Приїхав

Сріблястий універсал стояв упоперек хвіртки, заїхавши переднім колесом просто на нагідки. Ольга Степанівна побачила його ще від повороту, метрів за сто, і сповільнила крок.

Не тому, що злякалася. Просто їй треба було ці сто метрів, щоб зібратися.

Син приїжджав до неї двічі на рік. На Великдень — на годину, бо «у Аліни в матері теж треба з’явитися». І восени, коли на городі достигали помідори й можна було набрати повний багажник банок. Усе інше — телефон, і той переважно на п’ять хвилин.

А от коли Володя приїжджав отак, серед звичайної суботи, не попередивши, з машиною впоперек хвіртки, — це означало одне.

Вона перекинула сумку з ринку в ліву руку. Там був сир від Галини, тієї, що завжди стоїть скраю, біля ваг, і завжди залишає для неї найкращий, ще теплий. І пучок кропу. І два лимони, бо в неділю мали прийти дівчата з амбулаторії.

Хвіртка рипнула звично, коротко, ніби зітхнула.

Володя сидів на веранді у кросівках, закинувши ногу на ногу, і щось гортав у телефоні. Не встав.

— Ну ти й ходиш довго, — сказав замість «доброго ранку». — Я вже сорок хвилин тут.

— То треба було подзвонити, синку. Я б швидше.

Він підвівся, і вона побачила його обличчя. Червоні плями на вилицях, очі блискучі, злі. Такий вигляд у нього був з дитинства, коли він чогось дуже хотів і вже наперед знав, що йому не дадуть.

— Розуйся, — сказала вона, проходячи повз нього до дверей. — Я вранці підлогу мила.

Володя голосно цокнув язиком, але кросівки скинув. Жбурнув їх під лаву так, що один відлетів на клумбу.

* * *

На кухні пахло вчорашнім борщем і вимитою клейонкою. Ольга Степанівна дістала з сумки сир, вивернула його в глибоку миску й почала розминати виделкою. Руки робили своє. Так було легше.

— Мам, є розмова, — Володя сів, поставив лікті на стіл, тут же прибрав їх. — Серйозна.

— Кажи.

— Мені потрібна сума на машину.

Вона не обернулася. Розбила яйце об край миски, кинула шкаралупу у відро.

— Скільки?

— Триста. — Він сказав це так, ніби йшлося про триста грuвень. — Мам, я знаю, що в тебе збереження є. Ти сама торік проговорилася. А решту доберемо, якщо продаси пай.

Ложка з цукром завмерла над мискою.

— Пай.

— Ну а що він тобі дає? Три тисячі на рік зерном? Мам, це смішні гpoші. Він просто лежить.

Ольга Степанівна поставила ложку. Витерла руки об фартух — повільно, кожен палець окремо. Той пай залишився їй від матері. Вісім гектарів, за двадцять кілометрів звідси, і вона там жодного разу нічого не садила, тільки раз на рік ходила підписувати папери в контору. Але це була єдина річ на світі, яка ще пов’язувала її з матір’ю.

— Далі, — сказала вона.

— Що «далі»?

— Далі кажи. Ти ж не закінчив.

Володя видихнув крізь зуби.

— Мам, ну не роби вигляд, що ти не розумієш. Я на роботі виглядаю як хлопчик. У мене на зустрічі клієнти виходять з таких машин, що моя біля них — як відро на колесах. Мене керівник другий рік не піднімає. Ти думаєш, чому? Бо в нас так дивляться, мам. Спочатку на машину, потім на людину.

— Он як.

— І Аліна вже нічого не каже, але я ж бачу. Її подруга минулого місяця новий кросовер узяла. Біленький. А ми з дитиною їздимо на цьому.

Ольга Степанівна поставила сковорідку на плиту й підкрутила газ.

— Дитині два роки, Володю. Їй однаково, білий кросовер чи відро на колесах. Аби пристебнули.

— Мам!

— Що «мам»?

Він ударив долонею по столу. Не сильно — так, для звуку. З-під канапи в кімнаті сипонув кіт і зник у сінях.

* * *

— Слухай, ну навіщо тобі ті гpoшi? — Володя почав тим особливим тоном, який вона знала напам’ять. Тоном, у якому все вже вирішено, і треба тільки дотиснути. — Вони ж просто лежать. Ти нікуди не їздиш, нічого собі не купуєш. У тебе халат отой на кухні ще з тих часів, як я школу закінчував. А в мене сім’я. У мене все попереду. Це не витрати, мам, це вкладення.

— У що?

— У мене!

Вона вкинула в миску ще ложку борошна й почала місити.

— Володю, за ту, попередню машину ти мені винен п’ятдесят тисяч. Пам’ятаєш?

— Мам, ну це коли було…

— Чотири роки тому. Ти тоді теж казав, що віддаси до кінця року.

— У мене був важкий період!

— Був. — Вона кивнула. — А потім ви вікна міняли, і я доклала. А потім меблі в дитячу. А потім ви їздили на море, і я переказала на квитки, бо «горіла путівка».

— То ти що, все записувала?! — Він аж підвівся. — Ти рахувала, скільки дала рідному синові?

— Не записувала. — Ольга Степанівна нарешті обернулася до нього. — Просто пам’ятаю. У мене з пам’яттю поки що добре.

Володя дивився на неї згори вниз і не знаходив того, що шукав. Зазвичай на цьому місці в матері вже тремтіли губи, вона починала виправдовуватися, шукати, де ще можна урвати, і врешті йшла по конверт. А зараз вона стояла з обліпленими тістом руками і дивилася спокійно.

— Я тобі нічого не дам, — сказала вона. — І пай не продам.

— Чому?!

— Бо їх немає.

Він завмер.

— У сенсі — немає?

— У прямому. Я їх витратила.

— Куди?! — Голос у нього зірвався. — Мам, куди ти могла подіти триста тисяч?!

Ольга Степанівна витерла руки і повела підборіддям на стелю.

— Дах. Ти хоч раз за п’ять років підняв голову, коли заходив? У кутку над коридором капало так, що я тазик підставляла. Перекрила повністю, у травні. Вікна поставила — три штуки, з боку саду, там уже й рама розсипалася. Пральну машинку взяла, бо попередня на віджиманні їздила по кухні. І путівку купила. У жовтні їду в Трускавець, на вісімнадцять днів.

— Куди ти їдеш?!

— У санаторій, синку. З мінеральною водою і сосновим лісом. У мене там уже й номер за мною записаний, з балконом.

— Ти… — Він захлинувся. — Ти в санаторій, а я на роботу на розвалюсі їжджу?

— Виходить, що так.

* * *

Він почав кричати. Про те, що вона егоїстка. Що вона все життя думала тільки про себе, а тепер узагалі здуріла. Що інші матері дітям квартири купують, а вона — тазики під дах підставляє й ще й хвалиться. Що він на неї, виходить, і розраховувати не може.

Ольга Степанівна слухала й ліпила сирники. Один за одним, рівненькі, однакові, як вона любила. Тісто тепле, сир пахне вранішнім ринком.

А в голові стояв квітень.

Квітень, розсада на підвіконні в ящиках з-під печива, помідори вже витягнулися й лягали на скло. Треба було везти на город, а автобус до Скибиного ходить двічі на день, і з ящиками в нього не влізеш. Вона тоді дзвонила йому чотири рази. На п’ятий він узяв.

«Мам, я що, таксист? Мені ніколи твоїми грядками займатися. Викликай таксі».

Вона тоді викликала. Заплатила шістсот грuвень і всю дорогу тримала ящики на колінах, щоб не побилися на вибоїнах.

— Володю, — сказала вона, перекладаючи перший сирник на сковорідку. — Твій час коштує дорого. Я це запам’ятала ще навесні.

— До чого тут це взагалі?!

— Ні до чого. Просто мій час і моє здоров’я теж чогось коштують. Виявляється.

* * *

У сінях грюкнули двері, і в кухню зазирнула Валентина Миколаївна із сусіднього двору — маленька, у хустині, зав’язаній назад.

— Ольго, ти вдома? … У мене борошно скінчилося. Даси склянку.

Вона побачила Володю — червоного, з кулаками — і осіклася.

— Ой. Я, мабуть, невчасно.

— Та ні, Валю, заходьте, — голосно сказала Ольга Степанівна. — Це Володя мій приїхав. Вимагає, щоб я віддала всі заощадження й пай продала, бо йому потрібна нова машина. Я саме пояснювала, що каса закрилася.

Валентина Миколаївна округлила очі й прикрила рота рукою.

— Ну ти диви, — тільки й сказала вона.

За спиною матері Володя видав такий звук, ніби подавився.

Ольга Степанівна сходила в кімнату, дістала з шафки борошно.

— Тримайте.

— Спасибі, Ольго. — Сусідка ще раз глянула на Володю, похитала головою й пішла.

Двері зачинилися. Володя стояв посеред кухні білий.

— Навіщо ти це зробила? — процідив він. — Тепер уся вулиця знатиме.

— Уся вулиця й так знає, коли ти приїжджаєш, — сказала вона. — У нас тут низькі паркани й довгі новини..

Вона підійшла до буфета, поклала на клейонку долоню догори.

— Давай ключі.

— Які ключі?

— Від хвіртки й від хати.

Він відсахнувся, ніби вона його штовхнула.

— Ти серйозно?

— Цілком. Ти приходиш сюди тільки тоді, коли тобі щось треба, і поводишся так, ніби це твоє. Це не твоє, синку. Це моє. Хочеш прийти — подзвони. Я відчиню.

Він довго дивився на її руку. Потім витяг зв’язку, довго знімав з кільця плаский ключ — пальці не слухалися — і кинув на стіл. Ключ дзвякнув об цукерницю.

— Знаєш, що найгірше? — сказав він, не піднімаючи очей. — Що ти мені тепер не мати. Ти чужа людина.

— Кожен сам обирає, як йому жити, — відповіла Ольга Степанівна. — Двері причини, вони розсохлися, самі не зачиняються.

* * *

Він вийшов. Хвіртка рипнула — цього разу довго, бо він смикнув її й не втримав. Машина завелася різко, здала назад, зачепивши бампером стовпчик, і поїхала.

У кухні залишився запах смаженого й тиша.

Ольга Степанівна перевернула сирники. Вони підрум’янилися нерівно, бо вона забула про них на дві хвилини. Нічого, у неї вони завжди виходили такими — не з картинки, зате свої.

Руки почали тремтіти тільки тепер, коли вже нікому було дивитися. Вона сіла на табуретку біля вікна й посиділа так, доки не минуло.

Вона не відмовилася від нього. Вона просто вперше в житті не дала йому те, чого він хотів, — і, чесно кажучи, поняття не мала, чи вийде з цього щось добре. Може, він не подзвонить рік. Може, два. Може, приїде через місяць з отією своєю фальшивою лагідністю в голосі й почне спочатку.

А може, колись зрозуміє.

Вона зняла сирники на тарілку, налила собі чаю з чебрецем і поїла — повільно, як не їла вже давно, ні перед ким не поспішаючи.

Потім дістала з буфета маленьке блюдце. Вибрала найрум’яніший сирник, поклала окремо, накрила чистою лляною серветкою й лишила скраю столу.

Просто так. На той випадок, коли син приїде не по гpoші, а до неї.