Справжня бабуся

Ярослава Петрівна вийшла з під’їзду, скривилася новому дню і сіла на лавку. У цей двір вона переїхала лише вчора, і все тут було їй чуже — ні знайомого дерева, ні звичного кущика бузку під вікном, до якого встигла звикнути за сорок років.

Довго син умовляв її перебратися до них. Зрештою вона здалася. Роки вже були не ті. Хоч невістку вона й недолюблювала, але самій управлятися ставало дедалі важче.

Ярослава Петрівна була твердо переконана, що Маринку, онучку, невістка нагyлялa десь на стороні. Не їхньої породи. Не лежала душа до дитини, хоч та й тягнулася до неї щосили.

Ось і зранку встигла погиркатися зі Світланою. На рівному місці, як вважала сама Ярослава Петрівна, невістка вимотала їй усі нерви ще до сніданку. Одне слово — не рідна кров.

Сидячи на лавці й спираючись на палицю, Ярослава Петрівна приготувалася до свого улюбленого заняття, вивезеного ще з рідного двору. Обговорювати вголос усіх, хто входить і виходить із під’їзду. Шкода тільки, що подруги лишилися там, у старому дворі, а тут доведеться імпровізувати самій.

Одна надія була, що з часом і тут вона обзаведеться товаришками — гострими на язик, охочими до пліток. Утім, домашніх заготовок у неї вистачало на всіх.

— Та що ж тут за люди такі гидкі живуть, — у серцях плюнула вона в голуба, що підбирався ближче в надії поживитися. Він давно помітив знайомий кульок насіння, що лежав поряд із бабусею. — Ні душі. Ні на вхід, ні на вихід. Точно, самі нероби тут повкладалися. Відсипаються після нічних гулянок, — пробіглася вона очима по вікнах.

Минуло ще півгодини, а у дворі так ніхто й не з’явився. Тільки оплюваний голуб повернувся, прихопивши з собою ще двох приятелів.

— Не інакше, як у пекло потрапила, — розмірковувала Ярослава Петрівна вголос. — Гіршої муки немає, ніж мовчати сама із собою. Ну та не на ту напали.

Важко піднявшись із лавки, вона підійшла до під’їзду. Глянула на домофон, на номери квартир і навмання набрала перший-ліпший. Якщо відчинять, не спитавши, хто і до кого, — не полінується особисто піднятися й висловити все, що думає.

Про те, що через таких, як вони, у під’їздах бруд і сморід, а в поштових скриньках хтось палить газети. А як спитають — то й на цей випадок у неї заготовлено з десяток промов. Не дозволить вона зіпсувати собі ранок.

Набравши номер, Ярослава Петрівна набрала повні груди повітря. Після кількох гудків у динаміку клацнуло, і почувся голос.

— Доброго дня, — несподівано чемно пролунало з домофона.

Привітний, дзвінкий голос належав явно дитині. Дівчинці.

— Тато з мамою вдома? Поклич, — пішла в наступ Ярослава Петрівна.

— А їх зараз немає. Вони в іншому місці, — безтурботно відповів дзвінкий голосок.

— Пиячать, певно? Зранку. А дитя сопливе саме, без нагляду.

— Навіщо ви так кажете? — незворушно відповіла дівчинка. — У нас тут ніхто не п’є. Ні зранку, ні пізніше.

— Повчи мене ще. Пигавка мала. Що знаю, те й кажу. Певно, така сама. Одні шмотки та ляльки на думці, як у нашої Маринки. Дай та дай! А як на те заробити — нікого не хвилює.

— Марина не така, — заперечив голосок. — Я з нею дружу… — голос затнувся. — Дружила, — трохи сумно виправився.

— Ото ж бо. Дружила. Ви ж, діти, і дружити тепер не вмієте. Певно, ляльок не поділили — і дружбі кінець. Так?

— А ви кішок любите? — не звертаючи уваги на колючки, вела своє дівчинка. — Марина любить, — тут же, не чекаючи відповіді, додала вона.

— Від ваших кішок тільки сморід та подряпані меблі. Вам, дітям, дай волю — увесь зоопарк блохастий удома розведете. А годувати чим? На тому кормі й розоритися недовго. Ти хоч знаєш, скільки він коштує? Горлають потім ночами. Вам утіха, а дорослим клопоту повен рот.

— Барсик меблі не дер. І в лоток завжди ходив. Ми з Мариною йому будиночки будували. Він навіть пеленати себе дозволяв. А як за бантиком стрибав! Ви б тільки бачили, — дівчинка важко зітхнула. — Тільки він утік.

— І правильно зробив. Сама, певно, винна. Нічого було тварину мучити.

— Ми його не мучили. Ми на дачу збиралися, а він вистрибнув із машини й побіг, — голос знову тяжко зітхнув. — Я його кис-кис, Барсику-Барсику, а його вже й немає. Тато чекати не став. Казав, що нікуди він не подінеться. Повернемося — а він тут нас зустрічатиме. Казав, як згаємо час, у затори потрапимо. Тепер картає себе, що Барсика тоді не послухав, а час усе одно згаяли.

— Велике діло. Таких Барсиків на смітнику, як бліх на собаці.

— Ні, — не погодилася дівчинка. — Барсик особливий. Я знаю, він недалеко втік. Ви його погодуєте, як побачите?

— Робити мені більше нічого, — Ярослава Петрівна почала втомлюватися від розмови. З дитиною сваритися не так цікаво. — Кожного облізлого не нагодуєш.

— Заждіть, — голосок ніби відчув, що розмова добігає кінця. — Ви Марину обійміть за мене. Вона вас, до речі, дуже любить. Як дізналася, що ви до неї переїжджаєте, так усі вуха мені прожужжала — що в неї тепер бабуся буде. А в мене бабусі не було, — голос знову зітхнув. — А тепер є. І в Марини тепер є. І тітка Світлана вас любить. І дядько Сашко. Правда-правда, — торохтів голосок. — Ви ж добра. Ви спробуйте побути бабусею. Це дуже гарно.

— Та ніхто мене не любить. Квартиру мою хочуть. Думають, раз прихистили, то й перепишу її на них. Дулю їм з маком, — Ярослава Петрівна навіть дулю в домофон показала. — Та й звідки тобі знати? Мала ще поради давати.

— Я все знаю. Чесно-чесно. І про Барсика не забудьте. Марина зрадіє, як він знайдеться. А він знайдеться. Він такий гарний, у смужку. І одне вушко в нього без кінчика. І Марина — ваша онучка. Це точно. Дідусь Борис так і сказав. І я теж знаю, що вона найсправжнісінька ваша онучка, а ви найсправжніша її бабуся, — голос замовк.

— Агов! — Ярослава Петрівна крикнула в домофон. — Ти ще там? Як тебе звати? Який ще дідусь Борис? — домофон мовчав у відповідь. Ярослава Петрівна навіть подула в нього, як у телефонну слухавку.

— Вам відчинити? — почувся голос позаду.

— Що? — Ярослава Петрівна обернулася.

Двір підозріло ожив, наче хтось клацнув вимикачем. Тротуаром прогулювалися мами з візочками. Йшли люди у своїх справах. Позаду стояв молодий чоловік у кепці. Ярослава Петрівна вже й у ньому встигла запідозрити якогось ледаря і зібралася була видати одну зі своїх промов, як язик раптом перестав її слухатися. Замість цього вона спитала:

— А що це за дівчинка живе у двісті сорок п’ятій? Метка така.

— Ви ж Ярослава Петрівна? — замість відповіді спитав хлопець. — Мама Сашка зі сто дев’яносто четвертої? Я бачив, як ви вчора приїхали. Я Микола. Із двісті тридцятої. А в двісті сорок п’ятій зараз ніхто не живе, — хлопець подивився кудись убік. — Місяць тому вся сім’я в авapiю потрапила. Сергій з Оленою і Катя. Донечка їхня. Ви Марині тільки нічого не кажіть. У мене самого син. Вітя. Вони дружили. Не знаємо, як тепер сказати, що Каті немає. Думають, вона на дачі.

Ярослава Петрівна на ватяних ногах дійшла до лавки й сіла.

— З вами все гаразд? — Микола присів поруч.

— Дякую, Миколко, — Ярослава Петрівна намацала в кишені кофти хустинку. — Все гаразд. Дякую.

— А Маринка вас дуже чекала, — Микола підвівся й усміхнувся. — Усі вуха Віті з Катею прожужжала, що в неї буде справжня бабуся. Вам точно допомога не потрібна?

Ярослава Петрівна ще раз подякувала хлопцеві, і той пішов.

На лавці голуби безцеремонно дзьобали насіння просто з кулька. Ярослава Петрівна підняла голову й подивилася вгору.

— Дідусю Борисе, — тихо промовила вона. — Ти, чи що? Ти вже пробач мене. Не дала тобі за життя нормально з онукою поспілкуватися. Не знаю, що на мене тоді найшло. Та вже й пізно виправдовуватися.

Тієї миті Ярослава Петрівна відчула, як поряд на лавці щось з’явилося. Голуби, змахнувши крилами й розкидавши рештки насіння, вмить зірвалися. Вона обернулася на те щось. На лавці по праву руку від неї сидів кіт. Смугастий, з надкушеним вушком. Худий — аж ребра випирали з боків.

Ярослава Петрівна підняла руку й обережно простягнула в його бік. Долоня невпевнено завмерла над його головою. Кіт сам підвівся і, вигнувшись, потерся маківкою об шершаву, зморшкувату долоню. Від самих кінчиків пальців до глибини душі пройшла якась тепла хвиля. Ярослава Петрівна провела рукою від маківки по кістлявому хребту до самого хвоста.

— Барсику? — невпевнено звернулася вона до кота.

Той лише ще раз тицьнувся лобом у її долоню й ствердно замуркотів.

— Ну, ходімо додому, чи що? — Ярослава Петрівна обережно згребла кота в оберемок. — Ти хоч знаєш, скільки твій корм коштує?