Нам же добре всім разом

— Я їду в село. На всю зиму, — сказав Микола і почав запихати у валізу картатий плед, під яким чотири місяці спав у коридорі на розкладачці.

Я стояла біля дверей, схрестивши руки, і думала тільки одне: цих слів я чекала ще з вересня.

Плед у валізу не влазив. Пухкий, флісовий, Антон колись привіз його з відрядження. Микола тиснув на нього обома долонями, наче тісто місив. Валізу він поклав на наше ліжко. Точніше, на ліжко, яке ще влітку було нашим, а тепер на ньому спали син із невісткою. На тумбочці з мого боку лежала Тінина зарядка, а мою книжку хтось переклав на підвіконня.

— Відмовляти не будеш? — спитав він, не обертаючись.

— Ні.

Він аж випростався і глянув на мене. Тридцять сім років разом, і, здається, я вперше його здивувала.

* * *

Усе почалося в липні з дзвінка. Антон говорив бадьоро, як завжди, коли йому щось потрібно.

— Мам, у нас ремонт. Місяць, ну максимум півтора. Можна ми до вас? Ми тихенько.

Тихенько вони приїхали з одинадцятьма торбами, самокатом, розібраним дитячим столиком і телевізором, удвічі більшим за наш. Назарчик із порога побіг обіймати діда, Тіна чемно привіталася й одразу спитала пароль від інтернету. Я тоді подумала: півтора місяця, то й що. Своя ж дитина.

Квартира в нас трикімнатна. Здавалося б, місця всім вистачить. Антон розподілив його за один вечір, по-хазяйськи, як він уміє.

— Назарчикові треба окрема кімната, він у вересні в другий клас іде, — сказав син і зупинився на порозі маленької кімнати. — Тату, ти ж не проти? Твої залізяки можна на балкон.

Ці «залізяки» були Миколиною майстернею. Двадцять років, відколи він пішов із заводу, там під вікном стояв його невеличкий верстак, а на полицях — коробочки, підписані олівцем: «гвинтики дрібні», «від пральки», «не чіпати». Половина під’їзду носила йому то праску, то пилосос, то радіо. Грошей він брав небагато, міг взяти банку меду від сусідки з четвертого поверху чи торбинку яблук. Для нього ця кімната була тим, чим для мене город: посидиш годинку, і на душі тихо.

Микола сказав: «Та звісно, не проти». І два вечори виносив свої коробки на балкон, накриваючи їх плівкою. Дрібні деталі пересипав у мої банки з-під закруток. Я тоді вперше помітила, як довго він стоїть над кожною коробкою. Наче прощається.

Нашу спальню зайняли Антон і Тіна. Ми самі так запропонували, бо що ж їм, молодим, тулитися на дивані у вітальні. А ми з Миколою перебралися у вітальню, на розкладний диван.

Протрималися тиждень.

Виявилося, що Тіна працює вечорами. Клієнти в неї за кордоном, у них інший час, і дзвінки тривають до опівночі, а то й довше. Ноутбук вона ставила на наш журнальний столик, бо «тут світло краще». Антон тим часом дивився футбол на своєму величезному телевізорі. О пів на першу ночі я лежала, дивилася в стелю і слухала, як невістка комусь ввічливо пояснює щось англійською.

Першою не витримала я. Перебралася на кухню, на вузький диванчик-куточок, який розкладається з таким скрипом, ніби жаліється. Микола там не вміщався, ноги звисали аж до плити. Тож він дістав з антресолей розкладачку, з якою ми колись їздили на море.

Поставив її в коридорі, між вішаком і дверима у ванну. Сказав, що так йому навіть краще: прохолодно, і ніхто не заважає.

Заважали всі. О шостій сорок Антон ішов на роботу і переступав через батька, як через поріг. О сьомій Тіна вела Назарчика вмиватися. Розкладачка просіла посередині, і Микола вставав зранку так, наче його за ніч хтось склав навпіл. Але не поскаржився жодного разу.

А я лежала на кухні під гудіння холодильника. Тіна о дванадцятій ночі заварювала собі чай. Антон о першій шукав, чого б перекусити, і світив мені в обличчя дверцятами холодильника. Шепотів: «Мам, ти спи, спи». Я й спала. Як уміла.

* * *

Ремонт тим часом зупинився. Маляр у вересні перейшов на інший об’єкт і не повернувся, а шукати нового Антон не поспішав.

— Мам, ну зараз не сезон, усі майстри зайняті. Навесні доробимо. Та й ми ж збираємо, ти ж розумієш.

Я розуміла. Розуміла, що за світло нам прийшло на тисячу сто грuвень більше, ніж торік. Що варю я тепер щодня на п’ятьох, а не на двох. Що Назарчика зі школи забираю я, бо в Тіни дзвінок, а в Антона нарада. Онука я забирала б і задарма, і щодня, і з радістю. Якби мені було де після цього лягти.

Микола казав:

— Не чіпай, Катю. Дітям і так тяжко. Перетерпимо.

І ми терпіли. Чотири місяці.

* * *

А сьогодні вранці сусід через стінку, Григорій Савович, приніс Миколі свій радіоприймач. Той самий, що в нього ще з весілля. Замовк, каже, а без нього в мене й ранок не ранок.

Ви б бачили, як Микола зрадів. Сів на кухні біля вікна, приніс із балкона паяльник, розклав на газеті свої гвинтики. Уперше за чотири місяці він щось собі наспівував.

О пів на восьму на кухню зайшла Тіна, принюхалася і скривилася.

— Миколо Івановичу, а чим це так пахне? Назарчик же через стінку спить…

Сказала вона це не зло. Просто сказала. А слідом прийшов Антон, у домашніх шортах і з телефоном у руці. Глянув на газету з деталями й зітхнув так, як зітхають на дитину, що вдруге розлила компот.

— Тату, ну скільки можна? Дитина цим дихає. І взагалі, кому воно зараз треба, оте паяння? Нові приймачі копійки коштують. Балкон захаращений, Тіні білизну нема де сушити.

Він налив собі кави, сів і додав уже м’якше, з усмішкою:

— Ну чого ти насупився? Нам же добре всім разом. Живемо дружно, як нормальна сім’я.

Микола нічого не відповів. Вимкнув паяльник, зсипав деталі назад у банку, загорнув приймач Григорія Савовича в газету і відніс на балкон. А я стояла біля плити й розуміла: мій син справді так думає. Він не глузує і не хитрує. Він щиро не бачить, що його батько четвертий місяць спить там, де всі ходять у взутті.

Увечері діти повели Назарчика в кіно. А Микола зняв із шафи валізу.

* * *

— У селі хата стоїть, — говорив він, не дивлячись на мене, і все тиснув той плед. — Відколи мами не стало, я туди тільки навідуюсь. Піч прочищу, дров у сусіда візьму. Сарай там сухий, верстак поставлю. І ніхто мені не скаже, що я заважаю.

— Ніхто, — погодилася я.

— А ти тут… — він запнувся. — Ти тут за Назарчиком доглянеш. І за ними.

Я підійшла до шафи, дістала з верхньої полиці свою дорожню сумку і поставила поруч із валізою.

— Ні, Миколо. Я їду з тобою.

— А Назарчик?

— У Назарчика є мама і тато. Йому сім років, а не сім місяців.

Він довго дивився на мене. Потім сів на край ліжка, просто на той плед, який так і не влазив у валізу, і раптом засміявся. Тихо, з полегшенням.

— А я думав, ти сваритимешся.

— Я чотири місяці не сварилася. Чого б це зараз починати?

* * *

Діти повернулися о дев’ятій. Назарчик спав в Антона на руках, Тіна несла його кросівки. У коридорі вони зупинилися обоє. Біля дверей стояли валіза, моя сумка і складена розкладачка.

— Це що? — спитав Антон.

— Ми з батьком їдемо в село, — сказала я. — Завтра першим автобусом.

Антон обережно відніс сина в ліжко, причинив за собою двері й перейшов на шепіт, такий, що аж свистів.

— Мам, ви що, серйозно? У листопаді? Там же не топлено! Тату, ну скажи їй.

— Це я їй сказав, — спокійно відповів Микола. — Вона тільки погодилася.

Антон переводив погляд із нього на мене і назад.

— Через приймач, чи що? Тату, я ж не зі зла. Ну ляпнув, вибач. Чого одразу валізи?

І тоді я сказала. Без крику, бо за стінкою спала дитина. І без сліз, бо всі сльози я виплакала ще у вересні на тому скрипучому диванчику.

— Не через приймач, синку. Я чотири місяці сплю біля холодильника, який гуде, як трактор. Ти щоночі о першій світиш мені в обличчя його дверцятами. Батько чотири місяці спить у коридорі, і ти щоранку через нього переступаєш. Його майстерня, де він двадцять років просиджував щовечора, лежить на балконі під плівкою. Ми не скаржилися. А ти вирішив, що нам добре.

Антон відкрив рота і закрив. Я бачила, як він подумки рахує: коридор, кухня, балкон. Наче вперше побачив власну квартиру. Тобто нашу.

— Але ж ви самі туди пішли, — сказав він нарешті, і в голосі було щире здивування. — Я думав, вам так зручніше. Мамо, чому ти мовчала?

І тут озвалася Тіна. Вона так і стояла біля кухні з Назарчиковими кросівками в руках.

— Антоне, я ж тобі ще в жовтні казала. Казала, що твій тато спить, як на вокзалі. А ти мені: «Та батьки звикли, їм аби тільки поруч з онуком».

Я аж подивилася на неї інакше. Виходить, бачила. І казала. Тільки нашому синові, видно, легше було вірити, що всім добре.

Антон сів на табуретку в коридорі, поруч зі складеною розкладачкою, і потер обличчя долонями.

— Але ж ми не можемо зараз повернутися. Там тільки стяжка, стіни голі, розетки на дротах висять.

— Розетки, — повторив Микола, і мені здалося, що він ледь усміхнувся.

— Люди й серед голих стін живуть, — сказала я. — А на розкладачці в коридорі довго не проживеш.

Того вечора ніхто нічого не вирішив. Антон пішов спати мовчки, і я ще довго чула, як вони з Тіною шепочуться за стіною. За нашою стіною.

* * *

Ми поїхали вранці, першим автобусом. Антон устав о шостій, хоч була неділя, мовчки доніс валізу до зупинки й допоміг батькові поставити її в багажник. Перед тим як піти, незграбно, як у дитинстві, обійняв мене.

— Мам, я подзвоню.

У селі було холодно і тихо. Перший вечір ми сиділи в куртках, поки Микола вів боротьбу із піччю. На другий день у хаті вже пахло дровами, а я спала на широкому свекрушиному ліжку так, як не спала з липня. Микола розчистив у сараї куток, поставив саморобний стіл і першим ділом полагодив сусідці Ганні Петрівні електрочайник.

Антон подзвонив на дев’ятий день. Не мені, а батькові. З кухні я чула тільки Миколину половину розмови.

— Ага… Ага. А aвтомат вибиває, коли чайник вмикаєте?.. Ну то ясно. Ні, сам не лізь. У суботу приїду.

Він поклав телефон, помовчав і сказав, дивлячись у вікно:

— Вони переїхали до себе. Ще в середу. На голу стяжку. Каже, Тіна наполягла.

Помовчав ще трохи й додав:

— І Назарчик питає, коли я його паяти навчу.

* * *

Додому ми повернулися перед самими святами. Квартира здалася мені величезною і такою тихою, що першого вечора я навіть увімкнула радіо. Микола того ж дня переніс свої коробки з балкона назад у маленьку кімнату. Поставив верстак під вікно, розставив по полицях банки з гвинтиками.

А Назарчиків столик лишив біля верстака. Бо онук тепер приїжджає до нас щосуботи, сідає поруч із дідом і тримає маленьку лупу так серйозно, ніби від нього залежить світло в усьому під’їзді.

На дверях майстерні висить аркуш із зошита в клітинку. Назарчик писав сам, великими літерами, і буква «Я» в нього дивиться не в той бік:

«МАЙСТЕРНЯ ДІДА І НАЗАРА. СТУКАТИ».

А приймач Григорія Савовича знову грає. Щоранку о сьомій, через стінку. І ніхто в нашій квартирі на це більше не скаржиться.