Бабусине прохання
— Телефони складайте ось сюди. Сьогодні я хочу бачити ваші обличчя, а не маківки, — сказала Валентина Трохимівна й поставила біля воріт плетений кошик.
— Бабусю, ти серйозно? — сімнадцятирічний Матвій навіть зупинився. — А фотографувати теж не можна?
— Фотографувати будемо. Але потім. А зараз обійми мене, бо ти вже пів року приїжджаєш до мене тільки через екран.
Хлопець засміявся, поклав телефон у кошик і обійняв бабусю. Вона притиснула його до себе й затримала на мить довше, ніж зазвичай.
— Оце вже інша справа, — задоволено сказала вона. — Тепер проходь. Там дідова груша якраз достигла. Ти ж колись із неї не злазив.
Матвій озирнувся на дерево, яке пам’ятав із дитинства, й усміхнувся. Валентині Трохимівні того дня виповнювалося вісімдесят років.
У неї було троє дітей, семеро онуків і вже двоє правнуків. Усі жили своїм життям. Старший син Сергій працював у великому місті, молодший, Андрій, мешкав за кілька годин їзди, а донька Ірина — найближче, проте й у неї завжди знаходилися справи.
Мати ні на кого не нарікала. Коли діти телефонували, завжди відповідала, що в неї все добре. Город доглянутий, у хаті порядок, кури несуться, сусідка заходить на чай.
Але останнім часом вона дедалі частіше ловила себе на тому, що після розмови ще довго тримала телефон у руках. Їй хотілося не просто почути голос. Хотілося бачити, як син усміхається, як донька поправляє волосся, як онук розповідає щось своє, розмахуючи руками.
Тому за місяць до ювілею Валентина Трохимівна обдзвонила всіх.
— Приїжджайте на мій день народження. Усі до одного. І дітей беріть. Я давно хочу, щоб ми посиділи разом.
— Мамо, може, краще в кафе? — запропонувала Ірина. — Навіщо тобі стільки готувати?
— Не треба мені кафе. Хочу вдома. Під нашою грушею. І щоб ніхто нікуди не поспішав.
Ірина пообіцяла приїхати раніше й допомогти з приготуваннями. А вже перед самим святом мати зателефонувала ще раз.
— Доню, привези якийсь великий кошик. Гарний, щоб із ручками.
— Навіщо?
— Треба. Побачиш.
* * *
До обіду подвір’я наповнилося голосами. Сергій приїхав із дружиною та двома дітьми. Андрій привіз свою родину, а Ірина ще зранку поралась біля плити. Молодші онуки носили стільці, старші допомагали накривати стіл.
На квітчастій скатертині стояли миски з молодою картоплею, домашні голубці, салати, пиріжки й велика тарілка налисників із сиром. Над столом висіли паперові ліхтарики, які онуки розвісили напередодні. На гілках груші погойдувалися маленькі стрічки.
А біля воріт стояв той самий кошик. Кожен, хто заходив у двір, мав залишити в ньому телефон.
— Мамо, ти хоч поясни, звідки така ідея? — запитав Сергій, коли йому теж довелося розлучитися зі своїм телефоном на кілька годин.
— А що тут пояснювати? Минулого разу ви приїжджали, то я тобі тричі розповідала про нову альтанку. А ти тричі питав, що я сказала.
Дружина Сергія засміялася.
— Правда, було таке.
— От бачиш. Сьогодні хочу, щоб усі були тут. Не тільки на стільцях, а й думками.
— А якщо хтось терміново зателефонує?
— Кошик ніхто не ховає. Почуєш — підійдеш. Я ж не забороняю вам жити, — усміхнулася мати.
Сергій знизав плечима й поклав телефон поверх інших. Найбільше незадоволення висловлювали підлітки. Матвій раз у раз поглядав у бік воріт, його двоюрідна сестра Софія запитувала, котра година, а молодший Данило вже тричі пропонував пограти в щось на телефоні.
— Ви ж у мене розумні діти, — сказала бабуся. — Невже не придумаєте, чим зайнятися без тих екранів?
— Можемо поїсти, — серйозно відповів Данило.
Усі засміялися.
— Оце правильна думка! — схвалила бабуся. — Сідайте ближче до столу.
Спочатку розмова йшла звичайно. Хтось розповідав про роботу, хтось про школу, хтось питав, як цього року вродили огірки.
Але через пів години настала дивна тиша. Зазвичай у такі моменти кожен діставав телефон. Тепер же всі сиділи й дивилися одне на одного. Валентина Трохимівна помітила це й тихенько всміхнулася.
— Ну що, мої хороші, може, я вам дещо покажу?
Вона підвелася, зайшла до хати й повернулася з товстим фотоальбомом у темно-зеленій обкладинці.
— Ой, мамо, звідки ти його дістала? — здивувалася Ірина.
— З шафи. Де ж іще йому бути? Ви давно його не гортали.
Бабуся поклала альбом посеред столу й розгорнула першу сторінку.
— Ану, впізнаєте цього красеня?
На пожовклій фотографії стояв хлопчик у коротких штанцях, із серйозним обличчям і величезним букетом польових квітів.
— Це тато? — вигукнула Софія, показуючи на Сергія.
— Він, він, — підтвердила бабуся. — Першого вересня до школи зібрався. Квіти сам нарвав, поки я сніданок готувала.
— Тату, а чого ти такий сердитий? — поцікавився Матвій.
— Бо мене змусили фотографуватися, — засміявся Сергій.
— Нічого подібного! — заперечила мати. — Ти тоді вимагав, щоб тебе сфотографували з велосипедом. А я сказала, що до школи з велосипедом не підеш.
Сергій махнув рукою.
— Ну, може, й так було.
Діти почали розглядати фотографію ближче. Серйозний тато, який зазвичай розмовляв про роботу й домашні завдання, раптом постав перед ними звичайним хлопчиськом, що хотів похвалитися велосипедом.
А бабуся вже перегортала сторінку.
— А ось ваша мама, — звернулася вона до дітей Ірини. — Їй тут років десять. Зібралася виступати на сільському святі.
На фотографії Ірина стояла у пишній спідниці з великим бантом на голові.
— Мамо! — вигукнула донька. — Тільки не розповідай!
— А чого це? Нехай знають, яка ти в мене артистка була.
І бабуся розповіла, як Ірина кілька тижнів готувалася до виступу, а в день концерту переплутала слова пісні й почала вигадувати власні.
— Зате всі плескали! — виправдовувалася Ірина.
— Ще й як плескали, — засміялася мати. — Особливо твій брат. Він тоді мало зі стільця не впав.
Сергій уже сміявся так, що мусив зняти окуляри.
— А я й забув про той концерт!
— А я пам’ятаю, — сказала бабуся. — Ви тоді всі троє були маленькі. Щовечора на цьому подвір’ї такий галас стояв, що сусіди знали, хто з вас першим прибіг додому.
Вона перегорнула ще кілька сторінок. Онуки посунулися ближче. Тепер уже ніхто не згадував про телефони.
* * *
За годину на столі майже не залишилося вільного місця для альбому: навколо нього сиділи діти, онуки, а найменша правнучка вмостилася в бабусі на колінах.
Кожна фотографія викликала нові запитання.
— А це хто?
— А чому дядько Андрій тут у капелюсі?
— А ви справді всі спали в одній кімнаті?
— А морозиво тоді було таке, як зараз?
Валентина Трохимівна відповідала на все. Інколи сміялася, інколи надовго замислювалася, пригадуючи якусь подробицю. Та найбільше всіх зацікавила фотографія, на якій вона сама була зовсім молодою. Стояла біля дерев’яної хвіртки, у світлій сукні, з довгою косою через плече. Поруч усміхався її чоловік Петро.
— Бабусю, яка ти тут гарна! — сказала Софія.
— А дідусь який молодий, — додав Матвій.
Бабуся погладила світлину пальцями.
— Тут ми щойно перебралися в цей будинок. На подвір’ї тоді майже нічого не було. Самі бур’яни та дві яблуні.
— А груша вже росла? — запитав Данило.
— Ні, грушу ми з дідом посадили пізніше. Коли ваш тато Сергій народився.
— То їй уже понад п’ятдесят років? — здивувався хлопчик.
— Авжеж. І досі плодоносить. Бачите, яка виросла?
Валентина Трохимівна подивилася на дерево, під яким вони сиділи.
— Ваш дід завжди казав, що дерево треба садити не для себе. Бо поки воно виросте, вже й діти підростуть. А потім онуки прийдуть і матимуть де сховатися від сонця.
На кілька секунд усі притихли. Петра не стало сім років тому. Діти добре пам’ятали батька, але молодші онуки знали його переважно з розповідей.
— А я пам’ятаю, як дід навчив мене робити годівничку, — озвався Матвій. — Ми її на цій груші вішали.
— Пам’ятаєш? — бабуся аж випросталася.
— Звісно. Він ще казав, що я цвяхи криво забиваю.
— А ти й забивав криво, — засміявся Андрій.
Матвій удавано образився, і всі знову заговорили разом. Валентина Трохимівна слухала їх, переводила погляд з одного обличчя на інше й усміхалася.
Сергій сперечався з братом про дитячі пригоди. Ірина пригадувала, як вони всі разом збирали яблука. Онуки розпитували про діда, про школу, про те, якими були їхні батьки в дитинстві.
Нарешті бабуся тихо промовила:
— От заради цього я вас і просила телефони відкласти.
Ірина повернулася до неї.
— Мамо, ти що?
— Та нічого, доню. Просто добре мені. Сиджу й слухаю вас. Давно так не було.
— Ми ж тобі телефонуємо, — сказав Сергій.
— Телефонуєте, синку. І я рада кожному дзвінку. Тільки це зовсім інше.
Вона обвела рукою стіл.
— Коли ви телефонуєте, я знаю, що у вас усе гаразд. А сьогодні бачу, як ви смієтеся, як діти між собою розмовляють. Можу кожного обійняти. Мені цього дуже бракувало.
Ірина підійшла до матері й обняла її за плечі.
— Треба частіше так збиратися.
— Треба, — погодилася Валентина Трохимівна. — Але ви ж знаєте, як воно буває. Спочатку робота, потім справи, потім ще щось. А роки біжать.
Сергій хотів щось відповісти, але промовчав. Він пригадав, як навесні обіцяв приїхати допомогти матері з парканом. Як переніс поїздку на наступні вихідні, а потім ще на наступні. Зрештою мати сказала, що сусід уже все зробив.
Йому стало ніяково.
— Мамо, а давай ми тепер щороку тут збиратимемося, — запропонував Андрій.
— Щороку? — перепитала бабуся й усміхнулася. — А частіше ніяк?
— Можна й частіше, — засміялася Ірина.
— От і домовилися.
* * *
Коли почало вечоріти, Матвій сам підійшов до кошика. Він узяв телефон, повернувся до столу й сказав:
— Бабусю, а можна тепер трохи познімати?
— Можна, звичайно. Тільки що ти хочеш знімати?
— Тебе. І всіх нас. Ти стільки всього сьогодні розповіла, а я навіть половини раніше не знав.
— Та що там мене знімати, — засоромилася Валентина Трохимівна. — Он які в мене онуки гарні, їх знімай.
— Онуків теж. Але спочатку тебе.
Матвій дістав із машини невеликий штатив, який привіз для сімейних фотографій, поставив на нього телефон і попросив бабусю сісти зручніше.
— Розкажи, як ви з дідом цей будинок облаштовували.
— Та я ж уже розповідала.
— А тепер на камеру. Щоб потім і наші діти могли подивитися.
Валентина Трохимівна замовкла. Подивилася на онука, потім на своїх дітей.
— Ну, якщо так, то розповім.
Вона поправила хустку, склала руки на столі й почала згадувати, як вони з чоловіком привезли перші саджанці, як Сергій маленьким допомагав поливати яблуні, як Ірина збирала квіти біля паркану, а Андрій щоразу просив посадити ще одну вишню.
Згодом до розповіді долучилися й діти. Матвій знімав, а Софія сиділа поруч і записувала найцікавіші бабусині спогади у блокнот.
— Ми потім із цього цілий сімейний фільм зробимо, — пообіцяв хлопець.
— Тільки всі мої зморшки не показуй, — пожартувала бабуся.
— Бабусю, ти в нас найгарніша.
Вона засміялася й лагідно торкнулася його руки. Коли запис закінчився, Андрій дістав із багажника кілька невеликих коробок.
— Мамо, а тепер у нас для тебе подарунок.
— Та ви ж уже подарували! Навіщо ще щось?
— Це особливе.
Він відкрив першу коробку. Усередині лежали садові рукавички, маленька лопатка й кілька дерев’яних табличок.
— Ми знаємо, що ти давно хотіла посадити нові дерева біля паркану, — пояснила Ірина. — Тому привезли саджанці. Тільки вирішили не просто їх подарувати, а посадити всією родиною.
— А таблички навіщо? — запитала бабуся.
— Кожен із нас посадить своє дерево. І підпише. Щоб потім, коли приїжджатимемо, кожен доглядав за своїм.
Валентина Трохимівна взяла одну табличку.
На ній акуратно було виведено: «Матвій».
На іншій — «Софія».
Далі йшли імена решти онуків та правнуків.
— То ви все продумали? — тихо запитала бабуся.
— Майже все, — відповів Сергій. — Дерева висадимо, коли буде підходяща пора. А місця можемо вибрати вже сьогодні. Тільки ти маєш сказати, де краще.
Бабуся повільно підвелася.
— Ходімо, покажу.
* * *
Усі гуртом вийшли до дальнього краю подвір’я. Там, за городом, простягалася вільна смуга землі, яку Валентина Трохимівна давно хотіла засадити плодовими деревами.
— Ось тут буде добре, — сказала вона. — Сонця достатньо, і місця вистачить.
Діти почали обговорювати, де посадити яблуні, а де сливи. Онуки сперечалися, кому яке дерево дістанеться.
— А я хочу черешню! — оголосив Данило.
— А я яблуню, — сказала Софія. — Таку, щоб великі солодкі яблука були.
— А я грушу, як дідова, — додав Матвій.
Бабуся слухала їх і усміхалася.
— Тільки запам’ятайте, — сказала вона. — Дерево посадити легко. А от доглядати його треба щороку.
— Будемо, бабусю, — пообіцяв Данило.
— І приїжджати доведеться, — підхопила Ірина.
— От саме на це я й сподіваюся, — відповіла Валентина Трохимівна.
Наступної весни вся родина знову зібралася на цьому подвір’ї. Сергій привіз саджанці, Андрій підготував інструменти, а онуки ще зранку розбіглися вибирати місця для своїх дерев.
Бабуся керувала роботою з лавки біля груші. Підказувала, де краще копати, нагадувала залишати достатньо простору між деревами й стежила, щоб усі допомагали одне одному.
Після посадки діти полили саджанці й поставили біля кожного іменну табличку. А коли роботу закінчили, Матвій помітив, що бабуся стоїть трохи осторонь і мовчки дивиться на молодий сад.
— Бабусю, а де твоє дерево?
— Моє? — здивувалася вона. — Та навіщо? У мене ж груша є.
— Ні, так не годиться. У всіх є, а в тебе немає.
Він підійшов до батька й щось тихо сказав. За кілька хвилин Сергій повернувся з останнім саджанцем, який вони залишили про запас.
— Мамо, це твоє.
— А яке ж воно?
— Яблуня. Посадимо посередині, між усіма іншими.
Матвій приніс чисту табличку й великими літерами написав на ній: «Бабуся Валя». Коли дерево посадили, усі зібралися навколо для фотографії.
Валентина Трохимівна стояла посеред своїх дітей та онуків, тримаючи найменшу правнучку за руку. Вона усміхалася, а на очах блищали сльози.
— Ну що ти, мамо? — лагідно запитала Ірина.
— Та я від радості, доню.
Вона подивилася на молоді деревця, на таблички з іменами, на рідних, які знову зібралися в її дворі.
— Колись ми з вашим татом посадили одну грушу. І ви всі під нею виросли. А тепер дивіться, скільки нас. Уже цілий сад.
Матвій поставив телефон на штатив, увімкнув таймер і побіг до решти.
— Усі ближче до бабусі! — гукнув він.
Сергій обійняв матір за плечі, Ірина стала поруч, Андрій покликав дітей. Хтось засміявся, маленька правнучка помахала рукою, і саме в цю мить камера зробила знімок.
Того вечора Валентина Трохимівна довго не заходила до хати. Вона пройшлася вздовж молодих дерев, поправила одну з табличок і зупинилася біля своєї яблуні.
А вранці, коли всі ще спали, вийшла на ґанок із горнятком чаю. Перед нею був новий сад. Маленькі деревця тільки починали рости.
Вона знала, що попереду будуть весни, коли діти приїжджатимуть допомагати з обрізуванням, літа, коли онуки шукатимуть перші плоди, й осені, коли всі разом збиратимуть урожай.
І хоч найближчої неділі родина знову роз’їдеться по домівках, тепер у кожного буде ще одна причина повернутися. Валентина Трохимівна поглянула на велику грушу, під якою святкувала своє вісімдесятиріччя, і тихенько промовила:
— Бачиш, Петре, як наш сад розрісся?
А тоді всміхнулася й пішла до хати готувати сніданок. Сьогодні їй знову треба було накривати стіл на всю родину.
