Це лише ванна. А тепер уявіть, як виглядає кухня в цьому домі!

У західному Лондоні стоїть дім, який неможливо сплутати з іншим. Тут кожна деталь дихає характером своєї власниці — дизайнерки садів Баттер Вейкфілд. За тридцять п’ять років цей будинок пережив безліч перевтілень, але жодного разу не втратив своєї душі. Він, як і його господиня, постійно розвивається, сміливо експериментує з кольором, формами й настроями, залишаючись водночас затишним притулком для неї та її собаки Вейфера.

Будинок, який дихає сезонами

Баттер зізнається, що її дім «живе за власним календарем». Узимку вона любить зачиняти двері й грітися біля справжнього каміна у вітальні, де світло грає на м’яких оксамитових кріслах. А коли настає літо, життя переноситься у кухню та оранжерею, залиті сонячним промінням, яке пробивається крізь розлогі гілки магнолії в саду. Там завжди відкриті двері, аромат квітів і звуки міста, що ледь долітають здалеку.

Мистецтво повільного декору

Її інтер’єри — не про швидкі рішення. Баттер практикує те, що сама називає «повільним декоруванням». Вона не женеться за трендами — навпаки, чекає, поки предмет сам «знайде» своє місце в домі. Картини поступово формують імпровізовані галереї, антикварні дрібниці поєднуються з роботами сучасних художників, а кожен предмет має свою історію. Це не просто простір — це хроніка її життя, її подорожей, її естетики.

Сила кольору

Останнім часом у домі з’явилося більше кольору — зокрема насиченого помаранчевого. Колись він здавався Баттер занадто зухвалим, але з роками вона відчула його тепло.

Кольори тут не просто елемент дизайну, а спосіб розповісти про настрій, про життєву енергію, про смак до змін.

Помаранчеві відтінки чудово співіснують із монохромними акцентами — чорно-білою плиткою на кухні, баністами й принтами зебри. Саме ця гра контрастів створює відчуття руху, робить простір живим і динамічним. Усе тут сплетено між собою — як кольори, так і емоції.

Дім, що не має фіналу

Баттер не вірить у поняття «готовий інтер’єр». Для неї дім — це не проект, а процес. Він змінюється, як і вона сама. Може, саме тому в кожній кімнаті відчувається щирість, а не показна краса.

«Я ніколи не прагну досконалості, — каже вона. — Я прагну життя».

І, здається, саме це життя — у кожній деталі, у кожному кольорі, у кожному промені світла, що падає на старовинний килим.

Цей будинок не лише про естетику — він про спокій. Про те, що можна жити у гармонії з часом, речами й собою. І, можливо, саме тому він так легко зачаровує всіх, хто переступає його поріг.

Фото – Simon Brown