Сповідь кота: як ми, міські коти, почуваємося на дачі

Мене звати… ну, неважливо, як мене звати. Хазяйка кличе мене Барсиком, але я вважаю це образою. Я — кіт міський, кіт інтелігентний, кіт із принципами. І ось мене, такого витонченого, схопили, запхали в переноску й повезли. Туди. На дачу.

Ви, люди, чомусь упевнені, що дача для кота — це рай. Трава, пташки, метелики, простір. Так от: ні. Це заслання. Це випробування. І я готовий розповісти про нього все, бо мовчати більше немає сил. Влаштовуйтеся зручніше. Я скаржитимуся. Довго й зі смаком.

Як я туди потрапив (точніше, як мене туди запхали)

Усе почалося з переноски. Коли хазяйка її дістала, я навіть зрадів — подумав, до ветеринара. Ветеринар — це зло знайоме й швидке: укол, обурене нявчання, додому. А виявилося — дорога. Довга. Я нявчав так, що, здається, водії сусідніх машин перелякалися.

Нарешті приїхали. Я виліз — і завмер. Трава. Скрізь трава. Жодного асфальту. Жодного дивана. І замість нормальних дверей — якась рипуча хвіртка, що зачиняється сама, коли їй заманеться.

«Ну ось, тепер ти на природі!» — радісно сказала хазяйка. А я подумав: і де тут найближчий магазин із вологим кормом і доставкою? Доставки не було. Я зрозумів, що пропав.

Перше враження: жах і трава, трава, трава

Першу половину дня я просидів під ліжком. На дачі теж є ліжко, але воно пахне не мною. Воно пахне пилом, старими речами і, здається, привидами котів, що жили тут до мене.

Хазяйка вмовляла мене смаколиком. Я не вийшов. Принципово. А коли вона нарешті пішла у справах, я вирішив оглянути територію — обережно, по стіночці.

Вийшов на ґанок — і мене мало не з’їв комар. Здоровенний, зубастий (мені так здалося). Я заскочив назад і вирішив, що з комарами розберуся колись потім. Бажано ніколи.

А ще трава виявилася мокрою. Я ненавиджу мокрі лапи. Хто взагалі придумав цю росу? Чому не можна як у місті — сухий асфальт і жодної сирості?

Пташки — це не іграшки, це провокатори

На дачі пташки поводяться нахабно. Сидять на паркані й відверто знущаються. Я дивлюся на них з вікна, а вони стрибають туди-сюди й цвірінькають: «Слабо вийти? Слабо впіймати? Міський, слабак!»

Я виходив. Тричі. Пташки злітали. Я повертався. Вони прилітали назад. Вони граються зі мною. Для них я — безкоштовна розвага.

Одного разу я таки підкрався. Завмер. Стрибнув. І… приземлився в кропиву. Боляче. Образливо. Пташка полетіла, а я сидів і зализував свою гордість разом з опеченими лапами. Хазяйка реготала. Я зробив вигляд, що так і було задумано — мовляв, кропиву треба перевіряти на смак, мало що.

Миші — це міф

Усі ж кажуть: на дачі коту роздолля, лови собі мишей. Брешуть. Я облазив увесь город. Знайшов одного жука, двох гусениць і якийсь підозрілий хвіст, що виявився корінцем. Мишей немає. Або вони ховаються підозріло добре.

Я ж кіт міський. Я вмію полювати тільки на лазерну указку. Миша для мене — істота міфічна, як єдиноріг. Я її жодного разу не бачив. І, чесно кажучи, не певен, що хочу. А раптом вона велика? А раптом кусається? Ні, дякую. Я краще поїм свій корм із мисочки, як цивілізована тварина.

Земля — це бруд

Міський кіт знає три стани поверхні: паркет, килим і диван. На дачі я відкрив для себе четвертий — землю. Вона липне до лап, забивається в кігті, осідає на шерсті. Жах.

Після кожної прогулянки хазяйка витирає мені лапи вологою ганчіркою. Я ненавиджу цю процедуру всім своїм котячим єством. Виривáюся, шиплю, намагаюся втекти. «Ти ж не хочеш спати на чистому простирадлі брудними лапами?» — каже вона. А я хочу! Я кіт. Бруд — це не моя проблема, це проблема простирадла.

Якось я вирішив пройтися грядкою і загруз у чомусь чорному. Виявилося — перегній. Хазяйка мила мене пів години. Я мстився їй тихим шипінням ще годину.

Сусіди по нещастю (краще б їх не було)

У сусідів є собака. Вона гавкає. Весь час. Навіть уночі. Я сиджу на підвіконні й дивлюся на неї з ненавистю. Вона дивиться на мене й гавкає. Ми вороги. Я навіть не знаю, як її звати — для мене вона просто Гавкуча Істота.

Ще в сусідів є кури. Кури дурні, але дзьобаються. Я підійшов познайомитися — одна дзьобнула мене просто в ніс. Я образився й пішов. Відтоді ми живемо в мирі: вони не лізуть до мене, я не лізу до них. Ідеальні стосунки — жодного спілкування.

А ще тут є їжак. Я бачив його раз уночі. Я зашипів — він зашипів голосніше. Я ступив крок назад — він пішов уперед. Я втік. Відтоді їжак — мій особистий нічний кошмар, і той бік ділянки я обходжу десятою дорогою.

Несподівано: дещо хороше тут таки є

Не буду брехати. Дещо хороше на дачі знайшлося. Зізнаюся в цьому неохоче, крізь зуби.

Сонце. Його тут більше. Я можу лежати на ньому годинами, перевертаючись з боку на бік, мов шашлик. У місті сонце ховається за будинками, а тут воно моє.
Запахи. Тут так смачно пахне! Кріп, помідори, квіти, димок від шашлику. Я сиджу й нюхаю, нюхаю, нюхаю. Місто так не вміє. Місто пахне бензином.
Свобода. Мене іноді випускають гуляти без нагляду. Я ходжу ділянкою як господар. Обнюхую кущі. Лінуюся під яблунею. Копаю землю на грядці (за це лають, але воно того варте).
Старий диван на веранді. Хазяйка кинула туди мій плед. Я сплю там під шелест листя й пташиний спів. У місті я засинаю під гуркіт машин і сусідський перфоратор. Різниця, скажу я вам, колосальна.

А тепер проблеми (їх, на жаль, більше)

Мухи. Вони дзижчать. Сідають на мою миску. Лізуть у вуха. Я їх ловлю, але їх забагато. Це навала.
Пил. Після прогулянки я чхаю. Багато. Хазяйка вже погрожує везти мене до ветеринара. А я просто не звик до чистого сільського пилу — у місті пил інший, рідний.
Немає нічного життя. У місті я можу гасати квартирою вночі, будити хазяйку, скидати речі з полиць. А тут вікно відчинене, і якщо я почну казитися — почують сусіди. Доводиться лежати й страждати мовчки.
Кліщі. Фе. Фе-фе-фе. Хазяйка капає мені на загривок якусь гидоту проти кліщів, і потім я ходжу й пахну аптекою. Один кліщ усе одно присмоктався. Діставали його пінцетом. Я нявчав так, що, певно, чули в наступному селі.

Як я пристосувався (майже звик)

Десь на третій день я зрозумів: назад до міста поки що не повезуть. Треба виживати. І я знайшов на ділянці кілька стратегічних точок.

Під ґанком — там прохолодно, темно і ніхто не дістане. На старій яблуні — навчився залазити, невисоко, зате огляд чудовий. І в теплиці — там тепло й пахне огірками; хазяйка свариться, та я все одно туди ходжу.

А ще я заприятелював із сусідським котом. Не з собакою — з котом. Він місцевий, бувалий. Показав мені найкращі місця для полювання (мишей я там так і не знайшов), навчив пити воду з відра й розповів, де сусідка лишає смачні недоїдки.

Подивився він на мене й каже: «Міський, еге ж?» Я кивнув. Він зітхнув. «Звикнеш. Або не звикнеш. Та дача скінчиться, тебе заберуть, а я залишуся.».

Суворий кіт. Мудрий.

Поради міським котам, яких везуть на дачу

Я, ваш відданий вусатий кореспондент, дам кілька порад своїм хвостатим побратимам. Люди, передайте їм.

Не панікуйте. Дача — це не назавжди. Це тимчасове божевілля ваших господарів.
Знайдіть схованку. Шафа, льох, стара коробка в сараї — місце, де вас ніхто не торкне.
Не їжте багато трави. Бо потім нудить. А потім вас везуть до ветеринара. А ветеринар на дачі — це окрема пригода, без вас.
Обережно з кропивою. Вона кусається. Перевірено особисто.
Довіряйте місцевим котам. Вони знають, де небезпечно. Але не до кінця — можуть і обдурити заради недоїдків.
Не бійтеся собак. Бійтеся курей. Кури страшніші. Я серйозно. Хоча ні, собак теж бійтеся.
Пийте тільки свою воду. З калюжі можна підхопити щось недобре.
Спіть на сонці, але без фанатизму. Це найкраще, що є на дачі. Та довго лежати на спеці теж не варто.

Моє резюме про дачу

Дача — це стрес. Це зміна обстановки, запахів, правил. Це комарі, пил і відсутність звичного комфорту. Але дача — це ще й свобода. Нові запахи, тепло, трава, сонце і ті самі пташки, яких я так і не впіймав.

Це нагода згадати, що я, міський розпещений кіт, насправді нащадок диких хижаків. Навіть якщо єдина моя здобич за все літо — це муха, яку я випадково прихлопнув лапою.

Я не полюбив дачу. Але я її прийняв — як неминуче зло, що іноді буває приємним. Коли мене заберуть назад до міста, я три дні спатиму на дивані й відсипатимуся. А потім, можливо, навіть скучатиму за травою під лапами. Але вголос я цього не скажу. Нізащо.