Червона сукня у вікні навпроти
Тамара Павлівна навела різкість на вікно через дорогу й ледь не впустила бінокль у герань. З вікна навпроти на неї дивився такий самий бінокль, тільки більший.
За фіранку вона відскочила так швидко, як не рухалася, мабуть, від власного весілля. Постояла. Серце калатало, ніби їй знову п’ятнадцять і мати застала її з помадою.
Бінокль привезла онука Соломія ще у вересні. Сказала: «Бабусю, повісимо на яблуню годівничку, будеш дивитися на синичок, це заспокоює». Тамара Павлівна чесно дивилася на синичок два дні. На третій з’ясувалося, що яблуня стоїть якраз на лінії Ларисиного двору. Якщо підняти бінокль на два пальці вище годівнички, видно ґанок, літню кухню й половину кімнати з телевізором. Синички від цього нічого не втратили, сало їм вішали й далі.
З Ларисою Сергіївною вони не розмовляли три роки. До того сорок років прожили через дорогу. Тамара хрестила Ларисиного Віталика, картоплю садили разом і копали разом, а ключ від Тамариної хати висів у Лариси в сінях на цвяшку.
Потім був Віталиків ювілей, сорок років. Тамара Павлівна накрутила на нього шістдесят голубців і принесла у великій каструлі, загорнутій у ковдру. І Лариса при всіх гостях сказала:
— Беріть Тамарині голубці. Вони як у їдальні, зате багато.
Тамара Павлівна досиділа до торта. Потім забрала каструлю, ковдру й пішла додому. Наступного дня ключ із цвяшка висів уже на її хвіртці.
Відтоді до крамниці вони ходили в різні години, а на автобусній зупинці ставали по різні боки від стовпа. Вулиця спершу їх мирила, потім звикла.
І от тепер виходило, що Лариса теж дивиться. Причому хтозна відколи. Бінокль Тамара Павлівна впізнала: Григорів, рибальський, у шкіряному футлярі.
Вона пригадала, що вчора вечеряла стоячи, просто зі сковороди, у халаті й вовняних шкарпетках різного кольору. Їй стало гаряче.
«Ну гаразд, — подумала Тамара Павлівна. — Хочеш дивитися, то буде тобі на що».
* * *
Пальто кольору стиглої вишні донька Оксана купила їй позаторік. Тамара Павлівна вдягла його один раз, удома перед дзеркалом, і повісила в шафу «на вихід». Виходу відтоді не трапилося.
Тепер трапився: від шафи до вікна.
Вона вдягла пальто, пов’язала хустку з трояндами, взула чоботи на підборі й пів години ходила кімнатою повз вікно. Поправляла фіранку, поливала герань, протирала підвіконня, яке протерла ще зранку. У хаті було натоплено, під пальтом текло по спині, але вона трималася. Наостанок ще постояла боком, щоб було видно комір.
Потім пішла на кухню і вже звідти, крізь шпарку між фіранками, глянула через дорогу. Ларисина фіранка гойдалася.
Того вечора Тамара Павлівна вечеряла за столом, із серветкою.
Уранці Лариса Сергіївна поїхала першим автобусом. Повернулася по обіді з високим паперовим згортком, який несла перед собою обома руками, як дитину з пологового. А коли стемніло, у її вікні засвітилася настільна лампа, і світила вона на орхідею.
Орхідея була біла з бузковою серединкою. Стояла під самою шибкою.
Тамара Павлівна за своє життя мала три орхідеї. Усі три їй дарували, і всі три за місяць скидали цвіт, потім листя, а потім стирчали з горщика голою паличкою, доки вона не виносила їх на веранду. Лариса про це знала. Лариса сама колись казала: «Тамаро, ти їх заливаєш, вони в тебе плавають».
Через бінокль Тамара Павлівна нарахувала одинадцять квіток. А ще розгледіла на горщику жовту наліпку з ціною: чотириста двадцять грuвень.
— Учора купила, — сказала вона герані. — У райцентр по неї їздила. Двома автобусами, під дощем. Ну треба ж так старатися.
І пішла думати, чим відповісти.
* * *
У неділю Тамара Павлівна накрила стіл на шістьох. Дістала святковий сервіз, спекла пиріг із яблуками, поставила посередині й сіла сама. Потім приклала до вуха телефон і довго в нього сміялася, закидаючи голову.
Телефон у цей час заряджався в спальні. До вуха вона тримала пульт від телевізора, але через дорогу такого не розбереш.
Лариса Сергіївна відповіла в понеділок. На її підвіконні, поруч з орхідеєю, з’явилася коробка від мікрохвильової печі. Простояла два дні, написом до вулиці. Тамара Павлівна цю коробку знала: у жовтні Віталик привозив у ній матері яблука.
У середу Лариса вийшла на дорогу з палицями для скандинавської ходьби. Пройшла вздовж свого паркану туди й назад вісім разів, Тамара рахувала. У білих кросівках. Нашою дорогою. У листопаді.
У четвер Тамара Павлівна увімкнула світло в усіх кімнатах, і воно горіло до ночі: хай бачать, що тут на лампочках не заощаджують.
А в п’ятницю вона пішла по оселедець, і продавчиня Зоя, зважуючи рибу, спитала:
— Тамаро Павлівно, у вас грубка не димить?
— Не димить. А що таке?
— Та Лариса Сергіївна питала. Каже, ви по хаті в пальті ходите. Хвилюється, чи ви там не мерзнете.
Тамара Павлівна мовчки дивилася, як Зоя загортає оселедець у папір.
— Передай їй, що не мерзну.
— Самі передайте, вона о третій прийде.
Тамара Павлівна глянула на годинник над полицею з крупами. Було пів на третю. Вона забрала оселедець і пішла додому швидше, ніж ішла сюди.
* * *
Орхідея цвіла другий тиждень і скидати цвіт не збиралася. Пальто вже було, пиріг був, світло горіло. Потрібне було щось таке, щоб Лариса сіла там, де стоїть.
Тамара Павлівна відчинила шафу й почала з верхньої полиці. Лисяча шапка, яку не носила двадцять років. Плед у клітинку. Чоловіків костюм у чохлі. Коробка з ялинковими іграшками, якій тут було не місце. А на самому споді, у наволочці, лежало щось червоне.
Вона витягла й розгорнула. Сукня. Крепдешин, рукав три чверті, комірець човником.
«Оце воно, — зраділа Тамара Павлівна. — Червоне вона й без бінокля побачить».
А потім пальці намацали виточку. Дрібний рівний шов, стібок до стібка. Так на їхній вулиці шила одна людина.
Тієї весни на комбінаті пів року не давали зарплати. Оксана закінчувала школу, на її сукню Тамара сяк-так зібрала, а про себе вирішила, що піде на випускний у сірому костюмі, в якому ходила і на роботу, і на батьківські збори.
Лариса прийшла ввечері із сантиметром на шиї. Нічого не питала, обміряла Тамару просто посеред кухні й пішла. А за три ночі принесла сукню. З червоного крепдешину, який п’ять років лежав у неї в шафі на власний ювілей.
— Ларисо, це ж твій відріз.
— Мій ювілей аж восени. А донька в тебе школу закінчує один раз. І не сперечайся, бо вколю шпилькою.
На випускному Тамарі казали, що вона найгарніша з усіх матерів. А Лариса восени на свій ювілей вийшла в синьому, з того, що знайшлося.
Тамара Павлівна сиділа на ліжку із сукнею на колінах, поки в хаті не стемніло. Потім устала й одяглася. Сукня сіла так, ніби мірки з неї зняли вчора.
Вона увімкнула світло й підійшла до вікна. Нічого не поправляла й не поливала. Просто стояла.
Бінокль лежав на підвіконні. Вона довго його не брала. Потім узяла.
Лариса Сергіївна була на місці, зі своїм рибальським. Дивилася хвилину, може, дві. Потім опустила бінокль, і Тамара побачила, як кума затуляє рота долонею і як у неї дрібно трусяться плечі.
У Тамари Павлівни теж щось зробилося з різкістю. Вона крутила коліщатко, а воно не допомагало.
Коли вона витерла очі й глянула знову, у вікні навпроти було темно.
«Ну от, — подумала вона. — Вирішила, що я вихваляюся».
І тут через дорогу рипнула хвіртка.
* * *
Лариса Сергіївна йшла через розкислу дорогу в гумових чоботях і в пальті поверх халата. В одній руці несла горщик з орхідеєю, у другій парасольку. Парасольку тримала над орхідеєю.
Тамара Павлівна вискочила на ґанок як була: у червоному крепдешині й капцях.
— Ти чого роздягнена вибігла? — гукнула Лариса ще від хвіртки. — Листопад надворі!
— А ти чого вазон по дощу тягаєш?
— Тобі несу.
— Він у мене пропаде. У мене вони всі пропадають.
— Не пропаде. Я приходитиму поливати, через день. — Лариса піднялася на ґанок і перевела подих. — Ти їх заливаєш, Тамаро.
— А ти мої голубці їдальнею обізвала.
— Обізвала, — погодилася Лариса. — Бо я свої два дні крутила, і їх ніхто не взяв. А твою каструлю вишкребли до дна. Мені Віталик потім ще й сказав: «Мамо, а в хресної смачніші».
Тамара Павлівна хотіла відповісти щось гідне. Три роки готувала. А замість цього схлипнула, і Лариса схлипнула теж. Так вони й стояли на ґанку, одна в крепдешині, друга в халаті під пальтом, і плакали так, що орхідея між ними тремтіла всіма одинадцятьма квітками.
— Сидить як на тебе шита, — сказала Лариса, витираючи щоку рукавом.
— То на мене й шита.
— Ліву виточку я тоді криво зробила. Я й зараз у бінокль побачила.
— Заходь уже, кравчине. Чаю поп’ємо.
— З тим пирогом, що в неділю на шістьох?
— Того вже нема.
— А хто ж його з’їв?
— Я. За три дні.
Лариса засміялася, поставила орхідею на підвіконня поруч із геранню й посунула на два пальці від шибки, бо там дме.
— А з ким ти так реготала по телефону?
— З пультом від телевізора.
Орхідея й досі стоїть у Тамари Павлівни. Цвіт тримає, ще й випустила нову стрілку. Лариса Сергіївна приходить через день і поливає її сама, нікого до горщика не підпускає. Ключ від Тамариної хати знову висить у неї в сінях на цвяшку.
А біноклі лежать тепер поруч, на одному підвіконні. По четвергах куми сідають біля вікна й дивляться на синичок. Ну, і трохи на двір Петра Лук’яновича, якому третій день хтось возить дошки.
