Коли кішки сказали «ні»

Собаки — це просто. Собаку взяв за нашийник, сказав «пішли» — і вона пішла. Навіть якщо не розуміє, куди й навіщо.

А от коти… З котами домовитися неможливо. Кіт має власну думку про кожну вашу ідею, і зазвичай ця думка — «ні».

Оксана з Тарасом переконалися в цьому за одну довгу травневу добу.

* * *

Переїзд вони затіяли не через примху. Просто на їхньому ж поверсі звільнилася сусідська квартира — точнісінько така сама, лише балкон удвічі, а то й утричі більший. Для двох собак, які роками тулилися на клаптику бетону, це була ціла площа!

Тому й вирішили: переїжджаємо. Через п’ять метрів коридору.

Здавалося б — що там того переїзду. Двері навпроти. Але хто хоч раз збирав квартиру, той знає: неважливо, чи везеш ти речі за двісті кілометрів, чи переносиш через сходовий майданчик. Меблі однаково треба розібрати. Посуд однаково треба загорнути. Дірки в стінах однаково треба зашпаклювати, підлогу вимити, стіни підбілити — і здати старе житло так, щоб господар не мав до чого причепитися.

А ще — перевезти двох собак і трьох котів.

З собаками впоралися за десять хвилин. Вивели на новий балкон, відпустили — і ті помчали колами, обнюхуючи кожен сантиметр незвіданої території. На балконі стояли дві пластикові шафки-склади: одна порожня, а в другій лежали металеві балки. Тарас колись збирався зробити з них навіс, але руки не доходили вже років п’ять. Ці балки ще зіграють свою роль, тільки він про це поки не здогадується.

А далі почалося головне.

Красуля: та, яка все зрозуміла

Першу знайшли в порожній кімнаті. Меблі вже винесли, залишилося тільки ліжко посередині, і на голому матраці, розкинувшись як королева, спала Красуля.

Тарас підкрався тихо, наче сапер. Взяв за загривок. Красуля прокинулася і обурено нявкнула — мовляв, це що взагалі за поводження.

Але поки вона остаточно приходила до тями, він уже проніс її через коридор, через майданчик, через нові двері — і поклав на нове ліжко з новим матрацом.

Красуля роззирнулася. Понюхала матрац. Знову нявкнула, але вже зовсім іншим тоном. Ткнулася головою в руку Тараса і взялася вмощуватися.

Одна є. Жодної подряпини.

«Може, все не так страшно?» — подумав Тарас.

Наївний.

Сільва: сорок хвилин полювання

Сільву неможливо ані вмовити, ані впіймати. Вона не втікає панічно — вона просто завжди опиняється на два кроки далі, ніж ваша рука.

Тому діяли хитрістю. Поставили миску з їжею та водою в самому кінці коридору, зачинили за нею двері — і коли Сільва зайшла, пастка спрацювала.

Далі був момент, коли Оксана з Тарасом подивилися одне на одного, і Тарас зітхнув:

— Добре, я.

Те, що сталося потім, важко описати спокійними словами. Сільва верещала так, ніби її несуть щонайменше до стоматолога. Крутилася. Викручувалася. Розмахувала всіма чотирма лапами одночасно — і кожна лапа знаходила ціль.

За п’ять метрів дороги постраждали: обидві руки Тараса, обидві руки Оксани (вона намагалася допомогти) і два животи.

Опинившись на новому ліжку, Сільва ще години зо дві сиділа й голосно висловлювала все, що думає про людей, переїзди й життя загалом. А потім раптом замовкла, встала — і пішла обстежувати нові володіння. Дослідниця. Цікавість у неї завжди перемагала образу.

Запам’ятайте цю рису. Вона ще вилізе боком.

Глорія: та, що зникла під шафами

Глорія спостерігала за всім із засідки. Вона бачила, як забрали одну подругу. Потім другу. І зробила правильні висновки.

Коли по неї прийшли, її вже не було.

Точніше, була — але під кухонними шафами. Тими самими, що зчеплені між собою в суцільний ряд і прикручені до стіни. Витягти їх можна тільки з відкруткою і півднем вільного часу.

Оксана з Тарасом лягли на живіт і по черзі повзали вздовж кухні, простягаючи руку в темряву. З темряви долинало низьке, глибоке буркотіння, а іноді звідти вилітала лапа.

Підсумок: подряпані руки, покусані пальці, брудні футболки — і нуль результату.

Глорія, судячи з усього, вирішила залишитися під тими шафами назавжди. І повідомляла про своє рішення всьому під’їзду.

О пів на дев’яту вечора Оксана відкрила ноутбук і вбила в пошук те, що ще вранці здавалося б абсурдом: «як дістати кота з-під меблів». І знайшла.

Виявляється, є люди, які на цьому спеціалізуються.

П’ять хвилин

Він приїхав майже опівночі. Молодий, спокійний, з дивною конструкцією в руках: довга металева клітка з передньою стінкою, що зачиняється сама.

Спершу він просто ліг на підлогу і подивився. Похмикав. Кивнув — так, сидить саме там, де й описували.

Потім підставив клітку впритул до щілини, а всі інші виходи позакривав рушниками та простирадлами. Вийшов такий собі тунель з єдиним просвітом — і просвіт цей вів рівно в клітку.

Він знову ліг на живіт. І крикнув.

Глорія смикнулася, рвонула у єдиному доступному напрямку — і дверцята клацнули.

Оксана з Тарасом стояли з роззявленими ротами.

— П’ять хвилин, — сказав Тарас і подивився на свої руки.

— П’ять хвилин, — погодилася Оксана, потираючи укус на зап’ясті.

Гроші за виклик він відпрацював чесно. Тарас заплатив, не торгуючись, і навіть накинув зверху. Це рішення виявиться дуже вдалим уже наступного дня.

Глорію перенесли й випустили в новій квартирі. Три кішки на місці. Собаки на балконі. Речі в коробках. Можна видихнути.

Так вони думали.

Куди поділася Сільва

Наступного вечора Оксана раптом зупинилася посеред кімнати:

— А де Сільва?

Спочатку шукали спокійно. Потім швидше. Потім дуже швидко.

Перевірили під ліжком. За шафою. У шафі. У коробках. Під ванною. За холодильником. На балконі — там була натягнута спеціальна антикотяча сітка, миша не пролізе.

Порожньо.

Дві години пошуків — і жодного натяку. У голову лізли думки, які краще не озвучувати вголос: а раптом вона проскочила у двері? А раптом зараз десь на сходах, у підвалі, на вулиці — у місті, якого зовсім не знає?

Тарас пішов на собачу половину. Просто сісти. Просто перевести дух.

І тоді почув.

Тихеньке. Ледве чутне. Не нявкання навіть — пискіт.

«Здалося», — вирішив він. Утома, нерви, друга безсонна ніч.

Але все ж підвівся й пройшовся балконом. І писк став гучнішим. Найгучніше — біля тієї самої шафки з металевими балками.

Тарас опустився на коліна, зазирнув у щілину — і все зрозумів.

Сільва. Дослідниця. Якимось чином прослизнула повз собак на балкон, злякалася їх і забилася під балки. І сиділа там, у пастці власної цікавості. Добу. Без води. Без їжі.

— О ні, — простогнали Оксана з Тарасом в один голос.

Друга спроба

Собак замкнули в коридорі, щоб не лякали. Відкрили нову консерву — найсмачнішу, святкову, яку берегли на особливий випадок. Налили свіжої води. Поставили просто біля щілини.

І почали повзати навколішки, вмовляючи.

Сільва відповідала категоричною відмовою. Мовляв, дякую, мені й тут непогано.

Тарас знову написав тому спеціалістові. Той відповів одразу — і, чесно кажучи, велику роль тут зіграла сума, яку йому заплатили минулого разу. Розпитав, скільки кішка вже сидить, попросив надіслати відео. Подивився. Написав: закінчу одну справу, години за півтори буду.

Тарас вийшов на балкон ще раз. Присів навпочіпки біля шафки.

— Сільвочко, — сказав тихо. — Ну вийди вже. Ми хвилюємося.

І вона вийшла.

Чи то тому, що собак прибрали. Чи то тому, що сама вже хотіла вибратися, але чекала, щоб хтось попросив. З котами ніколи не зрозумієш.

Тарас упав на карачки і покликав її ближче. Вона підійшла.

А далі все було як минулого разу: обурене верещання, подряпані руки, подряпаний живіт. Але цього разу він майже не помітив.

Розправа

Опинившись у кімнатах, Сільва першою справою підійшла до Красулі й дала їй ляпаса. Потім те саме дісталося Глорії.

А потім вона години зо дві ходила квартирою й голосно, ображеним голосом викладала свою позицію. Приблизно таку:

— Зовсім знахабніли! Вони тут на ліжках вилежуються, м’ясце їдять, а я там!!!

Красуля вдавала, що спить. Глорія робила вигляд, що це її взагалі не стосується.

Поступово настала тиша. Умовна, звісно. Яка тиша може бути там, де живуть три кішки.

Але переїзд закінчився. На пам’ять залишилися подряпини на руках, сліди зубів на пальцях і легкий нервовий тик у Тараса при слові «клітка».

Уночі всі три кішки прийшли до них у ліжко й поснули, притулившись боками.

— А от Красуля навіть не заперечувала, — сонно сказав Тарас.

— Бо вона й не сумнівалася, — відповіла Оксана. — Вона знала, що ми несемо її додому.

— Виходить, вона найрозумніша?

— Вони всі розумні, — сказала Оксана. — Просто розумні по-різному.

Тарас уже спав.

* * *

Ось так минув той переїзд. Три кішки, дві собаки, один спеціаліст із клітками і незліченна кількість подряпин.

До речі, кілька висновків, які ми винесли з цієї історії:

• Готуйте переноску заздалегідь. Не за годину до переїзду, а за тиждень. Поставте її відкритою в кімнаті, кладіть туди ласощі, щоб кіт звик і перестав сприймати її як пастку.
• Одразу перевірте всі щілини. Ніші під шафами, простір за холодильником, вентиляційні отвори, балконні шафки. Все, куди може пролізти кіт, треба закрити до того, як він там опиниться.
• Не женіться за котом. Чим активніше ви ловите, тим глибше він ховається. Іноді дієвіше просто сісти поруч і почекати.

Ну і головне питання.

А як переїжджаєте ви? Як везете своїх котів — у переносці, на руках, чи вони у вас з тих, кого доводиться діставати з-під шафи?