Ножиці, що випали з рук

Ножиці впали вдруге, і цього разу Ірина не стала їх піднімати.

Вона так і завмерла посеред перукарні: однією рукою трималася за спинку крісла, другою затулила обличчя. На підлозі, серед темних пасом чужого волосся, блищали ножиці, якими вона працювала вже років п’ятнадцять. Дорогі, японські, куплені колись на першу велику премію. Вони жодного разу її не підвели. Підвели руки.

— Ну треба ж, — видихнула вона крізь пальці. — Тридцять років стрижу, а сьогодні ножиці втримати не можу. Вибачте мені, будь ласка.

Діана дивилася на неї з дзеркала. Мокре волосся, накидка в дрібну клітинку, на колінах телефон, на якому вже вдруге за ранок висвітилося нагадування: «11:30 — приміщення». Цієї зустрічі вона чекала три тижні. Власник невеликого приміщення на розі, де колись продавали квіти, нарешті погодився показати його під її кондитерську. Діана хотіла прийти туди охайною, зібраною, такою, якій не страшно довірити ключі.

— Можете не поспішати, — сказала вона. — Я почекаю.

— Та що ви, у вас же зустріч, ви самі казали. Зараз, зараз, я вже…

Ірина нахилилася, підняла ножиці, поклала на столик і застигла. Сама від себе не чекаючи, Діана встала з крісла.

— Ідіть-но сюди.

Вона обійняла жінку, яку вперше побачила сорок хвилин тому. Ірина спершу напружилася, наче хотіла відсторонитися й сказати щось ввічливе. А потім уткнулася Діані в плече й заплакала. Тихо, по-дорослому. Так плачуть люди, яким давно не було де це зробити.

* * *

Ранок у Ірини почався о пів на шосту, як і всі інші. Кінець жовтня, за вікном мряка, батареї ледь теплі: опалення в будинку обіцяли «з дня на день» уже другий тиждень. Через це Сашкова футбольна кофта, випрана звечора, до ранку так і провисіла на сушарці вогкою.

— Ну ба-а! — Сашко тримав її двома пальцями, наче мокру ганчірку. — У мене ж сьогодні тренування! В чому я піду?

— Візьми синю, вона тепла.

— У синій ніхто не ходить! Там номер має бути!

Він кинув кофту на стілець і пішов у ванну, грюкнувши дверима так, що на холодильнику впав магніт.

Микола, старший, сидів над тарілкою вівсянки з навушником в одному вусі. На бабусині «доїж», «візьми шапку», «не забудь змінне взуття» відповідав однаково:

— Та чую я. Відчепись.

Ірина мовчки складала їм бутерброди в контейнери. Вона знала, звідки ця колючість. Знала й те, що вчорашню розмову хлопці чули, хоч вона й зачинила двері на кухню.

Учора ввечері дзвонила Олена. Донька вже шостий рік жила за кордоном, мала там роботу, квартиру, своє нове життя. Синам у ньому знаходилося місце переважно в рядку банківського переказу. Грoші приходили справно, щомісяця, з короткою припискою: «На хлопців».

Сашкові через два тижні мало виповнитися дев’ять. Ірина набралася духу й спитала прямо: приїдеш?

— Мамо, ну ти ж знаєш, що в мене зараз на роботі, — голос у слухавці був рівний, ніби Олена заздалегідь його відрепетирувала. — Купи йому той планшет, про який він просив. Я скину грoші сьогодні ж.

— Оленко, він не планшета чекає.

— А чого?

— Тебе. Він в календарі дні закреслює. Я йому не кажу, що ти не приїдеш, бо не знаю, як таке сказати.

— От тільки не починай. Ти завжди так: аби мене винною зробити.

Розмова закінчилася, як закінчувалися всі такі розмови останніми роками. Олена поклала слухавку. Ірина ще довго сиділа на кухні з телефоном у руках. А за стіною в дитячій хтось надто тихо не спав.

* * *

Перукарня була маленька, на два крісла, у колишній квартирі на першому поверсі п’ятиповерхівки біля ринку. Друга майстриня, Леся, мала вихідний, тож до обіду вони були самі. Ірина поставила чайник. Розповідати почала не одразу. Спершу просто простягнула Діані телефон.

Повідомлення від Миколи прийшло хвилин за двадцять до того, як ножиці вперше вислизнули з пальців.

«Сашко через тебе вчора плакав. Ти тільки й умієш, що сваритися з мамою. Якби ти її не діставала, вона б приїхала».

— Він же дитина, — сказала Ірина так, наче виправдовувала не онука, а себе. — Дванадцять років. Йому треба когось винуватити. Мама далеко, мама грoші надсилає, маму він любить. А я тут. На мене можна.

Діана довго мовчала. Потім глянула на годинник, узяла телефон і вийшла в тісний коридорчик. Ірина чула уривки: «…дуже перепрошую… так, непередбачені обставини… а в четвер вам зручно? Дякую, дуже дякую».

— Ви що, перенесли? — Ірина аж підвелася. — Через мене? Та не треба було…

— Треба, — Діана сіла на диванчик для клієнтів і обхопила чашку обома долонями. — Сідайте. Я вам дещо розповім.

Її мама двадцять років пропрацювала кухаркою в шкільній їдальні. Вставала о п’ятій, о шостій уже чистила картоплю на триста порцій. Приходила додому, і починалася друга зміна: прання, вечеря, Діанині уроки, город у бабусі на вихідних, сусідці допомогти, кумі позичити.

— І я, знаєте, вважала, що так і має бути, — сказала Діана. — Що мама — це така людина, якій нічого не треба. Вона ж ніколи нічого не просила. Мені було двадцять дев’ять, коли я вперше її спитала: мамо, а чого ти сама хочеш? Просто так, за чаєм, як оце ми з вами.

— І що вона? — тихо спитала Ірина.

— Довго мовчала. А потім каже: «Хочу, щоб хоч одного дня про мене хтось подбав так, як я дбаю про всіх». І заплакала. А я сиділа поруч і рахувала. Двадцять дев’ять років. Двадцять дев’ять років ніхто в нашій родині не здогадався її про це спитати.

Вона поставила чашку й подивилася на Ірину уважно, як дивляться на когось, кого вже трохи знають.

— А вас хтось питав? Ну от хоч раз. Не про хлопців, не про Олену, не про грoші. А хто, Ірино, хоч раз запитав, чого хочете ви?

Ірина відкрила рота, щоб відповісти, і зрозуміла, що відповіді немає. Останнє пальто вона купила на розпродажі чотири зими тому, і то лише тому, що в попередньому вже соромно було йти на батьківські збори. Леся разів десять пропонувала зробити їй манікюр безкоштовно, «просто так, між клієнтками». Ірина щоразу відмахувалася: ніколи, хлопців зі школи забирати.

— Не пам’ятаю, — чесно сказала вона. — Навіть не пам’ятаю, коли щось робила для себе.

* * *

Потім вона вмилася холодною водою, поправила зачіску, підійшла до крісла й узяла ножиці.

Руки більше не тремтіли.

Діана три роки мріяла про каре з легкою асиметрією і три роки боялася на нього наважитися. Ірина вмовила її за дві хвилини, а зробила так, що Діана потім довго крутила головою перед дзеркалом і торкалася кінчиків, ніби не вірила, що це її волосся.

Уже в дверях, застібаючи пальто, вона обернулася.

— Можна я вам ще одне скажу? Тільки не ображайтеся.

— Кажіть.

— Ви все робите за них мовчки. Перете, сушите, складаєте, варите. І вони цього не бачать, бо воно просто є. Як світло в під’їзді: помічаєш, лише коли лампочка перегорить. Не дорікайте їм і не сваріть. Просто дайте їм роботу. Дев’ять і дванадцять — це вже не малеча. Хай самі складуть свої речі, помиють за собою тарілку, зроблять бабусі чай. Любов же не тільки отримувати треба. Її ще треба вчитися віддавати. А вони не навчаться, поки ви віддаєте за них.

* * *

Того вечора Ірина прийшла додому й не пішла одразу до плити. Зняла чоботи, сіла на табуретку в кухні й склала руки на колінах.

Хлопці визирнули з кімнати. Зазвичай о цій порі в квартирі вже пахло смаженою картоплею.

— Ба, а що на вечерю? — обережно спитав Сашко.

— Картопля в шафці, ковбаса в холодильнику, хліб на столі. Миколо, ти чистиш картоплю. Сашко накриває на стіл. Якщо треба, я покажу, як.

Микола витяг навушник із вуха.

— А ти?

— А я посиджу. І ще одне. У суботу ви вдвох прибираєте квартиру. Список я напишу.

— Удвох?! А ти що робитимеш?

— А я в суботу йду на манікюр.

Сашко витріщився так, наче бабуся оголосила, що летить у космос.

— Ти?!

— Я, — Ірина вперше за день усміхнулася. — Уявіть собі, ваша бабуся теж хоче бути гарною.

Хлопці перезирнулися. Микола щось буркнув собі під ніс, але картоплю почистив. Шкірку знімав такою товстою, що половина бульб пішла у відро. Ірина бачила це й не сказала ні слова.

* * *

У суботу Леся довго розкладала перед нею флакончики й нарешті вибрала густий вишнево-коричневий, «якраз під осінь». Ірина сиділа, поклавши руки на рушник, і боялася поворухнутися, ніби їй доручили тримати щось крихке й чуже. Потім ще пів години гуляла парком під мокрим листям і раз у раз виймала руку з кишені, щоб подивитися на нігті.

Додому вона повернулася о третій. У під’їзді вже чути було запах засобу для підлоги, ним явно не шкодували. На кухні стіл був накритий. Скатертина лежала криво, бутерброди нарізали товстими скибками, ковбасу — ще товщими. Поряд стояли три чашки чаю, і в одній плавав лимон. Сашко пам’ятав, що бабуся п’є тільки так.

Він підійшов першим і мовчки простягнув їй аркуш. Там були намальовані тюльпани, кожен іншого кольору, а внизу кривими літерами:

«Бабусю, ти найкраща. Вибач, що я кричав через кофту». Микола стояв біля вікна, засунувши руки в кишені худі.

— Ба… я посуд помив. І ванну теж. — Він помовчав. — І це… за те повідомлення. Вибач. Я не те хотів написати.

— А що хотів?

Він знизав плечима й довго дивився у вікно.

— Що мені теж шкода, що вона не приїде.

Ірина обійняла його. Дванадцятирічні вже вважають себе завеликими для обіймів, але цього разу Микола не відсунувся. Сашко притулився з другого боку. І вперше за дуже довгий час їй хотілося плакати не від утоми.

На холодильнику, з’явився аркуш. Список хатніх справ, написаний Миколиним почерком. Навпроти рядка «Чай для ба» стояло: «Сашко. Щодня».

* * *

Через місяць, коли вже падав перший мокрий сніг, Діана знову прийшла до перукарні. З коробкою тістечок: приміщення на розі вона таки взяла в оренду, і перші еклери з нової печі хотіла віддати саме сюди.

— Ну, як ваші хлопці? — спитала вона, ще знімаючи шарф.

Ірина засміялася.

— Учора самі вечерю варили. Макарони злиплися в одну грудку, ми їх ножем різали. Зате я пів години лежала на дивані з книжкою, і ніхто мене не кликав!

Діана засміялася разом із нею.

Сашків день народження минув без мами. Олена подзвонила по відео, довго розпитувала про школу й про футбол. Але торт хлопці пекли разом із бабусею, і крему тоді на кухні було більше, ніж на коржах. Сашко потім сказав, що це найкращий день народження в його житті. Ірина не стала уточнювати, чи він справді так думає. Їй вистачило того, що він так сказав.

Відтоді Діана стала її постійною клієнткою. Приходила раз на місяць і, ще не роздягнувшись, питала одне й те саме:

— Ну що, Ірино, а для себе цього місяця що зробили?

І Ірина вже не губилася. То нові чоботи, на які давно задивлялася. То концерт у філармонії, куди вона пішла сама й не пошкодувала жодної хвилини. А якось просто відповіла:

— Виспалася в неділю до дев’ятої. Сніданок робив Микола.

І сама засміялася від того, як просто це прозвучало.