Кішка, яка боялася висоти

Котлет було чотири. Стало три.

Сніжинка перебралася з підвіконня на плиту, скинула лапою кришку зі сковорідки, підчепила кігтем крайню котлету й перехопила зубами. Повернулася назад, до вікна. Снідати приємніше з краєвидом.

Голодною вона не була. У мисці з ранку лежав паштет з індички, поруч на полиці стояла банка вітамінів для шерсті — Оксана купувала їх одразу по три, бо на третю була знижка. Річ була не в котлеті.

Річ була в тому, що за котлету обов’язково буде сварка.

— Кішкам такого не можна! Там цибуля, перець, сіль!

А це в сто разів цікавіше, ніж вічне: «Ах ти ж моя красуня. Ох ти ж моя принцесо. Я тобі паштетик купила, вітамінки для шерстки. Їж, золотко». Тьху. Аж зуби зводить від такого цукру.

Червень за вікном пустував. Розкидав сонячні плями по підвіконню, заганяв у кватирку тополиний пух, куйовдив білу перську шерсть. Дратував.

* * *

Сніданок, утім, не вдався. Котлета виявилася так собі — за котячими мірками просто нікуди.

Сніжинка дивилася на неї й міркувала: доїсти з принципу чи хай собі засмагає на сонці?

— Смачно? — почулося знизу.

Під вікном сидів чорний пес. Ну як пес. Одна назва: маленький, вухатий, кудлатий. Одне вухо стирчить, друге падає набік, наче йому нецікаво.

— А тобі яке діло, бобику?

— Я не Бобик, — образився пес. — Я Мінька. Ти що ж думаєш, як двірняга, то й імені нормального не заслужив?

— Мінька? Що це взагалі за ім’я? — Сніжинка обережно звісилася з третього поверху.

— Класне ім’я, між іншим. Майже закордонне. Мене так одна розумна собака назвала. Дуже ти, каже, мініатюрний. Мінік. Мінька.

— Гаразд, Мінька то Мінька. Ти, як я розумію, на мою котлету оком накинув?

Пес облизнувся й голосно ковтнув.

— Я б не тільки оком. Я б на неї ще язика поклав і зубами придавив.

Сніжинка театрально зітхнула й царським рухом змахнула котлету вниз. Мовляв, від серця відриваю.

До землі та не долетіла — зникла в Міньчиній пащі ще в повітрі.

— Малий, та вправний, — здивувалася кішка.

— Життя таке.

— Яке? Чого тобі бракує? Живеш на волі, гуляєш де заманеться, сам собі господар. Не те що я.

— Отож бо! — погодився Мінька. — У тебе миска завжди повна, господиня під боком. Любить тебе, певно.

— Залюбила вже. Дихати не дає. То гладить, то чеше, то на руках носить. І сюсюкає без упину. Свободи ніякої, вона все за мене вирішує: що їсти, де спати, з ким бавитися. І не второпає своїм людським розумом, що мені нудно. Я на вулицю хочу. Із родичами познайомитися, себе показати, по травиці походити.

Сніжинку понесло. Очі горять, хвіст ходором ходить.

— Дурненька ти, — Мінька сів просто на асфальт. — Та дворові кішки з тебе всю шерсть повисмикують, вони чужих не терплять. А по травиці — то хто ж тобі заважає? Стрибай з вікна та ходи скільки влізе.

— З вікна я не можу, — скисла Сніжинка.

— Чому? Ти ж кішка.

— Висоти боюся, — зізналася вона пошепки.

— Оце так новина. Ну добре, я побіг, зараз народ на роботу потягнеться. Ти це… завтра приходь під вікно. Тобто я приходь. Тьху. Словом, чекай мене.

Пес махнув хвостом і зник у кущах бузку. А через хвилину на кухню влетіла Оксана.

* * *

Згребла кішку в оберемок, цмокнула в рожевий ніс — і почалося:

— Золотко моє, ну чого ж ти мене не збудила? Голодна, мабуть? І я на роботу проспала, знову. Не чую я того будильника, хоч ти плач.

Зникнення котлети вона навіть не помітила.

Насипала кішці корму, нашвидкуруч умилася, ковтнула кави й побігла до своєї страхової — там за третє запізнення обіцяли позбавити премії, а квартиру Оксана знімала, і з тією премією все було не так просто.

Двері грюкнули. Сніжинка лишилася сама.

Отже, і котлета була марна. Ніякої віддачі. Хоч і невдалі, а все ж зусилля.

Вона пройшлася підвіконням туди-сюди, торкнулася передньою лапою відливу. Холодний, слизький, і внизу далеко. Ні, страшно.

Краще забратися у свій рожевий будиночок і спати. Уві сні час летить швидко, і нудьга не дошкуляє.

* * *

Мінька з’явився наступного ранку. Сніжинка ще й очі не встигла продерти, а він уже сидів під вікном і постукував хвостом по асфальту.

— Привіт, принцесо. Давай обіцяне.

— Я тобі що, мати-годувальниця? — обурилася кішка. — Мені вихованець не потрібен.

— А хто потрібен?

Сніжинка замислилася. І справді — хто? Відповідь знайшлася напрочуд швидко.

— Друг мені потрібен. Нормальний друг на чотирьох лапах. Я тут з нудьги здурію. А моя не розуміє.

— Тоді як друг тобі й скажу: ти казишся з жиру. Сидиш ситенька, чистенька, красива — і вередуєш.

— Ой, тільки не повчай.

— Повчаю. Бо ти уяви: прокидаєшся вранці й гадаєш, чи вдасться сьогодні поїсти. І це ще півбіди. Додай до цього, що тебе звідусіль женуть — бо мордою не вийшов і породи не нажив. Цілий день бігаєш, ховаєшся, шукаєш. Увечері падаєш без сил, щоб назавтра почати спочатку. Влітку ще нічого, тепло. Але літо не вічне. Прийде зима — і велике питання, як ти її перезимуєш.

Сніжинка образилася. Шукала розуміння, а її ткнули носом, як нерозумне кошеня.

— А по-моєму, ти згущуєш фарби. Якби на вулиці було так погано, там не жило б стільки котів і собак.

— Ох, ну ти й вивернула! Ти думаєш, вони там з доброї волі? Та вони просто безпритульні. Живуть, як виходить.

— І ти?

— А я тут узагалі народився. Мені й подітися нікуди. Слухай, подруго, ми будемо язиками плескати чи ти мене таки почастуєш?

Сковорідка того ранку була порожня й чиста. Зате на столі від учорашньої вечері лишився бутерброд.

Він гепнувся Міньці просто під ніс. Ковбасу пес змолов миттю, хліб обнюхав, але теж підібрав.

— Учора смачніше було.

— Ну ти й нахаба!

— Та ні, я будь-якій їжі радий. Дякую. — Мінька замахав хвостом і одразу перевів розмову: — Слухай, а я вчора бачив кота на повідку. Одразу про тебе згадав.

— Не варіант. На собачому повідку я не гулятиму. Це ж ганьба, — очі Сніжинки звузилися у дві зелені щілинки.

— Не сердься. Я так, про всяк випадок.

У дворі тим часом з’явився заспаний двірник. Побачив пса, замахнувся мітлою:

— Ану геть звідси, блохастий!

Мінька пірнув у кущі. А Сніжинка пішла будити господиню — бо та знову проспить, а потім увесь вечір ходитиме кухнею й бурчатиме про премію.

* * *

Так у них і повелося.

Мінька прибігав щоранку. Тявкав під вікном, викликав Сніжинку. Та його частувала — то шматком сиру, то шкіркою від ковбаси, то залишками вчорашньої каші. А потім вони балакали.

Сніжинка дізналася, що на другому поверсі живе жінка, яка о сьомій годині виносить голубам пшоно, і в цей момент до під’їзду краще не потикатися. Що біля гастроному є добрий сторож, а є недобрий, і треба знати, чия сьогодні зміна. Що найкраще спати не під кущем, а під ґанком аптеки: там тепліше й вітру немає.

З цих розмов виходило, що життя на волі — суцільна морока й небезпека. Але Сніжинку це чомусь не лякало. Вулиця вабила її дедалі дужче.

«Хай небезпечно, — думала вона, вмощуючись на підвіконні. — Зате скільки пригод. А я так і постарію на цьому підвіконні, між рожевим будиночком і дряпкою».

* * *

А потім сталося те, що змінило все.

Того ранку вони з Мінькою заговорилися. З під’їзду вже потягнулися люди, сусіди зверху почали свердлити стіну — у них третій місяць тривав ремонт. А кішка й пес усе балакали, не помічаючи часу.

І тут на кухню влетіла Оксана. Волосся дибки, очі шалені:

— Я запізнююся! Я жахливо запізнююся!

Сніжинка з несподіванки підскочила, крутнулася, задня лапа стала на відлив і поїхала.

Вона випала.

Усе сталося так швидко, що кішка навіть злякатися не встигла. Секунда польоту — і ось вона вже на газоні. На всіх чотирьох. Красиво.

— Ти мене до сивини довела! — підскочив ошалілий Мінька. — Ціла? Ходімо під лавку, оговтаєшся.

Сніжинка слухняно почалапала за ним. Усе на місці, вже добре.

* * *

Вони залізли в траву під лавкою. Кішку потрушувало, вона притислася до чорного псячого боку — і стало легше. Мандраж минув, і вона роззирнулася.

Світ, такий принадний згори, унизу виявився зовсім іншим.

З третього поверху він мав вигляд симпатичніший. А тут ніби хтось підсунув під ніс збільшувальне скло, і вся непривабливість вилізла назовні.

У траві виявився мільйон комах. Голуби були нахабні й крикливі. Повз лавку тупали чужі ноги — великі, незнайомі. Із підвального віконця хтось дивився недобрим жовтим оком.

А звуки. Їх було стільки, що можна оглухнути: гуркотіла невидима вантажівка, десь сварилися, десь гавкав собака, і від усього цього шерсть ставала дибки, а хотілося вгрузнути в землю й заплющити очі. А ще краще — стати невидимою.

Сніжинка щільніше притислася до Міньки. Той зашепотів їй у вухо:

— Не трусися. Зараз твоя прибіжить.

— А хто там, у підвалі?

— Як хто? Кішки твої улюблені.

— А чого так сердито дивляться?

— Ну не цілуватися ж їм з тобою. Ти для них чужа.

— Мені тут не подобається.

І щойно вона це сказала, як із під’їзду вилетіла Оксана. Заозиралася, покликала:

— Сніжинко! Ну де ж ти? Кицю-кицю-кицю!

— Твоя? — спитав Мінька. — Молода яка. А я думав, у тебе бабуся в господинях.

— Це чому?

— З твоїх розповідей. Іди вже, кличе ж, переживає.

— А ти?

— Що я? Мій дім — вулиця.

— Оце вже ні. Я тебе в такому місці не покину. Зараз вона під лавку зазирне, тебе побачить — а далі я її вмовлю. Ти теж не позіхай. Себе покажи.

За хвилину Оксана справді сунулася під лавку. І побачила свою білу кішку, притиснуту до чорного кудлатого двірняги.

— Ти диви! Ти тут із бобиком. Жива, ціла… Хоч би нявкнула!

— Мя-а-у, — слухняно сказала Сніжинка. Але з місця не зрушила.

— Ну ходімо ж. Мене з роботи виженуть.

Вона витягла кішку, обмацала, притисла до себе. Сніжинка вивертáлася й просила:

«Міньку візьми! Ну що тобі варто. Хороший пес. Їсть мало. Візьми, мені самій цілий день нудно».

Чорний пес вискочив слідом, затанцював в Оксани під ногами, заплутався в її ж таки ногах і мало не збив із ніг.

Котячої мови Оксана, звісно, не знала. Але тут і без перекладу все було зрозуміло.

— Ну гаразд, раз ви вже подружилися, панове, — здалася вона. — Ходімо додому разом. Тільки швидше, я вас благаю.

* * *

Вони втрьох піднялися на третій поверх.

Оксана глянула на годинник: усе, догана забезпечена, десять хвилин уже нічого не змінять. Полізла в холодильник, дістала каструлю з курячим бульйоном. Добре, що вона нині на дієті — є чим годувати собаку.

Налила повну миску, поставила на підлогу.

— Усе, друзі, поки що так. Увечері думатимемо про решту. Ніяких бійок. Ніякого безладу.

І побігла.

Мінька спорожнив миску за чверть хвилини й пішов роздивлятися квартиру. Сніжинка слідом — і пояснювала на ходу:

— Отут у мене рожевий будиночок. Там хутряний диванчик. Це дряпка. Собакам таке потрібно? Як що — користуйся, мені не шкода. Іграшки бери. Тільки мишку не чіпай, вона моя улюблена.

Мінька мовчав. Тільки хвостом підрагував та вухами ворушив.

Забагато всього за один ранок. Прокидаючись сьогодні під кущем, він аж ніяк не сподівався, що вже до обіду матиме власну господиню, миску й навіть дряпку.

— Добре живеш, — нарешті видав він.

— Нормально. Точно краще, ніж на вулиці, — Сніжинка пощулилася. — Тепер і ти житимеш нормально. Надвір більше ні лапою!

— А в туалет?

— У туалет можна, — дозволила кішка.

* * *

Так почався новий розділ у житті Сніжинки. Разом із Мінькою.

Живуть по-різному, але загалом добре.

Оксана в пса закохалася з першого дня. Ім’я дала нове, хоч і співзвучне старому: Мирко. Як угадала — незрозуміло.

Пес від неї в захваті. Зустрічає біля дверей, махає хвостом, цілує руки й вимагає свою порцію сюсюкання. Сніжинка іноді навіть ревнує — раніше все діставалося їй одній.

На вулицю вона більше не проситься. Мінька якось покликав її прогулятися, але кішка відмовилася:

— Чого я там не бачила? Гамірно і чуже. І ви не затримуйтеся.

Ночами вони інколи довго лежать на одній підстилці й пліткують. Нещодавно пес розповів таке, що Сніжинці до ранку сон відбило:

— Наша Оксана з чоловіком познайомилася. А в нього дівчинка на повідку. Ніби двірняжка, але краси-и-ива! Сама біленька, носик чорний, очі карі, розумні…

— Та стій ти, серцеїде двірнякської породи. Облиш ту дівчину. Ти про чоловіка розкажи.

Мінька надувся.

— А що про нього розказувати? Голова, дві руки, дві ноги, а в руках повідок. Зате на повідку…

— Як гадаєш, це серйозно?

— Що серйозно? Повідок?

— Та ну тебе! — розсердилася Сніжинка. — У неї з тим чоловіком може бути щось серйозне? Ну, гулятиме вона з ним іще?

— Як не гулятиме — я змушу! У нього ж така дівчинка!

— Ох і бовдур. Спи вже.

Мінька захропів за півхвилини. А Сніжинка ще довго лежала й думала.

От і щедра доля на сюрпризи. Сама ж винна: нудьгувала, нарікала, просила чогось нового — ну то й отримала повен оберемок веселощів.

Цікаво все-таки, що буде далі?

Обов’язково ж щось буде. Але це вже зовсім інша історія.