«Пес для охорони не годиться, треба викинути» – заявив чоловік

Богдан заскочив у двір ще затемна, у наспіх накинутій куртці, застібнутій навскіс. Хвіртка була відчинена, хоча ввечері він сам її зачиняв на защіпку. Біля майстерні – сліди чужих кросівок у росі, а зварювальний апарат і новенький акумулятор, куплений минулого тижня, зникли безслідно.

Барон, лежав біля будки, підібгавши хвіст, і навіть не піднявся назустріч – наче й сам розумів, що цієї ночі схибив.

Богдан ще з півгодини оглядав паркан, міряв кроками двір, буркотів собі під ніс. Потім рвучко зайшов у будинок і почав гримати каструлями на кухні – так, наче вони теж мали чатувати вночі й не впорались.

Оленка сиділа в кімнаті, гортала стрічку в телефоні. Чула, як чоловік тупотить по кухні – важко, роздратовано, кожен крок наче з докором. Барон тихо прослизнув слідом за нею і ліг біля дивана, поклавши голову на лапи. Вуха притиснув, хвостом не вертів. Він завжди відчував, коли в господаря «не той настрій», і намагався не траплятися на очі.

«Треба викинути»

– Ну все, – Богдан став у дверях, руки в боки, як завжди робив, коли збирався сказати щось «остаточне». – Цей пес для охорони не годиться. Дурний, а не сторож. Стільки в нього вкладено – корм, будка своя. А толку? Апарат зварювальний винесли з-під носа, акумулятор поперли, а він і не гавкнув жодного разу. Спав собі спокійно.

Оленка підняла очі. Подивилась на чоловіка спокійно, уважно – так дивляться на людину, яка бовкнула дурницю, але сама ще цього не второпала.

– Викинути? – перепитала вона, ніби пробуючи слово на смак.

– А що? Годувати дармоїда, який двір навіть не стереже? Собака має здіймати ґвалт, коли чужий у двір лізе. А цей… – Богдан махнув рукою в бік Барона, який притиснувся до дивана ще тісніше. – Завтра відвезу на дядьків хутір, хай там курей від яструбів ганяє. А не візьмуть – так десь на околиці й лишу.

«Десь на околиці й лишу» – ось тут щось усередині Оленки клацнуло, як тумблер.

Стара валіза з комори

Вона мовчки встала. Барон одразу підвівся слідом, стривожено дивлячись знизу вгору. Оленка пройшла повз чоловіка в коридор, відчинила комору і дістала валізу – велику, чорну, на колесах. Ту саму, з якою колись їздили на море, ще коли їздили кудись разом.

Богдан провів її поглядом, але нічого не сказав. Вирішив, мабуть, що дружина затіяла прибирання в шафах.

Але Оленка відчинила саме Богданову половину гардеробу.

Футболки – раз, два, три. Акуратно, одна на одній. Труси, шкарпетки – в бічну кишеню. Джинси – одні виходні, одні робочі. Светр темно-синій, подарунок сестри на новий рік. Бритва з полички у ванній. Зубна щітка.

Богдан з’явився у дверях спальні й кілька секунд мовчки дивився. Потім дійшло.

– Ти що це робиш?

– Валізу тобі збираю, – відповіла Оленка тим самим тоном, яким говорила «вечеря на плиті» чи «хліб закінчився».

– Яку валізу? Навіщо?

– Ну ти ж сам сказав – треба викинути. От я і викидаю.

Розмова, яка давно назрівала

Богдан кліпнув очима. Потім сів на край ліжка повільно, ніби ноги раптом підкосилися.

– Через собаку?

– Не через собаку. Через тебе.

Вона застібнула блискавку і випрямилась. Барон тихо зайшов у спальню й ліг біля порога, ніби ставав на варту.

– Я тобі скажу, Богдане, раз уже зайшла така розмова. Ти Барона дармоїдом обзиваєш. Мовляв, двір не встеріг, толку з нього нема. А давай порахуємо, від кого тут узагалі є толк.

– Оленко, ну навіщо ти зараз це починаєш.

– Барон апарат не встеріг, це правда. Зате він щоранку зустрічає мене так, наче я рік десь пропадала. Кладе голову на коліна, коли мені сумно. А мені сумно, Богдане, часто. Бо ти приходиш з роботи – і в телефон утикаєшся. З двору зайшов – і на диван. Зі мною востаннє нормально говорив, коли рахунок за світло здорожчав. Три речення поспіль – уже подія.

Богдан відкрив рота, щоб щось заперечити.

– Порівняла теж – мене й собаку.

– Не порівнюю. Констатую. Барон живий. Відчуває. Любить. Просто так, без вигоди для себе. Йому байдуже, чи я схудла, чи борщ щодня варю. Йому треба, щоб я просто поруч була. А ти, Богдане, коли востаннє радів, що я є?

Тиша в спальні повисла, як мокрий рушник на морозі – важка, незручна, аж торкатися не хочеться.

Мокрий ніс на долоні

– Та я ж не всерйоз, – сказав Богдан. – Погарячкував. Апарата шкода, гроші чималі за нього платив, от і зірвався зранку.

– Гроші шкода – розумію, сама з тобою відкладала на нього. Але ти вирішив живу істоту викинути. Яка тобі довіряє. Яка кожен вечір біжить назустріч, коли ти з роботи вертаєшся. А що ти її викинеш – вона й гадки не має. Вона думає, що ти хороший.

Богдан потер обличчя долонями. Безсонна ніч і марна перевірка паркана далися взнаки.

– І що, валіза – це серйозно?

Оленка помовчала. За вікном перекрикувались горобці на старій вишні. Холодильник загув і замовк.

– Серйозно, Богдане. Справа не в Бароні. Він – остання крапля. Ти отак про живу істоту – «викинути», «десь лишу». А якщо завтра я тобі чимось не догоджу – теж позбудешся? До мами відвезеш – мовляв, не пригодилась, забирайте назад?

– Ну навигадувала зараз.

– Це ти навигадував. Давно вже. Перестав бачити, що навколо – живі. Я жива. Барон живий. Ми не речі. Не сигналізація, яку можна вимкнути, якщо забракувала. Ми родина. А родиною не розкидаються.

Богдан сидів і відчував таке, чого давно вже не відчував. Раніше ж як бувало – сказав слово, дружина погодилась. Не тому, що Оленка безвільна. Вона вміла промовчати – терпляче, по-жіночому. Берегла мир у хаті. Згладжувала кути. А він звик, що можна ляпнути будь-що – і нічого йому за це не буде.

А от – буває.

Барон підійшов до Богдана і тицьнувся мокрим носом у долоню. Просто підійшов, бо відчував: господарю зле. А коли комусь зле – треба бути поряд. Барон знав це не розумом – усім своїм собачим нутром.

Богдан подивився на пса. На мокрий ніс, темні очі, на хвіст, який несміливо ворухнувся – мовляв, ну що, мир?

І тут його наче зсередини обпекло. Не до сліз – все ж чоловік. Але щось перевернулося всередині, як човен на хвилі – хлюп, і ти вже по інший бік.

«Дурень я»

– Оленко. Забери валізу назад.

– Навіщо?

– Тому що, – він погладив Барона по голові, – дурень я.

– Це я вже давно знаю. Питання – дурень, який усе-таки вчиться, чи такий, якому хоч кіл на голові теши.

Богдан усміхнувся. Навіть зараз – вміла вона так сказати, що і соромно, і смішно водночас.

– Учуся потроху. Пробач. За Барона. І за все взагалі.

Оленка підійшла до валізи, розстібнула блискавку. Дістала бритву, щітку, поклала назад на поличку.

– Футболки сам розкладеш.

Богдан кивнув. Нахилився до Барона і почухав за вухом.

– Ну що, дармоїде, – голос його трохи зрадив. – Живемо далі?

Барон завиляв хвостом так, що ледь не збив стос дров біля порога. Підстрибнув, лизнув у щоку. Сів і подивився на обох з тим виразом, який буває лише в собак: цілковитого, нічим не заслуженого щастя.

Новий пост на видноті

Наступних вихідних Богдан сам, без нагадувань, переніс буду ближче до воріт, на найкращий огляд подвір’я, і поставив над нею невеликий дашок від дощу та сонця. А ланцюг замінив на довгий вигульний трос уздовж паркана, щоб Барон міг вільно бігати по всьому периметру, а не сидіти на короткій прив’язі.

– Це кому такі хороми? – запитала Оленка, хоча й сама вже знала відповідь.

– Дармоїду, – буркнув Богдан. І усміхнувся – вперше за довгий час так, що усмішка сягнула очей.

А валізу Оленка занесла назад у комору. Але не в найдальший куток. Так, щоб можна було легко дістати.

На всякий випадок.