Доля

Того четверга Олег вийшов з контори останнім. Не через роботу — просто вдома на нього ніхто не чекав, і поспішати не було куди. Він погасив світло в кабінеті, перевірив, чи вимкнув чайник, і пішов до зупинки під тим дрібним жовтневим дощем, який у Полтаві починається в середу й закінчується десь ближче до Різдва.

У пакеті було те саме, що завжди: хліб, кефір, дві котлети з кулінарії на розі. Продавчиня вже знала його в обличчя й питала тільки: «Вам як звичайно?» Олег кивав. За п’ять років вона жодного разу не спитала його імені, і він не ображався. Так навіть простіше.

Йому було п’ятдесят три. Двокімнатна на четвертому поверсі, яка залишилася від матері, вікна на тополі, у ванній плитка, яку він збирався поміняти ще позаминулої весни, та так і не зібрався. Сусіди вважали його нормальним чоловіком: не шкодить, не шумить, у неділю тягне комусь із бабусь пакети на п’ятий поверх без ліфта. Хороша людина, тихо кажучи. Просто сама.

Біля під’їзду щось смикнуло його за холошу.

Олег глянув униз. У калюжі, вчепившись усіма чотирма лапами в його штанину, висіло мокре біле кошеня — худе, брудне, з рожевими вухами, які просвічували від ліхтаря. Воно роззявило рота й заверещало так, ніби його різали.

— Ти що робиш? — сказав Олег. — Ану пусти.

Кошеня не пустило. Воно дерлося вище, чіплялося кігтями за тканину й кричало йому просто в обличчя, витягуючи шию.

— Немає в мене нічого. Чуєш? Іди.

Він відчепив її — це була кішечка, легка, як пів склянки води, — і поставив у траву під кущем. Вона одразу побігла назад. Він знову відставив. Вона знову побігла.

— Слухай, — сказав Олег утомлено, — ну що ти від мене хочеш? Іди звідси. Іди, кажу!

Він тупнув ногою. Кошеня відскочило, сіло на бордюр і замовкло. І дивилося на нього своїми синіми очима — не ображено, а якось розгублено, наче не зрозуміло, що саме зробило не так.

Олег зайшов у під’їзд і зачинив за собою двері.

* * *

Котлети він так і не розігрів. Сидів на кухні, пив чай із тріснутої чашки й слухав, як за вікном шурхотить дощ по тополях.

О пів на дванадцяту ліг. О першій зрозумів, що не спить.

Лежав і бачив її на тому бордюрі. Худу, мокру, з дурними рожевими вухами. Надворі падало до нуля — синоптики обіцяли перший заморозок якраз на ніч проти п’ятниці.

А потім думка повернула в інший бік, і стало по-справжньому кепсько.

Ірина з бухгалтерії. Два роки тому кликала його на свій день народження — просто так, без натяків, разом з усіма. Він сказав, що має справи. Ніяких справ у нього не було. Просто злякався, що доведеться сидіти за столом, щось казати, а потім хтось буде дивитися на нього уважніше, ніж треба.

Леся, ще з дев’яностих. Дзвонила йому три вечори поспіль, а на четвертий уже не подзвонила. Він тоді подумав: ну й добре, менше мороки.

Жінка з поїзда, з якою вони вісім годин проговорили до Львова, і вона на пероні сказала: «Запишіть мій номер». Він записав. На папірець. Папірець десь подівся, і він навіть не дуже шукав.

Олег сів на ліжку й увімкнув лампу.

Усе життя він робив те саме, що зробив сьогодні ввечері біля під’їзду. Хтось підходив, чіплявся, кричав йому в обличчя: я тут, поміть мене. А він відчіплював і ставив у траву. Ввічливо. Не грубо. Просто — подалі.

І потім дивувався, чому в кухні так тихо.

* * *

О шостій ранку він уже був на вулиці.

Під кущем біля під’їзду нікого не було. Під машинами теж. Олег обійшов увесь двір, зазирнув за трансформаторну будку, обшукав підвальні віконця, поліз рукою в купу мокрого листя за гаражами й перебудив половину сусідів своїм «кис-кис-кис».

О сьомій вийшла Ніна Опанасівна з першого поверху — виносила сміття в тапках на босу ногу.

— Олежику, ти чого це лазиш?

— Кошеня шукаю. Біле таке. Вчора тут було.

— А, оте крикливе? — вона махнула рукою. — Було, було. Третій день тут вештається, під моїм балконом верещить. Я їй молока наливала, вона не п’є, вона ж маленька зовсім. Ти дивися під сходами біля дев’ятого під’їзду, там тепло, труби йдуть.

Він знайшов її під сходами біля дев’ятого. Кошеня сиділо в кутку, притиснувшись боком до теплої труби, і на цей раз не кричало. Побачило його — і зашипіло.

— Отакої, — сказав Олег. — Тепер ти мене женеш.

Він присів навпочіпки. Коліна хруснули. Дістав із кишені розкришену вчорашню котлету, поклав на долоню й простягнув руку.

Кішка не рухалася.

— Ну що ти. Я ж по тебе прийшов.

Вона шипіла. Він сидів. Минуло п’ять хвилин, десять, двадцять. У нього затерпли ноги, спина заніміла, під сходами пахло сирістю й пилом. Він просто сидів і тихо говорив — сам не пам’ятав що. Що вдома тепло. Що батарею вже дали, цього року рано. Що в нього є вікно з підвіконням, на якому влітку цілий день сонце. Що він учора був дурень і просить пробачення.

На двадцять п’ятій хвилині кішка витягнула шию й понюхала котлету. Потім зробила крок. Потім ще один.

А тоді раптом ткнулася лобом у його долоню — так рішуче, ніби це вона його нарешті вмовила.

Олег розстебнув куртку й засунув її за пазуху. Вона була холодна, як камінь, і важила, здається, менше, ніж пакет кефіру.

— Все, — сказав він у комір. — Все. Пішли додому.

* * *

Удома вона повелася так, ніби повернулася з відрядження.

Вилізла з-за пазухи, стрибнула на підлогу і, накульгуючи на задню лапу, пішла оглядати житло. Заглянула під шафу. Понюхала холодильник. Залізла в тумбочку, де лежали інструменти, і вивалила звідти моток клейкої стрічки. Спробувала на зуб дріт від нового пилососа — Олег ледве встиг перехопити.

Потім вибралася на підвіконня, сіла спиною до вікна й подивилася на нього так, як дивиться господиня, коли оцінює, чи добре ти поприбирав.

— Ну вибач, — сказав Олег. — Плитку в ванній я таки поміняю. Наступного року.

Він нагрів води, обтер її теплим рушником — вона терпіла, тільки сердито смикала хвостом, — знайшов у шафі стару наволочку й зробив із неї лежанку в кутку біля батареї. Кішка на лежанку навіть не глянула. Вона залізла в його крісло.

— У понеділок запишу тебе на огляд до фахівця, — повідомив він. — І корм купимо нормальний, а не оце з магазину на розі. Ти в нас худа, як тріска.

Кішка позіхнула.

* * *

Увечері він сів за стіл розібрати папери — і побачив фотографії.

Їх у вівторок роздала Валентина з постачання: витягла з пакета стос знімків із корпоративу й пішла по кабінетах, роздаючи кожному його власні. «Я в фотосалоні друкувала, на матовому. Бо в телефоні воно ж лежить і лежить, а так хоч у руках потримаєш».

Олег перебирав їх. Ось загальне фото біля входу в кафе. Ось хлопці з цеху. Ось він сам, у піджаку, з тим дурнуватим виразом обличчя, яке в нього завжди виходить на знімках.

А ось — вони з Анастасією.

Їх тоді поставив разом фотограф: «Так, оці двоє, ближче, ближче, не кусаються ж». Анастасія засміялася й поклала руку йому на плече. Їй сорок один, вона з відділу збуту, працює в них четвертий рік. Влітку їздила в Карпати й привезла всім по пакетику чаю з гірських трав — йому теж, хоч він і не просив.

Вона йому подобалася. Дуже. Настільки, що він уже двічі відкривав її номер у телефоні й обидва рази закривав.

Бо що він їй скаже? «Анастасіє, я тут подумав»? У п’ятдесят три роки?

Кішка стрибнула на стіл.

— Ану злазь, — сказав Олег.

Вона пройшлася по паперах, обнюхала стос знімків — і акуратно, дивлячись йому просто в очі, посунула лапою одну-єдину фотографію. Та зісковзнула зі столу й спланувала на підлогу.

Кішка зістрибнула слідом. Вляглася зверху. І замурчала.

Олег нахилився. Під білим худим боком було видно край знімка: рукав жіночого светра й рука на його плечі.

— Дай сюди.

Він потягнув фотографію. Кішка зашипіла й притиснула її лапою.

— Ти серйозно зараз?

Він відпустив. Кішка перестала шипіти, вмостилася зручніше й заплющила очі з виглядом людини, яка все правильно зробила й тепер має право відпочити.

Олег дивився на неї довго. Хвилини зо три. Потім узяв телефон. Руки трохи тремтіли, і він розсердився на себе за це. Знайшов номер. Подивився на кішку. Натиснув виклик.

Гудок. Другий. На третьому вона взяла.

— Слухаю?

— Анастасіє, добрий вечір. Це Олег. Ну… з технічного. Олег Миколайович.

— Я знаю, хто такий Олег, — сказала вона. — У мене ваш номер підписаний.

Він мовчав секунди дві. Усі слова, які він придумав за останні півроку, кудись поділися.

— Я хотів спитати. Ви завтра зайняті?

— Завтра субота.

— Тому і питаю.

На тому кінці тихо засміялися.

— А що ви пропонуєте?

— Каву, — сказав Олег і закашлявся. — Тобто… Може, кави? Там, на Соборності, є місце нормальне. Я просто подумав, що ми з вами чотири роки в одній конторі, а по-людськи жодного разу й не поговорили.

Пауза була довга. Йому здалося — ціла вічність.

— Олеже Миколайовичу, — сказала Анастасія, і в неї був такий голос, ніби вона всміхається. — Я вам чесно скажу. Я вже думала, ви ніколи не наберете.

— То це «так»?

— Це «так». О дванадцятій вам зручно?

— Зручно.

Він поклав телефон на стіл і ще хвилину сидів нерухомо, бо в грудях стукало так, що аж у вухах відлунювало.

* * *

На підлозі біля ніжки столу лежало кошеня на фотографії й мурчало, не розплющуючи очей.

Олег присів навпочіпки поруч. Обережно провів пальцем по маленькій голові — між тих рожевих вух, які вчора просвічували під ліхтарем.

— Слухай, — сказав він тихо. — Тебе ж треба якось називати.

Кішка розплющила одне око.

— Мурка — то не про тебе. Буся — теж ні. Ти ж не буся, ти в нас начальниця. — Він помовчав. — Ти вчора вчепилася в першу-ліпшу ногу в усьому дворі. І не відчепилася, хоч я тебе гнав. Отак сиділа й чекала, поки я подумаю.

Кішка перевернулася на бік, так і не злізши з фотографії.

— Здається, я знаю, як тебе назвати, — сказав Олег. — Доля.

За вікном ішов дощ, у батареях тихо дзюрчало, а на кухні стояли дві нерозігріті котлети, до яких уже ніхто сьогодні не дійде.

Завтра о дванадцятій.