Мене звільнили, бо мені п’ятдесят п’ять

Мене звільнили, бо мені п’ятдесят п’ять.

На прощання я подарувала колегам троянди, а директорові залишила теку — з доказами, яких він боявся найбільше.

— Маріє Степанівно, нам доведеться розпрощатися, — голос Петра Івановича звучав солодко й фальшиво, наче він намагався загорнути зраду в оксамит.

Він відкинувся у своєму дорогому кріслі, склав руки на животі та, ніби мимохідь, додав:

— Компанії потрібен ковток свіжого повітря, нова енергія. Ви ж розумієте?

Я дивилася на нього, уважно, майже холодно. Доглянуте обличчя, краватка, яку я ж сама допомогла вибрати на корпоративну вечерю, ще кілька місяців тому. Розумію? Авжеж. Інвестори наполягали на незалежному аудиті. А він мусив позбутися єдиної людини, яка знала правду про його “схеми”. Мене.

— Звісно, розумію, — сказала я рівно. — Ця “нова енергія” — це Оленка з ресепшену? Та сама, що плутає цифри, але сміється з усіх ваших жартів? Усмішка з його обличчя зникла.

— Справа не у віці, Маріє Степанівно. Просто… ваш підхід трохи застарів. Ми застигли на місці. Час для… “ривка”.

Він вимовляв це слово вже пів року, як мантру. Іронія в тому, що я ж була поруч від самого початку — коли наш офіс ще нагадував склад із облупленими стінами та холодними батареями. Ми будували цю компанію разом. А тепер я вже не вписувалася у “нову картинку”.

— Гаразд, — відповіла я тихо, хоч усередині все обмерло. — Коли звільнити стіл?

Він розгубився. Очевидно, очікував сліз, скандалу, благань. Хотів відчути себе великодушним переможцем.

— Хоч сьогодні. Кадри підготують папери. Компенсацію отримаєте, все за законом.

Я підвелася й рушила до дверей. Уже на порозі зупинилася й сказала спокійно:

— Ви маєте рацію, Петре Івановичу. Компанії потрібен “ривок”. І я його зроблю.

Він навіть не зрозумів, про що я. Лише самовдоволено всміхнувся. В офісі всі відводили очі. На моєму столі вже стояла картонна коробка для особистих речей. Я складала в неї чашку, фото дітей, улюблені блокноти, звіти. На дно поклала маленький букетик ромашок — подарунок від сина-студента.

А тоді дістала те, що готувала заздалегідь: дванадцять червоних троянд — по одній для кожного колеги за кожен рік моєї роботи — і чорну теку з бантами.

Я пройшлася офісом, даруючи квіти, обіймаючи людей, дякуючи їм за роки співпраці. У багатьох були сльози на очах. Це було справжнє прощання з родиною. Тека була для нього. Я зайшла до кабінету без стуку й поклала її на стіл.

— Що це? — запитав він, звузивши очі.

— Мій прощальний подарунок. Усе про ваші “ривки” за останні два роки. З цифрами, рахунками й датами. Вам буде… цікаво.
І пішла, навіть не озирнувшись. Одинадцята вечора. Дзвінок.

— Маріє… — його голос був зірваним. — Я переглянув теку… Ви розумієте, що це означає?

— Чудово розумію, — відповіла я спокійно. — Це не здогадки, а факти. З підписами, переказами й контрактами.

— Якщо це випливе, компанія… зруйнується…

— Компанія? Чи ви, Петре Івановичу?

Він пропонував повернути мені посаду, навіть підвищення. Я відмовилася:

— Назад дороги немає.

Наступного ранку трапився скандал. Зателефонував Андрій, наш айтішник:

— Маріє, він учора вночі ліз у сервери, хотів стерти дані. Але я зробив дзеркальні копії. Маємо все. Мені здалося, що земля хитнулася під ногами. А потім сталося щось несподіване. Оленка, та сама “нова енергія”, прийшла до мене додому. У руках тримала троянду — вже зів’ялу. Плакала.

— Пробачте, Маріє Степанівно. Я нічого не знала… Сьогодні він змусив мене підписати фальшивий звіт. Я не можу цього зробити. Допоможіть мені.

Я обійняла її. І зрозуміла: навіть його “новий початок” уже тріщав по швах. За два дні Петро Іванович подав у відставку “за власним бажанням”. Вище кервництво швидко розібралися в ситуації. А ще за тиждень мені подзвонили — і запропонували посаду директора.

Я увійшла в офіс. На столах ще стояли мої троянди, вже трохи зів’ялі. Колеги підвелися й зустріли мене оплесками. Я підняла руку:

— Досить святкувань. Маємо роботу. Справжнє майбутнє починається зараз.

І тоді я зрозуміла: мене звільнили за те, що мені п’ятдесят п’ять. Але саме ці п’ятдесят п’ять років дали мені головне — силу, терпіння й досвід.

Я вистояла. Я перемогла. І тепер навчала молодь не боятися поразок, бо кожну з них можна перетворити на початок чогось більшого.