Перевернуте відро

Ґудзик зупинився так різко, що повідець смикнув Оксані руку.

— Ти чого? Мишу почув?

Пес не зрушив з місця. Нашорошив вуха й дивився кудись під кущ бузини, де з-під снігу стирчав край чогось білого.

Оксана підійшла ближче. Відро. Звичайне пластикове відро з-під фарби, перевернуте догори дном, приперте збоку сухою гілкою. На боці ще виднілися засохлі патьоки — хтось робив ремонт, а порожню тару виніс у лісосмугу, як тут роблять уже років двадцять поспіль.

А потім усередині щось шкрябнуло.

* * *

Олена перебралася зі столиці в селище три роки тому. Вісім років до того вона проробила в агенції нерухомості, показувала людям квартири, слухала чужі плани й чужі сварки на сходовому майданчику. Потім продала свою двокімнатну, купила будинок із великим двором і жодного разу про це не пошкодувала. Хіба що взимку, коли треба палити й вигрібати сніг від хвіртки до дороги.

Гуляти з Ґудзиком вона ходила щодня одним і тим самим маршрутом: уздовж будинків, потім через парк, потім назад повз ставок. Того грудня погода зійшла з розуму. Тиждень стояла відлига, з дахів капало, у колії набралася вода. А в ніч на четвер ударив мороз, і все це замерзло — калюжі, колія, трава, все.

Вона підійшла ближче до відра.

Усередині, скрутившись у клубок торішнього листя, сидів кіт. Білий. Точніше, він колись був білим — тепер шерсть звалялася в сірі ковтуни, на морді темніли патьоки. Він подивилося на Олену величезними очима, зашипіло тоненько, як чайник, і рвонуло в бур’ян.

Ґудзик навіть не смикнувся за ним. Тільки понюхав те місце, де воно щойно сиділо, і подивився на господиню.

— Та знаю я, — сказала Олена. — Знаю.

* * *

Додому вона йшла швидко, а поверталася вже з торбинкою: пластиковий контейнер, ложка вологого корму, трохи вареної курки. Поставила біля відра, відійшла кроків на двадцять і стала за деревом.

Кіт виліз хвилин через десять. Їв так, що аж давився раз у раз відриваючись і озираючись.

Наступного дня Олена прийшла раніше. І побачила, що біля відра вже стоїть блюдце. Чуже, з відбитим краєм.

Чоловіка вона перестріла ввечері, коли той йшов неподалік від відра.

— Це ваше блюдце в лісосмузі?

Чоловік, трохи зніяковівши відповів:

— Моє. А ви що, теж носите?

— Другий день.

— Я вже тижнів зо два, — він махнув рукою кудись у бік парку. — Я тут на роботу зрізаю, коли на автобус. Він там ще з осені крутився. Спершу думав, дачне — знаєте, як буває, приїжджають на літо, а восени машина повна, кішка не поміщається.

— А відро?

— А відро він сам собі знайшов, — чоловік знизав плечима. — Я його спочатку відкинув, думав, сміття. А він назад заліз. Ну я й приставив гілкою, щоб вітром не понесло.

Він помовчав, потім додав:

— Я його ловити пробував. Куди там. Пальці подряпав й у бур’ян.

* * *

У неділю в прогнозі написали мінус вісімнадцять уночі. Олена подивилася на цю цифру, потім у вікно, потім знову на цифру.

О сьомій ранку вони з чоловіком, якого як виявилося звали Миколою, стояли в парку. У нього була переноска, позичена в кума, у неї — старий махровий рушник і рукавиці, у яких вона зазвичай обрізає малину.

— Ви з того боку заходьте, — командував Микола. — Тільки не біжіть. Побіжите — він у терен піде, і все, там його вже не дістанеш.

Ловили сорок хвилин. Кіт метався, нявкав, двічі проскакував між ногами. Врешті-решт він сам забився назад у відро — бо це було єдине місце, яке він вважав своїм.

Микола накрив відро рушником зверху.

— Ну от, — сказав він, важко дихаючи. — А ви кажете, зимова гума дорога.

Олена не зрозуміла, до чого тут гума, але засміялася — від нервів.

* * *

Наталю з притулку вона знайшла через групу в соцмережах. Дзвонила з машини, тримаючи телефон плечем.

— Наталю, добрий день. Я розумію, що у вас і так повно…

— Олено, у мене зараз сорок сім котів. Сорок сім. Я вам не відмовляю, я вам просто чесно кажу цифру.

— Він білий. Гарний. Він усю зиму в парку у відрі прожив.

У трубці стало тихо. Довго. Олена вже думала, що зв’язок обірвався.

— Везіть, — сказала Наталя. — Тільки не в загальну кімнату, я його поки в себе вдома потримаю.

* * *

Кіт виявився дівчинкою. Ім’я кішці придумала Наталина донька Ярина. Їй сім, і вона того вечора крутилася коло переноски, як прив’язана.

— Мамо, а можна я придумаю?

— Придумай.

— Молі.

— Чому Молі?

— У мене в книжці кішка була Молі. Біла така.

Наталя подивилася на сірий ковтун у переносці, який на біле був схожий приблизно так само, як сніг біля траси.

— Хай буде Молі, — сказала вона.

Так і прилипло.

* * *

Перші дні Молі жила в окремій кімнаті, за зачиненими дверима. Не виходила з-під шафи. Наталя ставила миску, сідала на підлогу спиною до шафи й просто щось говорила вголос — про погоду, про те, що котел знову капризує, про те, що треба нарешті утеплити стіну з північного боку, бо взимку в тій кімнаті холодно навіть при повному опаленні.

На четвертий день Молі поїла при ній.

На шостий дала себе домити. Це була окрема історія: два тази води, дві людини, одна дуже ображена кішка. Зате з-під сірого нарешті вилізло те саме біле, про яке казала Олена. Не сніжне, звісно. Радше колір молока, розведеного водою. На боці залишилася залисина — там, де шерсть збилася найгірше, — але Наталя сказала, що до весни заросте.

За два тижні під шерстю перестали промацуватися ребра.

За місяць Молі вперше залізла Ярині на коліна й заснула. Ярина сиділа після цього нерухомо годину сорок і навіть у туалет не пішла — принципово.

* * *

Олена приїжджала двічі. Другого разу Молі її не впізнала — підійшла, понюхала, потерлася об ногу й пішла собі далі, у своїх кицьчиних справах.

— Не впізнала, — сказала Олена.

— І добре, що не впізнала, — відповіла Наталя. — Значить, те вже не болить.

Дім для Молі знайшовся швидше, ніж зазвичай. Написала жінка, приїхала дивитися, просиділа на підлозі коло дивана дві години. Молі до неї так і не вийшла. Жінка сказала: «Нічого, я почекаю», — і приїхала ще раз через тиждень. І ще раз.

На третій раз Молі вийшла.

* * *

Тепер Олені іноді приходять фото. На останньому Молі спить на підвіконні, підклавши під себе лапи, а за вікном видно балкони багатоповерхівки й голе дерево. Шерсть відросла, залисини немає. Морда стала кругла й трохи невдоволена — така, як буває в котів, яких надто довго носять на руках.

Ніхто так і не дізнався, звідки вона взялася в тому парку. Може, від здичавілої кішки, яких там ціла колонія коло покинутого току. Може, її таки залишили дачники — тоді вона мала б чиєсь минуле, ім’я, миску, підвіконня. Це не дуже приємна думка, тому Олена її від себе відганяє.

А відро вона тоді забрала додому. Вимила, поставила в сараї, тримає в ньому секатор і садові рукавиці. Викинути чомусь не піднялася рука.

Іноді, коли навесні дістає звідти секатор, вона згадує, як мінус вісімнадцять малювало на калюжах білі візерунки, а всередині цього відра сиділа грудка мокрої шерсті й чекала. Невідомо чого. Просто чекала.

Дочекалася.