Мамі вже вісімдесят. Голос був спокійний, трохи розгублений

Мені сорок п’ять. І лише зовсім нещодавно до мене дійшло щось про маму — таке очевидне й водночас таке болюче, що від самої думки стає ніяково. Я щиро не розумію, як міг цього не помічати роками.

Мамі вже вісімдесят. Вона мешкає сама у невеличкому світлому будинку, де пройшла майже вся її доросла доля. Ті самі старі віконниці, знайома з дитинства техніка, яку вона не хоче міняти, бо «ще справляється». Там час ніби зупинився. Не змінюється нічого — окрім неї самої.

Одного дня, у середу, вона подзвонила мені. Голос був спокійний, трохи розгублений.

— Денисе… мені б допомога зі списком покупок знадобилась. Можеш зайти? Здається, я починаю дещо плутати.

Моя перша реакція була не найкраща — роздратування. Робота, дедлайни, діти, побут, рахунки — вічна метушня, відчуття, що мене розтягує на частини.

— Просто скажи, що потрібно, — відповів я. — Я замовлю доставку.

На тому боці стало тихо. А потім вона дуже тихо сказала:

— Я б хотіла, щоб ти прийшов.

Я таки прийшов.

На кухні вже стояли пакети з продуктами — складені рівно, акуратно, ніби вона готувалася до якоїсь перевірки.

— Мамо, ти ж уже була в магазині, — здивувався я.

Вона махнула рукою:

— Це тільки найнеобхідніше. Мені ще дещо потрібно.

Вона дістала старий зошит у спіралі — той самий, що я пам’ятаю з дитинства — і простягнула мені.

У списку було кілька пунктів:

виноград,
паперові рушники,
вершки до кави…
і ще одне слово.
Компанія.

У цей момент у мені щось зламалося.

Вона стояла трохи ніяково, не дивлячись мені в очі, як людина, що зробила щось недоречне.

— Я просто не знала, як інакше попросити тебе прийти, — прошепотіла вона. — Ти завжди такий зайнятий… Я не хотіла заважати.

Це вдарило сильніше за будь-які докори. Це сказала жінка, яка тягнула дві роботи й усе одно була на кожному моєму виступі.
Яка зберігала кожен мій малюнок. Яка все життя відкладала себе «на потім». І тепер вона вирішила, що мусить вигадати привід,
щоб заслужити кілька хвилин мого часу.

Я обійняв її так міцно, що вона навіть засміялася:

— Обережно, ще зламаєш мене.

У магазин ми так і не пішли.

Ми просто сіли за маленький кухонний стіл із серветками в соняшниках — тими самими, що лежать там ще з дев’яностих. Говорили про дрібниці: про сусідського пса, про тата, про те, як нам його не вистачає. Я пив просту розчинну каву й уперше за дуже довгий час нікуди не поспішав.

Я слухав. По-справжньому слухав. Так, як колись вона слухала мене. Коли я збирався йти, мама провела мене до дверей і затримала мою руку трохи довше, ніж зазвичай.

— Ти зробив мені цілий тиждень, сонечко, — сказала вона.

Дорогою додому мене не відпускала одна думка: скільки разів вона стояла біля вікна, вдивляючись у двір? Скільки разів казала собі: «Прийде, коли матиме час», і залишалася наодинці з тишею?

Десь між роботою, обов’язками й шумом дорослого життя я перетворив її на пункт у власному графіку. А для неї я ніколи не був пунктом. Я був її світом. І все, чого вона хотіла, — це трохи часу поруч із сином у домі, де вона його виростила.