Батько та син
— Ти тут узагалі ніхто! Це мамина квартира, і командувати мною ти не будеш!
П’ятнадцятирічний Артем стояв посеред кухні, стиснувши кулаки. Перед ним на столі лежала тарілка з недоїденими макаронами, поруч валялася обгортка від шоколадки. Іван дивився на хлопця й думав, що за свої сорок три роки ще ніколи не почувався таким зайвим у власному домі.
Хоча, якщо бути точним, дім справді був не його.
Пів року тому Іван переїхав до Віки. Їй було тридцять дев’ять, вона працювала в будівельній компанії й сама виховувала сина. Познайомилися вони випадково, на дні народження спільного знайомого. Іван тоді вже п’ять років жив сам, після невдалого шлюбу, в якому дітей у них із дружиною так і не з’явилося.
Віка сподобалася йому одразу. Не красою навіть, хоча була гарною жінкою, а тим, як сміялася. Від душі, голосно, закидаючи голову. І тим, як уважно слухала, коли він щось розповідав.
Через кілька місяців вони почали зустрічатися серйозно. А ще через чотири Іван перевіз свої речі до її квартири.
Саме тоді й почалися проблеми.
Артемові було п’ятнадцять. Високий, худорлявий, із кучерявим волоссям, яке вперто лізло в очі. Він навчався у дев’ятому класі, захоплювався комп’ютерними іграми, любив баскетбол і терпіти не міг, коли хтось торкався його речей.
Особливо Іван.
Першого ж вечора, коли той заніс до квартири дві валізи, Артем демонстративно зачинився у своїй кімнаті.
— Не звертай уваги, — тихо сказала Віка. — Йому просто потрібен час.
Іван кивнув. Він справді вірив, що все налагодиться. Але минав місяць, другий, третій, а краще не ставало.
Артем відповідав на привітання через раз. За вечерею майже не розмовляв. Якщо Іван заходив до вітальні, хлопець міг підвестися й піти до своєї кімнати.
Найгіршими були порівняння з рідним батьком.
— Тато краще водить машину, — заявляв Артем, коли Іван обережно паркувався біля будинку.
— Мій тато за п’ять хвилин розібрався б із цим комп’ютером, — кидав він, коли Іван намагався допомогти з несправним ноутбуком.
— А от тато ніколи не змушував мене прибирати кімнату!
Іван спочатку намагався жартувати.
— Ну, значить, мені є чого в нього повчитися.
Але всередині було прикро. Особливо тому, що рідний батько Артема, Олексій, після poзлучення з Вікою з’являвся в житті сина досить рідко.
Розійшлися вони, коли Артемові було сім. Спочатку Олексій забирав хлопчика на вихідні, потім почав пропускати зустрічі. Згодом одружився вдруге, переїхав до іншого міста, і тепер спілкування зводилося переважно до телефонних дзвінків.
На день народження він міг переказати грoші. На Новий рік — надіслати повідомлення. Але для Артема батько все одно залишався найкращим. Іван це розумів. Принаймні намагався.
Колись він сам був таким хлопчиком.
Його батько пішов із сім’ї, коли Іванові виповнилося дев’ять. Через два роки мати привела додому іншого чоловіка. Хорошого, між іншим. Спокійного, працьовитого, який ніколи не підвищував голосу.
Але маленький Іван ненавидів його просто за те, що той сидів на батьковому місці за столом. Лише тепер, через багато років, він почав розуміти, як тому чоловікові було нелегко.
Усе змінилося в середині листопада.
Одного вечора Віці зателефонувала сестра. Їхня мати, Галина Петрівна, потрапила до лікарні. Потрібно було приїхати, допомогти з документами, привезти деякі речі й побути поруч.
Віка нервувала.
— Я навіть не знаю, на скільки доведеться їхати. Може, на три дні, а може, на тиждень.
— Їдь, — сказав Іван. — Ми з Артемом упораємося.
Хлопець, який саме зайшов на кухню по воду, пирхнув.
— Я взагалі-то можу сам залишитися.
— Артеме, я не залишу тебе самого на цілий тиждень, — відповіла мати.
— Мені п’ятнадцять, а не п’ять!
— І що? Холодильник сам себе не наповнить, а ти можеш три дні прожити на бутербродах.
— Ну то й що? Нічого зі мною не станеться.
Віка втомлено потерла чоло. Іван мовчав. Він уже навчився не втручатися в їхні суперечки без потреби.
Наступного ранку Віка поїхала. Перед від’їздом кілька разів повторила Артемові, щоб слухався Івана, вчасно їв і не засиджувався за комп’ютером.
А потім, коли син пішов до своєї кімнати, обняла чоловіка.
— Тільки не сваріться, добре?
— Постараємося.
— Іване, я серйозно. Він хороший хлопець. Просто характер складний.
— Я знаю, Віко.
— Ти ж не ображаєшся на нього?
Іван трохи помовчав.
— Іноді ображаюся. Я ж теж людина.
Віка зітхнула й міцніше його обняла. Перший вечір пройшов майже спокійно. Іван приготував гречку з котлетами, покликав Артема вечеряти.
— Не хочу.
— Добре. На плиті залишу.
Через годину хлопець вийшов, насипав собі гречки, поїв і залишив брудну тарілку на столі. Іван саме пив чай.
— Артеме, помий за собою посуд, будь ласка.
— Потім.
— Краще зараз. Це хвилина роботи.
— Я сказав, потім!
— Я почув. Але тарілку все-таки помий.
Хлопець різко обернувся.
— Ти що, не розумієш? Я не зобов’язаний тебе слухатися!
Іван поставив чашку.
— Я не прошу нічого надзвичайного. Просто прибери за собою.
— А ти мені хто такий, щоб указувати?!
— Артеме…
— Ти тут узагалі ніхто! Це мамина квартира! І я не просив тебе сюди переїжджати!
На кухні стало тихо.
Іван відчув, як до обличчя прилила кров. Дуже хотілося відповісти різко. Сказати, що він теж працює, купує продукти, оплачує частину комунальних послуг. Що він не нахлібник і не випадковий гість.
Але стримався.
— Ти маєш рацію, — нарешті промовив він. — Це квартира твоєї мами. І я не твій батько.
Артем, здається, не очікував такої відповіді.
— От і добре, що розумієш.
— Але є одна річ, яку ти теж повинен зрозуміти. Ми обоє тут живемо. І або навчимося поважати один одного, або цей тиждень буде дуже довгим.
— Та мені байдуже!
— Мені — ні.
Іван підвівся, помив свою чашку й пішов до спальні. Артем ще кілька хвилин стояв на кухні. Потім демонстративно залишив тарілку на столі й зачинився у своїй кімнаті.
Наступного ранку хлопець прокинувся від незвичної тиші. Зазвичай мати будила його о сьомій. Спершу лагідно, потім суворіше, а втретє вже з погрозою забрати телефон.
Сьогодні ніхто не прийшов.
Артем розплющив очі, взяв телефон і побачив час.
8:17.
— От халепа!
Уроки починалися о восьмій тридцять. Він вискочив із ліжка, натягнув перші-ліпші штани, вмився й побіг на кухню.
Іван сидів за столом із ноутбуком і пив каву.
— Чого ти мене не розбудив?!
— Доброго ранку.
— Я запізнююся!
— Бачу.
— Тобі важко було зайти?!
Іван спокійно закрив ноутбук.
— Артеме, тобі п’ятнадцять. Ти сам казав, що достатньо дорослий, щоб залишатися вдома без нагляду. Я вирішив, що будильник ти теж можеш поставити сам.
— Клас! Просто чудово!
— Сніданок у холодильнику. Яєчня й бутерброди.
— Не треба мені твого сніданку!
Артем схопив рюкзак і вибіг із квартири. У школі він отримав зауваження за запізнення. Наступного дня забув спортивну форму.
А в середу згадав про домашнє завдання з алгебри лише дорогою до школи. Раніше мати обов’язково перепитувала ввечері, чи все зроблено. Тепер ніхто не нагадував.
Найбільше дратувало, що Іван не зловтішався. Він не казав: «А я попереджав».
Не скаржився Віці. Не читав лекцій. Просто жив своїм звичайним життям. Готував сніданки й вечері. Прибирав за собою. Ходив на роботу. Увечері дивився новини або читав.
На третій день Артем не витримав.
— Ти що, спеціально мене ігноруєш?
Іван підвів очі від книжки.
— Ні. Чому ти так вирішив?
— Бо раніше постійно чіплявся. То уроки, то посуд, то спати лягай. А тепер тобі начхати.
— Не начхати. Просто я зрозумів, що тобі не подобається, коли я намагаюся тебе контролювати.
— Ну так.
— Тому вирішив дати тобі більше самостійності.
— І все?
— І все.
Артем насупився.
— Дивний ти якийсь.
— Є трохи, — погодився Іван.
Хлопець пішов до кімнати, але через кілька хвилин повернувся.
— А що на вечерю?
— Хотів картоплю посмажити.
— З грибами?
— Можна й із грибами.
— Мама робить зі сметаною.
— Знаю. Але я так не дуже вмію.
Артем здивовано подивився на нього.
— Серйозно? Там же нічого складного.
— Ну то покажеш?
Хлопець знизав плечима.
— Можу.
Того вечора вони вперше готували разом. Артем чистив картоплю, Іван нарізав гриби. Потім посперечалися, що краще смажити спочатку.
— Мама завжди спершу гриби робить!
— А я картоплю.
— Тоді вона розвалиться.
— Побачимо.
Картопля справді трохи розвалилася. Артем тріумфально підняв виделку.
— Я ж казав!
— Визнаю поразку, — засміявся Іван.
Вони їли на кухні й уперше за пів року розмовляли без напруження. Спочатку про їжу. Потім про школу. Далі якось непомітно перейшли до комп’ютерних ігор.
Виявилося, Іван у молодості теж любив грати.
— Тільки в нас комп’ютери були такі, що поки гра завантажиться, можна було вечерю приготувати, — розповів він.
Артем засміявся.
— Та ну!
— Серйозно. І якщо мама телефон піднімала, інтернет міг зникнути.
— Який телефон?
— Звичайний. Домашній.
— А до чого тут інтернет?
Іван почав пояснювати, як колись працювало підключення через телефонну лінію. Артем дивився на нього з таким виразом, ніби слухав розповідь про кам’яний вік.
— Жах якийсь. Як ви взагалі жили?
— Якось вижили.
І вони знову розсміялися. Після вечері Артем сам помив обидві тарілки.
Іван нічого не сказав. Лише коли хлопець уже виходив із кухні, промовив:
— Дякую.
— Та нема за що.
У четвер увечері Віка зателефонувала по відеозв’язку.
Мама почувалася краще, але лікарі вирішили залишити її в лікарні ще на кілька днів. Віка планувала повернутися в неділю.
— Ну як ви там? — запитала вона.
— Нормально, — відповів Артем.
— Не сваритеся?
— Ні.
— Артеме, тільки чесно.
— Мам, ну що ти починаєш? Усе нормально.
Іван сидів поруч і усміхався.
— Ми живі, нагодовані, квартира на місці.
— Уже добре, — засміялася Віка. — І що ви їсте?
— Картоплю смажили, — похвалився Артем. — Я Івана навчив нормально робити.
Віка аж брови підняла.
— Ти? Івана?
— А що такого?
— Нічого. Просто дивуюся.
Коли розмова закінчилася, Артем ще трохи посидів на кухні.
Потім раптом запитав:
— А ти свою маму часто бачиш?
Іван здивувався.
— Не дуже. Вона в іншому місті живе. Раз на кілька місяців їжджу.
— А батька?
— Батька давно немає.
— Помеp?
— Так. Але ми й до того майже не спілкувалися.
Артем замовк.
— Він від вас пішов?
— Коли мені було дев’ять.
Хлопець повільно покрутив у руках чашку.
— А мама потім заміж вийшла?
— Вийшла. За хорошого чоловіка, до речі.
— Ти його любив?
Іван усміхнувся, але якось сумно.
— Спочатку терпіти не міг.
— Чому?
— Бо мені здавалося, що він хоче зайняти батькове місце.
Артем опустив очі.
— А він хотів?
— Ні. Просто хотів жити з моєю мамою. І щоб ми з ним нормально ладнали.
— І що було далі?
— Я довго поводився як дурень.
— Прямо як я? — несподівано запитав Артем.
Іван подивився на нього.
— Я цього не казав.
— Але подумав.
— Можливо, — усміхнувся чоловік.
Хлопець теж ледь усміхнувся.
— А потім?
— Потім подорослішав. Зрозумів, що він не забирав у мене батька. Батько сам пішов. А цей чоловік, навпаки, був поруч.
Артем довго мовчав.
Нарешті сказав:
— Мій тато не такий.
— Який?
— Він мене любить.
— Я в цьому не сумніваюся.
— Просто в нього багато роботи. І маленька дитина зараз. У них із дружиною дочка народилася.
— Розумію.
— Він обіцяв на осінніх канікулах приїхати. Але не зміг. У малої температура була.
Іван кивнув.
— Прикро, мабуть.
Артем знизав плечима.
— Та нічого.
Але по тому, як він швидко відвернувся, Іван зрозумів, що зовсім не «нічого». У п’ятницю Артем повернувся зі школи незвично мовчазний.
Кинув рюкзак у коридорі, не роззуваючись, пройшов до кімнати й зачинив двері. Іван не став одразу запитувати. Лише ввечері, коли хлопець вийшов по воду, звернув увагу на його почервонілі очі.
— Щось сталося?
— Ні.
— Добре.
Артем налив води, випив половину склянки.
— Слухай…
— Так?
— А ти можеш нікому не розповідати?
Іван відклав телефон.
— Дивлячись про що. Якщо щось небезпечне, мовчати не обіцяю. А якщо просто хочеш поговорити — слухаю.
Артем сів навпроти. І після довгої паузи заговорив.
Виявилося, того дня йому зателефонував батько. В Артема за два тижні мав бути шкільний баскетбольний турнір. Хлопець уже місяць просив Олексія приїхати. Той спочатку обіцяв, навіть казав, що привезе нові кросівки.
А сьогодні повідомив, що не зможе.
Знову.
— Каже, робота, — тихо промовив Артем. — А я бачив у них фотографії. Вони минулими вихідними в Карпати їздили. З дружиною і малою.
Іван мовчав.
— Я не проти, що в нього дочка. Правда. Просто… — Артем ковтнув. — Просто чого він зі мною так?
Чоловік не знав, що відповісти. Не хотілося критикувати рідного батька хлопця. Але й вигадувати виправдання за чужі вчинки було неправильно.
— Не знаю, Артеме. Я справді не знаю.
— Мама завжди каже, що він зайнятий.
— Можливо, він і справді зайнятий.
— Але ж можна хоч раз приїхати!
— Можна, — тихо погодився Іван.
Артем витер рукавом очі.
— Я дурень, так? Постійно чекаю.
— Ні. Ти не дурень. Ти його син. І хочеш бачити свого батька. Це нормально.
Хлопець кілька секунд дивився у вікно.
— Знаєш, що найгірше? — запитав він. — Я думав, якщо мама з тобою буде, то тато взагалі перестане приїжджати. Наче в нас уже хтось є замість нього.
Іван відчув, як у грудях щось стиснулося. Ось воно. Усі ці пів року він думав, що Артем просто ревнує матір. Що підлітковий вік, характер, упертість.
А хлопець боявся зовсім іншого. Боявся втратити останню надію, що батько колись повернеться до нього хоча б по-справжньому близькою людиною.
— Артеме, — повільно сказав Іван. — Я ніколи не хотів займати місце твого тата.
— А навіщо тоді переїхав?
— Бо люблю твою маму.
— І все?
— І все. А ще я хотів би, щоб ми з тобою нормально жили. Не обов’язково як батько із сином. Просто як двоє людей, які поважають один одного.
Артем задумався.
— А якщо я тебе ніколи не називатиму татом?
Іван усміхнувся.
— Я й так знаю, як мене звати.
Хлопець пирснув.
— Дурний жарт.
— Я попереджав, що в мене з гумором не завжди добре.
Артем засміявся вже по-справжньому. Того вечора вони ще довго сиділи на кухні.
А потім хлопець несподівано запитав:
— А ти на баскетбол прийдеш?
Іван підвів голову.
— На твій турнір?
— Ну так.
— Якщо хочеш, звісно.
— Тільки не кричи там, як мама. Вона минулого разу так уболівала, що навіть тренер обертався.
— Домовилися. Кричатиму тихо.
— Ти ненормальний, — усміхнувся Артем.
Але цього разу в його голосі не було злості. У суботу вони поїхали до супермаркету.
Іван запропонував закупити продуктів, щоб до повернення Віки в холодильнику було щось, окрім кетчупу, яєць і половини батона. Артем погодився поїхати з ним.
Біля каси хлопець раптом згадав:
— Ой, треба мамі квіти купити.
Іван здивувався.
— З якого приводу?
— Ну вона ж повертається. Хай порадіє.
— Хороша ідея.
Вони вибрали невеликий букет троянд. Потім Артем довго стояв біля полиці з цукерками, вибираючи мамині улюблені.
— Оці бери, — нарешті сказав він. — Вона їх любить.
Іван усміхнувся.
— Знаю.
— Звідки?
— Артеме, я з твоєю мамою пів року живу.
— А, точно.
У машині хлопець увімкнув музику зі свого телефона. Зазвичай Іван від таких пісень лише хитав головою, але цього разу попросив зробити голосніше.
— Тобі подобається? — здивувався Артем.
— Не дуже. Але хочу зрозуміти, що ти в цьому знаходиш.
— Та ти просто старий.
— Сорок три — це ще не старість.
— Для мене старість.
— Дякую, дуже підбадьорив.
Вони засміялися. Увечері разом прибрали квартиру. Артем навіть пропилососив вітальню без нагадування.
Щоправда, коли Іван попросив протерти пил на полицях, хлопець закотив очі.
— Ну все, почалося! Я знав, що ти тільки прикидався нормальним!
— А ти думав, я тебе за красиві очі в супермаркет возив?
— Я так і знав, що тут якийсь підступ!
Вони сміялися, і квартира раптом стала зовсім іншою. Не тому, що змінилися меблі чи зникли старі проблеми.
Просто в ній уперше за пів року стало легко дихати. У неділю Віка повернулася близько четвертої дня. Вона відкрила двері своїм ключем, поставила сумку на підлогу й завмерла.
З кухні долинав сміх.
— Ні, ти неправильно робиш! — вигукував Артем.
— Та дай мені розібратися!
— Ти зараз усе зламаєш!
— Я доросла людина, між іншим!
— Оце й страшно!
Віка обережно зайшла до кухні. За столом сиділи Іван та Артем. Перед ними лежав розібраний старий будильник, викрутки й кілька дрібних деталей.
— Що тут відбувається?
Обидва одночасно обернулися.
— Мамо!
Артем схопився, підбіг і обняв її. Віка аж розгубилася. Син останнім часом не дуже любив обійматися, особливо так щиро.
— Ну привіт, мій хороший. Як ти?
— Нормально! Бабуся як?
— Уже краще. Передавала тобі привіт.
Іван підійшов, поцілував Віку.
— З поверненням.
— Дякую. А що це ви робите?
— Будильник ремонтуємо, — пояснив Артем. — Іван сказав, що колись такі лагодив.
— Я сказав, що спробую, — уточнив чоловік.
— Ага. А тепер не знає, куди три деталі вставити.
— Зате ти знаєш?
— Ну… приблизно.
Віка дивилася то на одного, то на другого. Їй здавалося, що вона потрапила до чужої квартири. За всі попередні місяці ці двоє стільки не розмовляли, скільки зараз за п’ять хвилин.
Артем раптом спохопився.
— Ой, мам, ми тобі квіти купили!
Він кинувся до вітальні й повернувся з букетом.
— Це від нас.
Віка взяла квіти й мало не заплакала.
— Дякую, рідні мої.
Вона обняла сина, потім подивилася на Івана. Той лише знизав плечима. Увечері, коли Артем пішов до себе, Віка нарешті змогла розпитати чоловіка.
— Іване, що тут сталося за тиждень?
— Нічого особливого.
— Не вигадуй. Він із тобою жартує! Він сам приніс тобі чай! Він назвав тебе нормальним!
Іван засміявся.
— Останнє — особливо велике досягнення.
— Я серйозно.
Чоловік сів поруч із нею на диван.
— Знаєш, Віко, я, здається, раніше надто старався.
— У якому сенсі?
— Хотів, щоб Артем мене прийняв. Намагався бути йому другом, вихователем, помічником. Усе відразу. А він цього не просив.
Віка мовчала.
— Я зрозумів, що не треба змушувати його ставитися до мене як до батька. У нього вже є батько. Я не можу й не повинен його замінювати.
— Але ж Олексій…
— Я знаю. Проте це їхні стосунки. Не мої.
Віка опустила очі.
— Я просто хотіла, щоб ви стали сім’єю.
— Ми можемо стати сім’єю, навіть якщо Артем називатиме мене Іваном.
Жінка поклала голову йому на плече.
— Ти хороший чоловік.
— Не завжди. У середу, наприклад, картоплю зіпсував.
Віка засміялася.
— Артем уже розповів.
— Зрадник.
Того вечора, близько десятої, Іван зайшов до кімнати Артема.
Двері були прочинені.
— Можна?
— Заходь.
Хлопець сидів на ліжку з телефоном.
— Я хотів сказати, що завтра встану раніше. Якщо треба, можу тебе підкинути до школи.
— Не треба. Я сам дійду.
— Добре.
Іван уже збирався вийти, коли Артем раптом покликав:
— Слухай…
— Що?
Хлопець поклав телефон.
— А ти ж не збираєшся від нас іти?
Іван завмер.
— Чому ти питаєш?
— Ну… не знаю. Просто.
— Ні, Артеме. Не збираюся.
— Точно?
— Якщо твоя мама мене не вижене за ту картоплю, то точно.
Артем усміхнувся, але швидко став серйозним.
— Я ж багато чого тобі наговорив.
— Було таке.
— І ти не образився?
Іван присів на край стільця.
— Образився. Було неприємно. Особливо коли ти сказав, що я тут ніхто.
Артем опустив голову.
— Вибач.
Іван не відразу відповів.
За пів року він уперше почув від хлопця це слово.
— Дякую, що сказав.
— Я тоді розлютився.
— Розумію. Але злитися можна, а принижувати людину не варто. Навіть якщо вона тобі не подобається.
— Я знаю.
— І я теж не завжди правильно поводився. Хотів тебе виховувати, хоча ми ще навіть не навчилися нормально розмовляти.
Артем знизав плечима.
— Та нічого.
Кілька секунд вони сиділи мовчки.
Потім хлопець несподівано сказав:
— А взагалі, я вже майже звик, що ти тут.
— Справді?
— Ну так. Тільки не думай, що тепер можеш командувати.
Іван усміхнувся.
— Навіть не збирався.
— І до речі…
Артем нахилився, дістав щось з-під ліжка й простягнув чоловікові. Сіру шкарпетку.
— Тримай. Твоя, мабуть. І не розкидай більше свої речі в моїй кімнаті!
Іван розреготався.
— Звідки вона в тебе взялася?!
— Не знаю! Але точно не моя. У мене таких старечих немає!
— Старечих?!
— Ну а що? Сірі, нудні. Сорок три роки, все-таки!
Вони обоє засміялися. Артем забрав шкарпетку назад і жбурнув її Іванові на плече.
— Іди вже спати. Завтра на роботу проспиш.
— А ти до школи.
— Я будильник поставив.
— Молодець.
Іван підвівся, але біля дверей зупинився.
— Артеме?
— Що знову?
— Дякую тобі за цей тиждень.
Хлопець на мить розгубився.
— Та… нема за що.
Потім додав:
— Слухай, а в суботу можемо на баскетбольний майданчик сходити? Я тобі покажу, як нормально м’яч кидати.
— Домовилися.
— Тільки кросівки візьми нормальні. А не ті, у яких ти до магазину ходиш.
— Знову мій одяг не підходить?
— Іване, ну ти ж доросла людина. Маєш розуміти!
Іван, сміючись, зачинив двері. Пізніше Віка знайшла його на кухні.
Чоловік стояв біля раковини й мив чашку. На плечі в нього досі висіла сіра шкарпетка.
— Це що за нова мода? — здивувалася вона.
Іван глянув на своє плече й засміявся.
— Артем подарував.
— Шкарпетку?
— Так. Сказав, що стареча.
Віка похитала головою.
— Боже, ну ви й парочка.
Потім підійшла ближче й тихо запитала:
— Скажи чесно, тобі з ним важко?
Іван задумався.
— Буває. І ще буде. Він підліток, Віко. У нього свій характер, свої образи, свої проблеми.
— Я знаю.
— Але сьогодні він запитав, чи не збираюся я від вас іти.
Віка завмерла.
— Справді?
— Так.
— І що ти відповів?
— Що не збираюся.
Жінка обняла його.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те, що не здався.
Іван притиснув її до себе.
— Знаєш, я сьогодні дещо зрозумів. Мені не обов’язково бути Артемові батьком. Може, достатньо просто бути людиною, на яку він зможе покластися.
Віка мовчки кивнула.
А з кімнати раптом долинув голос сина:
— Іване! А ти завтра мене о сьомій розбудиш? Бо я можу будильник не почути!
Іван та Віка переглянулися.
— А ти ж дорослий! — гукнув чоловік у відповідь.
— Ну Іване! Мені що, важко попросити?!
— Добре, розбуджу!
— І бутерброди зробиш?
— А сам?
— Ну ти ж однаково на кухні будеш!
Іван закотив очі. Віка тихенько засміялася.
— Ну от. Знову на шию тобі сідає.
— Нічого, — усміхнувся чоловік. — Завтра я його розбуджу, а він сам зробить нам обом сніданок.
— Думаєш, погодиться?
— Домовимося.
Іван зняв із плеча сіру шкарпетку й поклав її в кишеню.
Він чудово розумів, що один хороший тиждень не здатен стерти всі образи. Що Артем іще не раз грюкне дверима, наговорить зайвого, а потім, можливо, знову вибачатиметься. Що попереду будуть суперечки через навчання, друзів, пізні повернення додому.
Та тепер Іван знав одну важливу річ. Цей хлопець більше не бачив у ньому лише чужого чоловіка, який зайняв місце поруч із мамою.
Артем почав бачити в ньому людину, яка не зникне після першої сварки. І для Івана це означало набагато більше, ніж якби хлопець раптом назвав його татом.
