Сусіди прозвали його Психологом

За все своє життя Ганна нікого не жаліла. І оце тепер, у сімдесят з гаком, сиділа сама у порожній квартирі й дивувалася, чому до неї приходить тільки рудий кіт із роздертим вухом.

А кіт цей був у дворі особистістю відомою. Його навіть прозвали — Психолог.

Ганна щоразу кривилася, коли чула це слово.

— Роботи людям немає, — бурчала вона сусідкам біля під’їзду. — Звичайний собі приблуда. А ви з нього мало не святого зробили.

Кіт і справді був звичайнісінький. Великий, рудий, вухо дране, погляд байдужий — наче всі людські біди йому набридли ще в минулому житті. Тільки одна дивина за ним таки водилася.

Приходив він завжди після скандалів.

Уперше про це заговорили, коли він три вечори поспіль проспав під дверима Ніни Іванівни. Якраз тоді, коли її син на весь двір кричав у слухавку, що не може щовихідних до неї їздити. Потім кіт перебрався на третій поверх, до Алли, від якої несподівано пішов чоловік. А тоді рудий знайшовся під дверима молодої Оксани з першого під’їзду — тієї, до якої приходили якісь чоловіки, а вона плакала на сходах через борги.

— Знову Психолог на чергуванні, — перешіптувалися жінки.

Ганну це дратувало найбільше. Дратувало, що кіт усім подобався. Йому виносили їжу. З ним розмовляли. Двірник дядько Гриць змайстрував йому картонну коробку біля теплотраси.

— Ну звісно, — усміхалася Ганна саркастично. — Людей би так жаліли.

Сама вона його терпіти не могла. Надто вже уважно він дивився. Наче розумів більше, ніж треба.

—

Того ранку Ганна прокинулася рано. Прокинулася від того тривожного відчуття, яке останнім часом навідувалося дедалі частіше — без причини, само собою, десь під ребрами.

Поставила чайник. Визирнула у вікно. Перевірила телефон.

Від сина знову нічого. Ні «доброго ранку», ні фото. Хоча вчора був день народження онука.

У двері щось тихо стукнуло.

Вона насупилася, накинула халат і різко відчинила. На килимку сидів кіт. Той самий. Спокійний, нерухомий, наче прийшов за давно відомою адресою.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— Навіть не сподівайся, — сухо сказала Ганна.

Кіт повільно моргнув. І, наче не почувши жодного слова, вклався просто під її дверима.

Наступного дня він був там знову. І потім знову. І ще.

Ганна почала злитися. Спершу просто шикала на нього й тупала ногами. Виносила у двір. Потім зачиняла двері трохи різкіше, ніж треба. Бризкала водою з пульверизатора. Кіт кривився, стріпував лапою, але приходив — наче на зло.

Сусідки тепер підсміювалися вже з неї.

— Ну все, — сказала якось Алла з третього. — Тепер він твій.

— Нічого він не мій, — відрубала Ганна. — Тварина як тварина.

А от затримувався він чомусь саме в неї. Сидів годинами. Ішов і повертався серед ночі. І щоразу це збігалося з тим, чого Ганна старанно не хотіла помічати.

—

Син відповідав усе рідше. А коли таки вдавалося поговорити, розмова виходила порожня.

— Мам, ти ж знаєш, робота, часу нема, — відмахувався він.

Невістка говорила сухо, наче з обов’язку. Онука «поки не виходить привезти». Ганна пояснювала це собі зайнятістю. Молоді, робота, своє життя. Тільки всередині ставало все тісніше.

А потім кіт зник. Не приходив днів зо три. Ганна навіть видихнула з полегшенням. От бачите, думала вона, ніякий він не психолог. Приблуда і приблуда.

Але він повернувся. Худий, із брудною шерстю. Не підійшов до дверей одразу — сів навпроти й довго дивився.

Ганна відчинила й несподівано для себе сказала:

— Де тебе носило? Весь у болоті. Побився, чи що?

Кіт підвівся й уперше сам зайшов у квартиру. Невпевнено, повільно. Зупинився в коридорі, наче чогось чекав. А Ганна чомусь пустила його й зачинила двері.

І цієї миті задзвонив телефон. Син.

Вона схопила слухавку надто швидко, майже жадібно.

— Мам… — голос напружений. — Тут… Ліна давно просить з тобою поговорити.

І все склалося надто різко. Та сама розмова, якої вона боялася. Ті самі фрази, які вона вже знала наперед.

Що вона завжди тисне. Що з нею важко. Що вони «просто віддалилися».

Ганна слухала — і раптом відчула, як її накриває жаль.

— Та я ж як краще хочу, — сказала вона майже з докором.

І тут же осіклася, почувши власний тон. Його почув і син — у слухавці зітхнули.

— Отож про що я тобі й кажу. Ти навіть спокійно вислухати не можеш.

Зв’язок обірвався.

А кіт повільно підійшов і ліг біля її ніг. Ганна глянула на нього й зрозуміла, що чомусь не хоче його відштовхувати.

—

Наступного вечора кіт не прийшов. Ганна спершу навіть не звернула уваги. Не прийшов і не прийшов.

А повертаючись із магазину, побачила його під дверима Валентини. Своєї найкращої подруги. З якою, якщо чесно, вони вже давно не бачилися — Ганна все обіцяла собі зазирнути, спитати, як справи. Якось потім.

А вже наступного ранку весь будинок гудів: Валя продає квартиру й переїжджає до дочки. Ганна дізналася про це випадково, зіткнувшись із сусідами на сходах.

Спалахнуло звичне. Злість і образа. Отак — від чужих людей? Та як же це?!

Саме з цим вона й пішла з’ясовувати стосунки.

Валентина відчинила одразу.

— А, Ганю… заходь.

— Ти знаєш, що я від сусідів дізнаюся? Що ти їдеш і продаєш квартиру! Чому сама не сказала? Не зайшла, не поділилася?

Ганна напирала — вона завжди так робила, коли щось ішло не за її сценарієм.

Валентина зачинила двері й стомлено зітхнула.

— Так. Їду. Донька дитину чекає. Поїду допомагати, перебираюся до міста.

— Як же ти таке приховала? Не вчора ж вирішили!

Валентина сіла на край стільця.

— Ганю…

— Що?

— А ти сама помічаєш іноді, як із тобою важко говорити?

Ганна різко обернулася.

— Це в якому сенсі?

— У прямому, — тихо сказала Валентина. — Ти нікого не підтримуєш. Ні за кого не радієш. Нікого не пожалієш. Коло тебе весь час як на іспиті — слова добираєш, щоб ти зайвий раз не дорікнула. Була б м’якша — може, і син би частіше приїжджав, і онука привозив. А так сидиш сама. І нічого дивного тут немає.

Ганна нічого не відповіла. Розвернулася й пішла.

—

Того вечора вона довго не могла знайти собі місця. Слова подруги спершу обпекли. А потім Ганна раптом зрозуміла: Валя мала рацію.

Під порогом знову сидів кіт.

Заходячи, вона вкотре пустила його всередину. Дала залишки вчорашньої вареної курки. Він поїв і вклався біля дивана.

Ганна дістала старий фотоальбом. Довго гортала. А тоді, на емоціях цілого дня, набрала синові. Він, на щастя, узяв слухавку.

Тільки цього разу вона придушила в собі звичне бажання повчати. Просто спитала, як у них справи.

Син обережно розповів. А вона у відповідь поділилася своїм днем. Не казала, як їм жити. Не вчила, як виховувати дитину. І розмова — на превелике диво — вийшла теплою.

Кота Ганна вирішила не проганяти. Проситиметься — випустить. А хоче — нехай лежить. Бо з ним у домі вже було якось не так самотньо.

А наступного ранку, перевіряючи телефон, вона завмерла. Кілька фотографій і відео з онуком. Їх надіслала невістка. Не тому, що Ганна вимагала. Сама. За власним бажанням.

Щось тепле розлилося в грудях. Ганна втерла сльозу й помітила, що кіт уже підвівся. Потягнувся, вигнув спину, підійшов і тернувся об її ногу. Замуркотів.

— Ну добре, рудий ти психологу, — сказала вона тихо. — Ходімо, наллю молока.