Є мрії, які варті того, щоб їх прожити

Я викладаю ці рядки, добре усвідомлюючи, які думки вони викличуть у багатьох. Я вже відчуваю це — у косих поглядах, тихих перемовинах, стриманій іронії в усмішках.

У 71 рік я обрала справжню весільну сукню. З довгим шлейфом, діадемою та фатою. Без поступок. Без «порад» на кшталт «щось скромніше, відповідніше віку», які я чула навіть від доньки. Бо того дня я прагнула не просто зареєструвати шлюб. Я хотіла прожити стан нареченої. По-справжньому.

За все життя я не знала відчуття, подібного до цього. Тому, переступивши поріг ательє, сказала твердо: «Я хочу відчути казку. Якщо не тепер — то коли?»

Кравчиня подивилася на мене, тепло всміхнулася й відповіла: «Ми створимо вам образ тієї нареченої, якою ви завжди мріяли бути». І мрія справді ожила.

Мерехтіння бісеру у світлі ламп. Шлейф, що тягнувся за мною, мов відлуння всіх прожитих років. Кожен крок сходами був, ніби дотик до самої душі. Уперше я відчула себе красивою — такою, як ті принцеси з дитячих книжок, у яких я вірила, думаючи, що вони існують лише в казках.

Я розумію: для когось це виглядатиме смішно. «Запізно». «Занадто пишно». «Не на часі».

Але я знаю інше: у мрій немає вікових рамок. Є миті, заради яких варто чекати роками. І є право кожної жінки — відчувати себе світлою, бажаною і щасливою в будь-якому віці.

Я пишу це не заради оплесків. І не заради схвалення. Я пишу для тих жінок, які ще сумніваються. Мріяти — дозволено. Бажати — дозволено. Здійснювати — дозволено. Ніхто не має права вирішувати, коли для вас «уже пізно».

Перш ніж залишити колючий коментар, згадайте: за цією історією — жива людина. Жінка, яка чекала 61 рік, щоб відчути себе нареченою. І яка не збирається просити вибачення за своє щастя.

Є мрії, які варті того, щоб їх прожити. Навіть якщо на це йде все життя.