Приїхали ділити врожай
— Заганяй собаку, ми заїжджати будемо.
Маргарита Семенівна стояла по той бік хвіртки й поправляла на шиї шовкову хустку — ту саму, із золотими вензелями, яку діставала з шафи лише «в люди». За її спиною, впритул до канави, притерся бортовий бус. У кузові рівними стосами стояли порожні сині ящики. Штук п’ятнадцять, не менше.
Ліза не поспішала відчиняти.
— Рябко на ланцюгу, — сказала вона й сперлася долонями на мокрі дошки хвіртки. — А заїжджати куди?
— Як це куди? У двір, — з-за кабіни виринув Руслан, дівер, у розтоптаних кросівках, обліплених глиною по самі шнурки. — Ми по картоплю. Відчиняй уже, мжичка.
Ліза подивилася на ящики. Потім на свекруху. Потім на дерева вздовж дороги, з яких жовтневий дощ устиг збити половину листя.
За чотири місяці Маргарита Семенівна не приїхала сюди жодного разу. Навіть коли Ліза кликала — просто подивитися, як там воно все росте.
* * *
Ділянку вона знайшла у квітні. Дванадцять соток, цегляний будиночок із верандою, колодязь. Ціна така, що Ліза тричі перечитала цифру й подзвонила уточнити, чи не помилка. Не помилка. Господиня терміново переїжджала до доньки і хотіла продати за тиждень.
Гpoші були в Лізи свої, зібрала вона їх ще до весілля. Ліза відкладала їх на ремонт кухні шість років, потроху, з кожної премії.
Трава там стояла по пояс. Малина здичавіла й полізла на грядки. У кутку двору залишилися три пні від старих слив, які хтось спиляв і не викорчував.
Сергій обійшов ділянку за десять хвилин, покрутив пальцем біля скроні й сказав, що на ці гpoші можна було взяти нормальну техніку — пральну машину і телевізор, а не чужі бур’яни.
А на травневому обіді свекруха поставила перед нею тарілку й голосно, щоб чули всі:
— Ну що, фермерка наша? Скільки соток підкорила?
За столом посміялися. Маргарита Семенівна витерла кутик рота серветкою й додала, що до липня ця забавка закінчиться. Мовляв, у місті дівчата тепер і кропу від петрушки не відрізняють, а тут — город.
Ліза тоді нічого не відповіла. Доїла борщ і поїхала на автовокзал.
* * *
Літо було довге.
Вона їздила щосуботи о шостій ранку, а у відпустку прожила там два тижні поспіль. Носила воду відрами, поки не поставила під ринву стару бочку. Пасинкувала помідори за порадами баби Ніни через паркан — та показала, як підв’язувати кущі й коли обривати нижнє листя. Збирала колорадського жука в банку, бо шкода було труїти поруч із суницею.
Витерла три пари садових рукавиць. Купила в аптеці мазь для попереку й тримала її просто у сумці, разом із ключами.
Завела зошит у клітинку. Записувала, що і коли посадила, скільки зійшло, який сорт не вдався. До серпня зошит був списаний наполовину.
Сергій приїжджав у суботу після обіду. Смажив собі шашлик, спав до одинадцятої, а якщо хлопці кликали на риболовлю — не приїжджав узагалі. Решту вихідних він проводив у гаражі: три роки тому купив розібраний мотоцикл і відтоді складав його по деталі.
Раз на місяць питав, коли вже будуть помідори.
* * *
Того ранку на дачній кухні було парко, як у лазні. На плиті булькотів маринад, на столі в два ряди стояли банки, а по шибці дрібно тарабанив дощ.
Сергій сидів за столом у розтягнутій домашній кофті й ліниво колупав виделкою яєчню.
— Лізо, ну скільки можна гриміти? — поморщився він. — Вихідний же. Дай поспати по-людськи.
— Поспати можна тому, хто перед тим попрацював, — не обертаючись, відповіла вона й закрутила чергову кришку. — Ти вчора приїхав, повечеряв і ліг. Міг би хоч банки з сарая принести.
— Я після зміни! Я, взагалі-то, працюю. А це твої помідори. Сама садила — сама й крути.
Ліза тільки хмикнула. Цю пісню вона слухала з травня і вже знала всі куплети.
Сергій відсунув тарілку й подивився кудись у вікно.
— До речі. Мама дзвонила.
Ліза завмерла з прихваткою в руці.
— І що Маргарита Семенівна хотіла? Спитати, чи в мене поперек ще на місці після копання?
— Ну от вічно ти з голками, — відмахнувся він. — Просто дзвонила. Цікавилася, скільки ми зібрали.
— Ми?
— А що не так? Я твій чоловік. Значить, урожай спільний. Коротше, вона попросила трохи овочів. Я сказав, що в нас цього добра завались. Тобі шкода, чи що?
Ліза повільно поклала прихватку на стіл.
— Сергію. Твоя мати за все літо жодного разу не спитала, як я тут. Жодного разу. А тепер їй овочів?
— Вона людина літня!
— То нехай Руслан сходить на базар. Здоровий чолов’яга, тридцять вісім років. Картоплю купить, не розориться.
Відповісти він не встиг. З вулиці, просто за парканом, довго й нахабно засигналив клаксон.
* * *
— То я не зрозуміла, ми заїжджаємо чи ні? — Маргарита Семенівна вже трималася рукою за хвіртку зі свого боку.
Руслан з гуркотом відкинув борт кузова.
— Мішків п’ять картоплі візьмемо, — діловито сказала свекруха. — Банок двадцять солінь. І морквиці відсип, Русланчик моркву любить.
Ліза мало не розсміялася вголос. П’ять мішків. Двадцять банок. Просто так, під мжичку, у суботу.
— А коли я тут горбилася все літо, ми з вами були чужі люди, — спокійно сказала вона. — Ви мене фермеркою називали. За столом. При всіх.
— Ой, почалося! — Руслан сплюнув під ноги. — Ти нам зуби не заговорюй. Ми пальне палили, сюди по цих ямах їхали.
— Співчуваю. За ці гpoші можна було купити мішок картоплі на ринку.
— Зі своїх гpoшей дерти надумала? — свекруха аж почервоніла плямами.
— Свої — це ті, хто розсаду поливав. Хто грядку полов, коли за тридцять було.
Двері веранди рипнули. На ґанок вийшов Сергій — у куртці, накинутій просто поверх домашньої кофти, невдоволений і заспаний.
— Сергійку! — одразу заголосила мати. — Скажи своїй жінці! Матір рідну на поріг не пускає! Брат пальне палив!
Сергій підійшов, став поруч із Лізою і зітхнув так, наче його відірвали від чогось важливого.
— Лізо, ну чого ти вперлася? Дай ти їм овочів. Половина ж однаково згниє.
— А ти хоч раз ту картоплю підгортав? — вона повернула до нього голову. — Чи, може, Руслан гній навесні розвантажував?
— Я працюю! У мене замовлення! — гукнув з-за паркана дівер.
— От саме так, — підхопила Маргарита Семенівна. — У хлопців робота. А ти бавилася. Хобі в тебе таке. Для себе ж садила, ніхто не змушував.
— Для себе, — кивнула Ліза. — Оце точно.
Сергій нахилився до неї й процідив крізь зуби:
— Не позорь мене перед матір’ю. Ми в шлюбі. Значить, половина цього врожаю — моя. Я їм свою половину віддаю. Відчиняй ворота.
Стало тихо. Тільки дощ шелестів по листю.
Ліза дивилася на чоловіка й раптом дуже чітко зрозуміла, з ким прожила вісім років. З людиною, яка не вклала в цю ділянку жодної грuвні. Яка проспала все літо. І яка зараз віддавала чужу роботу, аби мама тільки не кричала.
Вона відступила від хвіртки на крок.
— Твоя половина, кажеш?
— Моя! — з викликом кинув Сергій. — Мамо, заїжджайте, зараз вантажимо.
— Добре. — Ліза показала рукою в дальній куток ділянки, де стояв похилий сарай. — Твоя половина, Сергію, — це бур’ян за сараєм. Кропива, лобода, пирій. Іди й віддавай. Русланові якраз повний кузов вийде.
Обличчя в Сергія витягнулося.
— Ти що мелеш?
— Правду. Ділянка куплена за мої гpoші, договір на моє ім’я. Грядки скопані моїми руками. Насіння куплене з моєї зарплати. — Вона більше не всміхалася. — Я ж до тебе в гараж не лізу. І половину твого мотоцикла не вимагаю.
— Ач яка хитра! — свекруха вчепилася в сітку паркана. — Ну й сиди зі своїми банками!
— Обов’язково, Маргарито Семенівно. І бус розверніть, будь ласка. Сусіди трактором зараз поїдуть, ви дорогу перекрили.
Руслан буркнув щось собі під ніс і з гуркотом позашпурляв ящики назад у кузов. Маргарита Семенівна мовчки залізла в кабіну, грюкнула дверцятами й відвернулася до лобового скла. Бус розвернувся, розмісивши колесами траву біля канави, і важко покотив розмитою дорогою.
Сергій постояв ще хвилину. Подивився вслід. Потім перевів погляд на дружину.
— Ну і навіщо ти так? Осоромила мене.
— Я тебе від кропиви врятувала, — знизала плечима Ліза. — Іди снідай, поки яєчня не застигла. І після сніданку принесеш банки з сарая. Твоя черга.
* * *
Минуло два тижні.
Свекруха не дзвонила — демонстративно образилася. Руслан теж не озивався. Сергій разів зо два заїкнувся, що варто було б відвезти матері хоч пакет овочів для примирення, але швидко змовкав під поглядом дружини.
А Ліза жила собі й горя не знала. У погребі рівними рядами стояли банки, у коморі лежала велика картопля. Веранду вона вирішила відремонтувати навесні — уже й майстра знайшла через сусідів.
Наступної суботи Сергій сам запропонував перекопати город на зиму. Ніхто його не просив.
Бур’ян за сараєм він, до речі, викосив першим.



