сніданок! Мурчик пішов геть. Не тому, що злякався.

Просто не хотів мати справи з невихованими особами. Після сніданку Бублик знайшов Мурчикову улюблену подушку. М’яку, сіру, біля батареї. Мурчик спав на ній уже шість років.

І жодного разу не давав нікому дозволу займати її. Бублик заліз посередині, перевернувся догори животом і заснув. Коли Мурчик прийшов на звичний денний відпочинок, то зупинився, наче перед зачиненими дверима власної квартири.

Довго дивився. Потім обережно торкнувся малого лапою. Бублик сонно перевернувся й поклав свою крихітну лапку просто на Мурчикову. Старий кіт відсмикнув її, ніби обпікся.

— Що, зайнято? — засміялася Надія Павлівна. — Ну, лягай поруч. Подушка велика.

Мурчик глянув на неї з докором. Поруч?! З цим?! І пішов спати на кухонний стілець. Уперше за шість років.

За тиждень Бублик встиг порушити всі правила, які Мурчик встановлював роками. Він ганявся за його хвостом. Стрибав на спину, коли той їв. Ховався за фіранками й вискакував просто перед носом старого кота.

А одного разу схопив Мурчика за вус. Тут уже терпець урвався. Мурчик сердито зашипів і легенько ляснув нахабу лапою по голові. Бублик сів. Здивовано кліпнув очима. А потім підскочив і спробував повторити той самий прийом.

Надія Павлівна, яка спостерігала за цим із кухні, так розсміялася, що мало не впустила чашку.

— Господи, Мурчику! Та він же думає, що ти з ним граєшся!

Мурчик повільно повернув до неї голову. У його погляді читалося все. І що господиня втратила розум. І що молоде покоління остаточно зіпсувалося. І що в цій квартирі більше немає жодної поваги до старших.

Найгірше було ввечері. Раніше Мурчик мав законне право лежати на колінах у Надії Павлівни, поки та дивилася серіали. Тепер туди постійно ліз Бублик. Причому робив це з такою впевненістю, наче коліна господині були його спадковою власністю. Одного вечора Мурчик прийшов, побачив на своєму місці кошеня й зупинився.

— Іди сюди, мій хороший, — покликала Надія Павлівна. — Тут обом місця вистачить.

Мурчик сів на підлогу. Подивився на неї. На Бублика. І пішов до коридору. Але через хвилину повернувся. Побачив, що малий заснув. Тихенько застрибнув на диван. Умостився з іншого боку. І зробив вигляд, що ніякого кошеняти тут узагалі немає.

Надія Павлівна посміхнулася.

— От бачиш, можете ж мирно жити.

Мурчик заплющив очі. Мирно — це коли Бублик спить. Одного дня до Надії Павлівни зайшла сусідка Валентина.

— Ну що, як твої коти?

— Та добре, — засміялася господиня. — Малий росте, їсть за двох, бігає за трьох. А Мурчик на нього ображається.

— Я ж казала! Старий кіт молодого не прийме.

— Та який він старий? Дванадцять років усього!

— Для кота це вже вік.

Мурчик саме проходив повз кухню. Зупинився. Подивився на Валентину. І голосно, обурено нявкнув.

— О! — засміялася сусідка. — Чуєш? Не подобається йому, що старим назвали!

Надія Павлівна погладила рудого кота.

— Не слухай її, Мурчику. Ти в мене ще парубок хоч куди.

Мурчик задоволено замуркотів. А в цей час Бублик вискочив з-під столу й учепився йому в хвіст. Мурчик підстрибнув. Валентина скрикнула.

Надія Павлівна схопилася за серце від сміху. А Бублик, щасливий, побіг коридором, упевнений, що гра вдалася.

— Оце тобі й парубок! — реготала сусідка. — Тепер точно помолодшає!

А потім стався той вечір, після якого все почало змінюватися. Надія Павлівна готувала вечерю. На кухні пахло тушкованою капустою, у телевізорі хтось сперечався про спадщину, за вікном тихо сипав сніг.

Мурчик лежав на підвіконні. Бублик, як завжди, займався важливими котячими справами. Спочатку він украв кухонну губку. Потім поганяв її коридором. Після цього побачив вузеньку щілину між важкою шафою та стіною.

І, звісно, вирішив перевірити, що там. Пролізти виявилося легко. А от вибратися назад — ні.

Бублик спробував розвернутися. Не вийшло. Поповз задом. Застряг. І тихенько заплакав. Спочатку він нявкав несміливо. Потім голосніше. Але Надія Павлівна саме ввімкнула витяжку й нічого не чула. Мурчик розплющив очі. Послухав.

Зітхнув так важко, наче на його плечі поклали всі турботи світу. Потім повільно зліз із підвіконня й пішов у коридор. Бублик сидів за шафою й жалібно пищав. Мурчик нахилив голову. Понюхав щілину. Торкнувся її лапою.

Бублик відразу замуркотів, упізнавши знайомий запах.

— Мяв! — озвався він.

Мурчик сердито фиркнув. Мовляв, я ж казав, що добром твої витівки не закінчаться. Він походив навколо шафи. Спробував просунути лапу.

Не дістав. Тоді пішов на кухню. Сів перед Надією Павлівною й голосно нявкнув.

— Що, Мурчику? Їсти хочеш?

Кіт побіг у коридор. Повернувся. Нявкнув знову.

— Та зараз, зараз. Дай капусту доготувати.

Мурчик підбіг до господині й легенько торкнувся її ноги лапою. А коли вона не відреагувала, почав голосно, вимогливо нявкати.

— Та що ж таке?! — здивувалася Надія Павлівна. — Ти чого розкричався?

Мурчик побіг до шафи. І цього разу господиня пішла за ним. Коли вона почула тоненьке нявкання, то аж руками сплеснула.

— Бублику! Та як же ти туди заліз, горе моє?!

Самій посунути важку шафу вона не змогла. Довелося кликати сусіда Миколу Степановича. Той прийшов у домашніх капцях, подивився на ситуацію й похитав головою.

— Ну що, малий, квартиру розширювати будемо?

За кілька хвилин Бублика витягли. Він був увесь у пилюці, з павутинкою на вусі, але цілком здоровий. Надія Павлівна притиснула його до грудей.

— Господи, ну й перелякав ти мене!

Бублик вирвався з її рук. Підбіг до Мурчика. І раптом уткнувся маленьким носиком просто в його руду шию. Мурчик завмер.

Бублик потерся об нього. Тихенько пискнув. І, наче нічого особливого не сталося, вмостився біля його лап. Мурчик подивився на господиню. На сусіда. На кошеня. Можна було піти. Можна було зашипіти. Можна було обурено підняти хвіст і показати всім, що він узагалі тут випадково.

Але Бублик раптом поклав голову йому на передню лапу. І заплющив очі. Мурчик сидів нерухомо. Хвилину. Другу. А потім дуже обережно опустив голову й лизнув малого між вухами. Один раз. І відразу відвернувся. Наче нічого не було.

— Надю… — тихо сказав Микола Степанович. — Ти бачила?

— Бачила, — усміхнулася вона.

— А ти казала, не любить.

— Та він і сам ще не знає, що любить.

Після того випадку Мурчик начебто залишився тим самим. Він і далі бурчав, коли Бублик тягнув його за хвіст. І далі невдоволено дивився, коли малий займав подушку. І навіть міг легенько штурхнути кошеня лапою, якщо воно надто розігрувалося.

Але Надія Павлівна почала помічати дивні речі. Раніше, коли Бублик засинав посеред кімнати, Мурчик обходив його стороною. Тепер підходив. Нюхав. І лягав неподалік. Раніше, коли Бублик їв, Мурчик сердився. Тепер іноді залишав у мисці кілька шматочків і відходив, дозволяючи малому доїсти.

А одного вечора Надія Павлівна застала зовсім неймовірну картину. Бублик лежав на спині, розкинувши всі чотири лапи, а Мурчик старанно вилизував йому мордочку.

— Ой, Мурчику! — тихо вигукнула вона.

Старий кіт миттю припинив. Подивився на господиню. І демонстративно почав вилизувати власну лапу. Мовляв, вам здалося. А Бублик розплющив очі й обурено пискнув. Бо процедуру не було закінчено. Та справжнє випробування чекало попереду.

У грудні Бублик раптом перестав їсти. Ще вранці він бігав за мотузочкою, стрибав по дивану й намагався вкрасти Мурчиків сніданок. А надвечір притих. Лежав на ковдрі, не грався, навіть на улюблену мишку не дивився.

Надія Павлівна спершу подумала, що малий просто втомився. Але коли Бублик відмовився від вечері, занепокоїлася. Вона торкнулася його носика. Погладила животик. І відразу зателефонувала ветерuнару.

— Приїжджайте, оглянемо, — сказав лікар.

Надія Павлівна одяглася, посадила кошеня в переноску й викликала таксі. Мурчик сидів у коридорі. Бублик тихенько пискнув із переноски.

Старий кіт підійшов. Понюхав. Торкнувся сітки носом.

— Ми скоро, Мурчику, — сказала Надія Павлівна. — Ти тут будь за старшого.

Двері зачинилися. У квартирі стало тихо. Незвично тихо. Ніхто не бігав коридором. Не шарудів пакетами. Не хапав Мурчика за хвіст. Не стрибав йому на спину. Мурчик пройшов на кухню.

Подивився на дві миски. Підійшов до своєї. Понюхав корм. І відійшов. Потім пішов у вітальню. На дивані лежала Бубликова мишка.

Мурчик торкнув її лапою. Мишка покотилася. Зазвичай у цю мить із-за крісла вискакував маленький сірий вихор. Але цього разу ніхто не вискочив.

Мурчик довго дивився на іграшку. Потім узяв її зубами. Відніс до вхідних дверей. Поклав. І сів поруч. Минуло пів години. Година. Ще одна. Мурчик не йшов. Він сидів перед дверима й прислухався до кожного звуку на сходовому майданчику.

Коли хтось проходив коридором, підводив голову. Коли грюкали сусідські двері, вставав. Але його маленького нахаби все не було.

У ветеринарній клініці з’ясувалося, що Бублик проковтнув шматочок поролону від старої іграшки.

На щастя, Надія Павлівна звернулася вчасно. Лікарі допомогли кошеняті, переконалися, що небезпека минула, дали рекомендації й відпустили додому.

Коли господиня повернулася, було вже майже десять вечора. Вона відчинила двері. І завмерла. Мурчик сидів просто на килимку. Перед ним лежала маленька іграшкова мишка.

— Мурчику… — тихо сказала Надія Павлівна.

Старий кіт навіть не подивився на неї. Він дивився на переноску. Бублик почув знайомий голос. Тихенько нявкнув. Мурчик миттю підскочив. Почав обнюхувати переноску, ходити навколо, нетерпляче торкатися її лапою.

— Зараз, зараз, — усміхнулася Надія Павлівна. — Ох і скучив же ти!

Вона відчинила дверцята. Бублик обережно виліз. Побачив Мурчика. І, хоч був ще слабенький, одразу потягнувся до нього. Старий кіт сердито нявкнув. Так голосно, так обурено, ніби збирався влаштувати малому довгу виховну бесіду.

А потім… Почав його вилизувати. Спочатку одне вухо. Потім друге. Потім усю маленьку мордочку. Бублик заплющив очі. Притиснувся до Мурчика. І тихенько замуркотів. Надія Павлівна сіла просто на стілець у коридорі. Дивилася на них і витирала очі.

— Ох, Мурчику, — прошепотіла вона. — А казав, не любиш…

Кіт не звернув на неї уваги. У нього була важливіша справа. Треба було привести до ладу маленького дурника, який невідомо де пропадав цілий вечір.

Наступного ранку Надія Павлівна зайшла у вітальню й побачила картину, від якої зупинилася на порозі. На великій сірій подушці біля батареї спали двоє.

Мурчик лежав на боці, витягнувши передню лапу. А Бублик уткнувся носиком у його шию й обіймав маленькими лапками. Старий рудий кіт прикривав кошеня своїм пухнастим хвостом.

Надія Павлівна тихенько підійшла ближче.

— Ну що, Мурчику? Тепер подушка на двох?

Кіт розплющив одне око. Подивився на неї. І знову заплющив. Бублик сонно ворухнувся. Мурчик відразу нахилив голову й лизнув його у вухо.

Так лагідно, як колись торкався лапою Надії Павлівни, коли вона плакала за чоловіком. І жінка раптом зрозуміла одну просту річ. Усі ці роки Мурчик був поруч із нею. Беріг її від самотності. Зігрівав своїм теплом. Мовчки розділяв її сумні вечори.

Але ж і сам він старшав. Теж потребував когось поруч. Когось, хто штовхатиме його лапою серед ночі. Хто приноситиме іграшкову мишку. Хто не дозволятиме надто довго сумувати.

— От і добре, мої хороші, — прошепотіла Надія Павлівна. — От і славно.

Через місяць Валентина знову зайшла в гості.

— Ну що, Надю, як там твій Мурчик? Уже змирився з новим мешканцем?

— Та де там! — засміялася Надія Павлівна. — Бурчить, як старий дід.

— А Бублик?

— А Бублик тепер без нього ні їсти, ні спати не хоче.

— І що, Мурчик терпить?

— Терпить, — кивнула господиня. — Уявляєш, навіть місце своє йому поступається.

Валентина здивовано похитала головою. А потім побачила обох котів на дивані. Бублик солодко спав, поклавши голову на Мурчикову широку руду лапу. А старий кіт лежав поруч і тихенько муркотів.

— Оце так! — прошепотіла сусідка. — Та вони ж тепер як рідні!

Мурчик розплющив очі. Подивився на Валентину. І невдоволено нявкнув.

— Чуєш? — засміялася Надія Павлівна. — Каже, що не любить його.

— Ага, бачу!

Валентина нахилилася ближче.

— Мурчику, ну скажи чесно, любиш малого?

Старий кіт демонстративно відвернув голову. А Бублик раптом прокинувся, потягнувся й легенько торкнув Мурчика лапкою по носі.

Той зітхнув. Притиснув малого до себе передньою лапою. І знову заплющив очі.

— Ох, Мурчику, — тихо сказала Надія Павлівна. — Ну хоч би перед людьми не прикидався.

А Валентина тільки засміялася:

— Та що ви до нього причепилися? Не любить він Бублика! Просто малий дурний, і за ним треба дивитися!

І обидві жінки розсміялися. А коти спали. Два абсолютно різні створіння. Один — великий, рудий, поважний, із дванадцятьма роками життєвого досвіду.

Другий — маленький, сіро-білий, невгамовний, який ще навіть не навчився правильно вмивати мордочку. Колись вони ділили територію. Потім — подушку.

А тепер ділили найважливіше.

Тепло.

І Надія Павлівна подумала, що, можливо, саме так і приходить справжня любов.

Не завжди тихо й лагідно.

Іноді вона вривається в дім маленьким нахабним кошеням, краде твою вечерю, займає улюблене місце, хапає за хвіст і перевертає все звичне життя.

А потім одного вечора ти раптом розумієш, що без цього маленького бешкетника твоя велика, затишна квартира знову стала б надто порожньою.

І вже зовсім не важливо, скільки тобі років — дванадцять котячих чи шістдесят сім людських.

Бо серце ніколи не буває надто старим, щоб полюбити ще когось.