Люта не підпускала нікого. А потім у дворі з’явилося чорне кошеня

Листоноша Валентина, доїхавши до крайніх хат на Садовій, злазила з велосипеда й далі вела його руками. Не тому, що втомилася. Просто на Садовій жила Люта.

Руда, кудлата — здалеку схожа на копицю сіна, яку хтось необачно навчив гавкати. Звідки вона взялася в селі, ніхто не знав. Одного березня просто з’явилася біля крамниці й лишилася.

Гавкала вона на всіх підряд: на велосипеди, на людей з відрами, на трактор, на дітей, що йшли зі школи. А якщо хтось необачно підходив ближче — намагалася вхопити за холошу, і не жартома.

Сільські собаки з нею теж не зв’язувалися. Уже через тиждень усі кудлаті мешканці Садової знали: краще перейти на той бік дороги.

— Я вже й палицю до хвіртки поставила, — скаржилася Ганна Дмитрівна через тин. — Виходжу вранці корову виганяти, а вона сидить навпроти й дивиться. Мовчить і дивиться. У мене аж усередині холоне.

— Та вона ж вас не зачепила жодного разу, — казав сусід.

— Не зачепила. Поки що.

* * *

Віктор Сергійович того літа доживав перше літо без Бровка.

Бровко був звичайний дворовий пес, чорний з рудими бровами, прожив у нього чотирнадцять років і восени тихо пішов. Віктор Сергійович поховав його за хатою, а миску так і не прибрав. Стояла собі під ґанком, порожня, і він щоразу обходив її стороною, ніби боявся зачепити ногою.

Двір без собаки став якийсь занадто просторий. Уночі жодного шарудіння, вранці ніхто не тицяється мокрим носом у коліно. Тиша, від якої болять вуха.

— Дядьку, візьміть цуценя, — умовляв племінник Семен, що приїздив із райцентру щосуботи. — У Петренків собака ощенилася, я вам привезу.

— Не треба мені нікого.

— Та ж ви самі казали, що з собакою й хата тепліша.

— Казав. І що з того?

На тому розмова закінчувалася, і Семен ішов лагодити дядькові дах на сараї, бо ремонт відкладали вже третій рік.

* * *

Дивна річ: на Віктора Сергійовича Люта не гавкала ніколи.

Може, відчувала щось. Може, він нагадував їй когось із того життя, про яке в селі ніхто не знав. Але коли він виходив за хвіртку, руда лише піднімала голову й дивилася — уважно, серйозно, як дивляться на людину, а не на джерело їжі.

Спочатку вона просто сідала неподалік. Через дорогу, під акацією, метрів за десять. Він виносив їй у мисці холодні галушки або шкоринку хліба з юшкою, ставив на землю й відходив.

Люта чекала, поки він відійде.

Потім їла й тікала.

Одного разу він спробував підійти, поки вона їла. Вона миттю відсахнулася, притисла вуха й показала зуби. Глухо, попереджувально загарчала.

— Та тихо ти, — засміявся Віктор Сергійович. — Знаю я вже, яка ти. Люта і є Люта.

Собака завмерла й довго дивилася йому в очі. У тому погляді було щось таке, ніби вона сама соромилася свого норову й просила вибачення за те, що інакше не вміє.

Так тривало до кінця травня.

А потім якось увечері зірвалася гроза, справжня, з градом по грядках. Віктор Сергійович вибіг накривати розсаду плівкою, повернувся мокрий до рубця — і побачив, що з порожньої буди стирчить рудий хвіст.

Люта лежала в будці Бровка, поклавши морду на лапи, і робила вигляд, що її тут немає.

Він постояв, витер долонею обличчя й пішов у хату.

Уранці вона нікуди не поділася. І назавтра теж.

* * *

— Вікторе Сергійовичу, ви за своєю потворою дивіться! — гукала через тин Ганна Дмитрівна. — Прив’яжіть її вже нарешті! Вона сьогодні мою Марусю мало не роздерла!

— А ваша Маруся чого до мене в двір лізе? Вона мені всю цибулю потоптала.

— Кішка ж не розуміє, де чия цибуля!

— Отож. А Люта розуміє. І ланцюга вона не терпить, я вже пробував.

Це була щира правда. Один-єдиний раз він причепив її на ланцюг — до обіду вона перегризла карабін і півдня ходила по двору з обривком, дивлячись на господаря так, що він більше не наважився.

Люта гасала двором вільно й вважала своїм обов’язком проганяти геть усе живе: горобців, курей із сусіднього двору, сіру Марусю і навіть тінь від груші, коли та підозріло ворушилася.

— Молодець, — казав їй Віктор Сергійович, сідаючи на порозі. — Хоч хтось у цьому дворі при ділі.

Люта клала голову йому на коліно й, здавалося, усміхалася.

* * *

Наступної весни, коли на городах уже просохло, Люта зникла.

Віктор Сергійович обійшов усе село двічі. Питав у крамниці, ходив до ставка, до лісосмуги, до старого току, де взимку ховалися бездомні собаки. Заглядав у чужі двори так, що люди виходили й питали, чи все гаразд.

Нікого.

— Може, вкрав хтось? — припустив у суботу Семен.

— Хто її вкраде, Семене? До неї, крім мене, ніхто й на два кроки не підійде.

— Теж правда. Не собака, а колючий дріт із хвостом. Тоді куди ж вона поділася?

— Може, я чимось її образив, — сказав Віктор Сергійович і замовк.

Тиждень тягнувся довго. Він уже почав звикати до думки, що руда не повернеться, і навіть миску прибрав з-під ґанку — щоб не муляла очі.

А на восьмий день під хвірткою почувся знайомий лютий гавкіт.

І одразу за ним — голос Ганни Дмитрівни:

— Вікторе Сергійовичу! Заберіть це страховисько! Ах ти ж окаянна!

Він вискочив з хати як був, у капцях.

Сусідка стояла посеред вулиці, притискаючи до грудей Марусю. Кішка шипіла, вигиналася й дряпала їй кофту. А навпроти, розставивши лапи, заходилася гавкотом руда собака.

— Оце так зустріч, — сказав Віктор Сергійович і не втримав усмішки.

Він вибачився перед сусідкою разів п’ять, покликав Люту, і та відразу пішла за ним у двір — слухняно, ніби нікуди й не дівалася.

А в дворі він роздивився її як слід.

Собака схудла так, що ребра проступали під шерстю. Руда шерсть звалялася клоччям, на лапі підсихала подряпина.

— І де тебе носило, волоцюго? Ти на себе подивись. Я через тебе ні спав, ні їв нормально, — бурчав він, а Люта тицялася йому в долоні й вимахувала хвостом.

Довго сердитися не вийшло. Він присів просто на землю й обійняв її обома руками.

* * *

На початку липня стало зрозуміло, куди вона тоді ходила.

Люта привела цуценят. Четверо, маленьких, рудуватих, схожих на мокрі рукавиці. Радість тривала недовго. Малята народилися кволі й одне за одним згасли, не проживши й тижня.

Віктор Сергійович переживав не так за цуценят, як за неї.

Люта наче стала іншою собакою. Не лежала на місці, гасала двором, рила ями під парканом і викопувала їх до вечора. До господаря не підпускала — відходила, щойно він робив крок. Кидалася на все, що ворушилося, з такою злістю, що навіть горобці перестали сідати на дріт.

Одного вечора він застав її за сараєм: вона з остервенінням рвала зубами гумовий чобіт, який три роки провалявся під стріхою.

— Ну що ти робиш, Люта. Ну що ти робиш.

Собака завмерла й підвела голову. У неї в очах було стільки розгубленості, що чоловік лише махнув рукою й пішов у хату.

* * *

Назавтра він узявся підправляти хвіртку.

Люта лежала біля сарая й нерухомо дивилася кудись за паркан. Віктор Сергійович стукав молотком, поки краєм ока не помітив, що двором щось рухається. Маленьке й чорне.

Він випростався й примружився. Зір був уже не той, і спершу здалося, що по землі стрибає підбита пташка.

Потім придивився. Кошеня. Чорне, завбільшки з долоню, з реп’яхом у шерсті.

Він не встиг навіть рота розтулити, як Люта підхопилася.

І кинулася просто до нього.

— Люта! Назад! Не смій! — заволав Віктор Сергійович так, що зірвав голос.

Собака не почула. Вона неслася через двір, і чоловік уже бачив, чим це закінчиться.

Але за півкроку від кошеняти Люта різко стала.

Мале, треба сказати, теж виявилося не з боязких. Воно розпушилося так, що перетворилося на чорну кульку, вигнуло спину й засичало на здоровенну руду собаку — щосили, аж підстрибуючи на всіх чотирьох.

Люта від несподіванки навіть присіла.

Кілька довгих хвилин вони мовчки дивилися одне на одного. Собака — згори вниз. Кошеня — знизу вгору, задерши голову так, що аж перекидалося назад.

Віктор Сергійович стояв за три кроки й боявся навіть дихати. Він добре розумів: один різкий рух — і все скінчиться погано.

Люта підійшла ближче. Обережно взяла кошеня зубами за загривок. І понесла до буди.

Пролунало відчайдушне «мя-а-у!», від якого в чоловіка все обірвалося всередині.

— Люта… Люта, а вийди сюди…

З буди донеслося глухе застережливе гарчання. Він зупинився.

Хто це кошеня, здогадатися було неважко. Днями Ганна Дмитрівна роздавала котенят від своєї Марусі й скаржилася на всю вулицю, що мати з тієї Марусі ніяка: кине малих і ходить десь по дві доби, хоч ти її прив’язуй.

Певно, одне з них пролізло під тином. Як тепер про це сказати сусідці, Віктор Сергійович не уявляв. Він постояв, потер потилицю й пішов у хату — думати.

* * *

Через годину він вийшов на ґанок і став посеред двору як укопаний. Біля буди спокійно лежала Люта. А під її передніми лапами вмостилося чорне кошеня.

Він підійшов ближче — обережно, готовий до чого завгодно.

Люта не загарчала. Вона старанно вилизувала мале, притримуючи його лапою, коли те намагалося втекти. Вилизувала так, ніби перед нею було не чуже кошеня, а її власне цуценя.

— Оце діла, — тільки й сказав Віктор Сергійович.

* * *

Наступного ранку довелося йти до сусідки. Розмова була не з простих.

— Ганно Дмитрівно, ви часом кошеняти не загубили?

Жінка одразу насторожилася.

— Невже Вуглик до вас заліз?

— Та от… вийшло таке діло. Розумієте, Люта, здається…

Слів він так і не підібрав.

Ганна Дмитрівна зблідла й заплакала одразу, без переходу.

— Я ж знала! Я ж вам казала — прив’яжіть її, прив’яжіть! Скільки разів казала! А тепер що? Тепер уже нічого не зробиш…

— Та зачекайте ви ридати! — злякався Віктор Сергійович. — Живий ваш Вуглик. Цілісінький.

Сусідка миттю перестала плакати й підозріло примружилася.

— А якщо живий, то чому ви його мені не принесли?

Він тяжко зітхнув.

— Оце я і прийшов поговорити.

Говорили довго. Двічі поверталися до початку, перебивали одне одного, і Ганна Дмитрівна ніяк не могла повірити, що та сама Люта, яка ганяла її Марусю через увесь город, тепер по своїй волі няньчить її кошеня.

Урешті вона махнула рукою.

— Ну коли вже ваша собака йому краща мати, ніж моя Маруся, то хай і виховує. Тільки ви мені його показуйте іноді.

* * *

З появою кошеняти Люта ожила.

Норов, щоправда, не виправився ні на грам. Вона так само не любила чужих і так само стерегла двір, тільки тепер у неї з’явився ще один клопіт — чорний вихованець.

А той ріс під стать названій матері.

Коли в суботу приїхав Семен, назустріч йому з-за сарая вилетіли двоє: руда Люта й уже підрослий чорний кіт з наїжаченою спиною.

Семен зупинився й розреготався.

— Дядьку, це що у вас за компанія? До вас тепер і заходити страшно.

— Це Бровко, — сказав Віктор Сергійович, заспокоюючи обох охоронців. — Котощеня.

— Хто-хто?

— Котощеня. Лютин вихованець.

Ім’я прижилося за тиждень. Ганна Дмитрівна ще довго звала його Вугликом, але кіт відгукувався тільки на Бровка.

А рідну матір він так і не визнав.

Якось Маруся за старою звичкою залізла в двір Віктора Сергійовича. Чорний кіт помітив її перший. Зупинився, розпушив хвоста і зашипів так, що сусідська кішка вилетіла за хвіртку без зайвих роздумів.

— Правильно кажуть, — усміхнувся тоді Віктор Сергійович. — Не та мати, що народила, а та, що виростила.

Люта лежала біля буди й дивилася на свого вихованця з таким виглядом, ніби це вона його цього навчила.

* * *

Наступної весни Лютої не стало.

Віктор Сергійович знайшов її вранці біля буди. Собака лежала нерухомо, витягнувши лапи. Поруч був Бровко.

Чорний кіт вилизував руду шерсть, тицявся носом їй у морду, лягав до боку й знову підводився. Ніяк не міг зрозуміти, чому вона не відповідає. Ніби намагався зігріти її собою.

Віктор Сергійович усе зрозумів одразу. Постояв довго, не наважуючись підійти. Потім підняв її на руки й поховав у садку, недалеко від того місця, де лежав старий Бровко.

Улітку на тому місці сама собою піднялася шипшина. Він її не садив і чомусь не став виривати.

— Колюча, — казав він Семенові. — Уся в неї.

* * *

Кіт переживав не легше за господаря.

Перші дні він блукав двором, обнюхував буду, лягав на те місце, де завжди лежала Люта. Потім почав іти з двору. Спочатку на кілька годин. Потім на цілу ніч. Повертався брудний, худий, мовчазний.

Віктор Сергійович усе розумів. Кіт її шукав. І пояснити йому, що шукати вже нікого, було неможливо. А одного разу Бровко не повернувся зовсім.

Минув день. Другий. Тиждень.

— Пропав мій котощеня, — зітхав Віктор Сергійович. — Не витримав без неї.

— Дядьку, візьміть цуценя, — знову почав Семен. — Чи хоч кота якогось.

— Не треба мені більше нікого.

* * *

Двір знову спорожнів.

Нікому було гасати біля хвіртки, нікому гарчати на горобців, нікому зустрічати біля ґанку. Віктор Сергійович потроху звикав до тиші. Вдруге це давалося чомусь важче.

Аж якось надвечір, коли він сидів на порозі й лущив квасолю, з-за паркана долинуло хрипке:

— Мя-а-у!

Миска з квасолею полетіла з колін.

Він не міг помилитися. Так нявкав тільки один кіт на все село.

Віктор Сергійович майже бігом кинувся до хвіртки. Нявкання повторилося, ближче й голосніше. А слідом почулося ще щось — тонке, пискляве, зовсім незрозуміле.

Він розчахнув хвіртку й завмер. Біля паркана сидів Бровко. Схудлий, брудний, шерсть звалялася — видно було, що поневірявся довго.

А біля його лап крутилося руде цуценя.

Мале помітило чоловіка першим. Кинулося до нього, задерло морду й вибухнуло дзвінким безстрашним гавкотом. А потім, ніби цього було замало, вчепилося зубами просто в черевик і заходилося його термосити.

Віктор Сергійович опустив очі на цуценя. Потім подивився на кота.

Бровко сидів на місці й спокійно спостерігав. У його погляді було щось таке, ніби він навмисне привів це руде диво сюди й тепер чекав, що господар скаже.

У Віктора Сергійовича защипало в очах. Він присів навпочіпки.

— Бровко… котику мій… ти ж додому прийшов.

Кіт тихо нявкнув.

Чоловік перевів погляд на цуценя, яке й далі боролося з його черевиком, і провів долонею по рудій спинці. Пальці зупинилися.

Він чудово розумів, що думати таке — дурниця. Але бути розсудливим саме зараз йому геть не хотілося.

— Я в такі речі не вірю, — тихо сказав він, усміхаючись крізь сльози. — А все одно дуже вже схоже, що це наша Люта додому вернулася.

Бровко хрипко нявкнув удруге. Віктор Сергійович відчинив хвіртку ширше.

— Ну чого стоїте? Заходьте вже обоє.

Кіт переступив поріг перший. Слідом, підстрибуючи й облаюючи все на світі, у двір увірвалося руде цуценя.

Віктор Сергійович зачинив за ними хвіртку й ще довго стояв, тримаючись за клямку.

Двір більше не був порожній.