Отакі бувають начальники
За вісім років на складі я бачив усяких котів. Приходили худі, приходили ситі, приходили злі, як осінь. Але такого, як цей біло-рудий, не було жодного разу.
Він з’явився серед зими, ніби його хтось приніс і забув. Великий, з гривою, як у маленького лева, з такою густою шерстю, що рука тонула по саме зап’ястя. І при всій цій розкоші — жодного бійцівського інстинкту. Кіт, який не вмів ані кусатися, ані дряпатися. Кіт, який відступав від миски перед першою-ліпшою кішкою і винувато відходив убік.
— Дивись, — сказав мені якось напарник Тарас, коли ми стояли біля ангара. — Панич. Такого точно з квартири винесло.
Ми так і вирішили: жив десь у теплій оселі, десь на околиці міста, де приватний сектор і садиби з ділянками. Хазяї, певно, тримали його на подушці й годували з ложечки. А тут — бетон, протяги, злодійкуваті складські коти й я з напарником замість родини.
* * *
Найбільше йому діставалося від однієї кішки. Маленька, худюща, білесенька з сірими розводами по спині — і завжди з брудним носом. Я так її й прозвав: кішка з брудним носом.
Ніс у неї був брудний не просто так. Вона щоранку розколупувала смітник, шукала там щось своє, і виходила звідти вимащена по самі вуса. Зате на моє «киць-киць» летіла першою, ніби я один на всьому складі був вартий уваги.
А слідом за нею завжди тягнувся біло-рудий.
І тоді починався цирк. Ця мала фурія лупила його лапами по морді, стрибала згори, шипіла так, наче він щонайменше вкрав у неї спадок. Бідолаха все терпів. Втягував голову в плечі, кліпав і чекав, поки їй набридне.
Я намагався годувати його окремо. Виносив шматочок м’яса, відводив убік, шепотів: «Їж, дурнику, поки вона не бачить». Але хіба ж на складі є щось, чого коти не бачать. Мала знаходила його завжди.
* * *
З часом біло-рудий трохи навчився виживати. Він уже не чекав, поки дадуть, — хапав те, що траплялося, якось хитро підбирав здобич під себе й тікав у куток із таким гарчанням, ніби відбивав її в цілої зграї. А кішка з брудним носом доїдала моє й бігла його розшукувати. За хвилину десь у глибині цеху знову лунали вереск і шипіння.
Але склад — це не тепла оселя. І кіт почав танути на очах.
Спершу зникла грива. Потім шерсть, колись густа й лискуча, збилася в брудні ковтуни. Ребра проступили. Ми з Тарасом дивилися на це перетворення красеня на замурзаного волоцюгу й тільки зітхали.
— Не витягне він, — сказав якось Тарас. — Не для такого життя зроблений.
Я мовчав. Бо думав те саме.
* * *
А потім був той день.
Біля ангара зупинилося авто. Із тих, що приїжджають раз на місяць, коли якийсь черговий начальник вирішує особисто глянути, як воно тут крутиться. Ми таких бачили десятками й уваги на них не звертали. Ходить чоловік у дорогому костюмі цехом, за ним наш директор і почет із трьох осіб — звична картина.
Ми з напарником, як водиться, зникли з поля зору й вийшли на вулицю. І забули б про того гостя за п’ять хвилин, якби, повертаючись, не наткнулися на таке, що досі стоїть перед очима.
Посеред двору, на колінах, у тому самому дорогому костюмі, стояв поважний начальник — і плакав. Не соромлячись, як мала дитина. Він притискав до грудей замурзаного біло-рудого кота й цілував його в брудну голову.
— Де ж ти подівся? — примовляв він, гладячи худеньке тільце. — Ти хоч знаєш, як Соня за тобою плаче? Вона без тебе спати не може. Ми з дружиною щоночі сидимо в неї на ліжку й переконуємо, що ти повернешся.
Ми з Тарасом застигли.
— Сьогодні в нас удома буде свято, — сказав чоловік, підвівся й обережно посадив кота на переднє сидіння. Потім обернувся до нас. — Він, певно, в машину заскочив, а я й не помітив. У нас дім на землі, ділянка. Гуляв по подвір’ю, заскочив у авто, а тут, на складі, вискочив. Скільки ж ми його шукали…
Він уже хотів зачиняти дверцята. Але кіт…
* * *
Але кіт раптом вистрибнув назад. На превеликий подив хазяїна, зробив кілька кроків до ангара й зупинився, дивлячись на нього.
— Ти куди? — простягнув до нього руки начальник. — Не йди. Сонечка ж тебе так чекає.
А біло-рудий не йшов. І справа була зовсім не в тому, що він передумав. Просто прямо зі станка зіскочила вона — кішка з брудним носом. Мимохідь заїхала біло-рудому лапою по морді, підійшла до чужого чоловіка й тихенько занявкала, випрошуючи їжу.
Начальник глянув на неї, тоді на свого кота.
— Вона ж тебе ображає, — сказав він майже ображено.
І кішка, ніби навмисне на підтвердження, розвернулась і з вереском гахнула біло-рудого зі всієї сили. Чоловік аж підскочив і скривився, наче вдарили його самого. Кіт втягнув голову, подивився на хазяїна, потім на малу.
— Ну добре. Добре, — зітхнув начальник і відчинив задні дверцята.
Біло-рудий підійшов і заскочив усередину. А чоловік подивився на кішку з брудним носом, зрозумів, що умовляти цю скандальну істоту марно, — нахилився, підхопив її правою рукою під животик і точним, м’яким кидком відправив на заднє сидіння, просто поруч із котом.
— Оце дає, — тихо охнув Тарас.
Бо ця кішка ніколи, жодній живій душі не давалася в руки. Не дозволяла себе гладити. А тут — навіть не встигла обуритися. Хіба що, отямившись, устигла ще раз затопити біло-рудому лапою по фізіономії. Той навіть не поворухнувся.
* * *
Начальник зачинив дверцята й набрав номер. Певно, дружині. Навіть за кілька метрів нам було чути радісний крик у слухавці.
— Тільки, розумієш… — зам’явся він. — Тут така справа. Довелося взяти й подружку його. Нізащо без неї їхати не хотів.
— Вези швидше! — кричала слухавка. — Що ти там досі робиш? Соня ось-ось зі школи прийде. Щоб за п’ятнадцять хвилин був удома з котами!
— Отак-от, — усміхнувся чоловік і повернувся до нас.
Він сів за кермо, завів двигун. І ми з Тарасом побачили, як у задньому склі виринули дві котячі голови. Одна — замурзаного кота. Друга — кішки з брудним носом. Вони сиділи поруч і дивилися на нас.
Ми, не змовляючись, підняли руки й помахали їм услід. Авто рвонуло з місця. Треба ж було встигнути, поки дівчинка не повернулася зі школи.
А ми повернулися в цех, і до самого кінця зміни я був у пречудовому гуморі. Уявляв собі, як Соня зустрічає свого кота. І як здивується, коли побачить, що він приїхав не сам, а з отією білою нахабою, у якої вічно брудний ніс.
Отакі, буває, трапляються начальники.
