Дивна жінка з краю села

Вона сиділа біля сміттєвих баків і дивилася на мене. Не скиглила, не лащилася, не випрошувала шматок. Просто дивилася — прямо в очі, спокійно й уважно, наче давно мене знала і тільки чекала, коли я нарешті її помічу.

І мені тоді здалося, що я чую її думки. Може, я вже потроху з глузду з’їжджала, хто його зна. Тоді я багато чого не помічала навколо себе — навіть того, що живу.

«Не пускають?»

— Не пускають? — похмура, висохла стара в сірій хустці співчутливо глянула на роздратованого, скуйовдженого дідугана.

— Та щоб її качка копнула! — буркнув той і посварився брудним кулаком у бік невеличкої хати, що ховалася між старими грушами.

— І мене не пускають, — важко зітхнула стара. — Тільки оцей блаженний до неї в гості й ходить.

Вона кивнула кудись за спину дідові. Той озирнувся. Стежкою поспішав охайний дідусь у білій лляній сорочці, світлих штанах і простих сандалях. Ішов він легко, наче й не торкався землі, а від усієї його постаті віяло якимось теплом, від якого тим двом, у сірому й вицвілому, ставало незатишно.

— Тьху, дивитися гидко! — сердитий дід сплюнув собі під ноги. — Знайшла собі приятеля, нічого не скажеш.

— Та не вона ж вирішує, кого пускати… Ходімо вже, — стара підхопила його під руку й потягла в бік темного смерекового лісу, що чорнів за городами.

За селом ішла недобра поголоска про бабу Олександру — мовляв, трохи не при своєму розумі. А як інакше? Живе сама в хаті, що вікнами вперлася в ліс. Ні подруг, ні родини — тільки величезна чорна дворняга на прізвисько Ляля.

Дивна жінка з краю села

Навесні й улітку вона порпалася в маленькому городі, восени ходила в ліс по гриби, узимку топила піч та розгрібала кучугури снігу попід ворітьми. І при цьому — була щаслива.

Не тим натягнутим оптимізмом, який міська рідня привозить старим разом із пакетами гостинців на свята. А справжнім, тихим, теплим щастям, від якого світліло обличчя.

По ній було видно — не прикидається. Рум’яна, наче молодиця, усміхнена. А як співала! Не раз сусіди чули, як баба Олександра виводить старих пісень, поратаючись біля печі чи на грядках. Голос у неї був чистий, високий, і від тих пісень чомусь щеміло в грудях навіть у найчерствіших.

Звідки вона взялася в їхньому селі, ніхто до пуття не знав. Просто колись приїхала, багато років тому. Оселилася в хаті діда Якима, який саме недавно відійшов у засвіти.

Його родичі швидко продали хатину. Багато хто тоді казав — пощастило. Бо село помаленьку вимирало, молодь роз’їжджалася по містах, а тут раптом знайшлася покупниця на дім покійного Якима.

Привіз ту дивну стару якийсь чоловік. Може, знайомий, а може, й хто інший. Цього ніхто з сільських так і не з’ясував. Питали, звісно, у самої баби Олександри. Тільки вона відповідала більше загадками.

— Чого це ви до нас перебралися? — цікавилися сусіди.

— А чому б і не перебратися? Там, де я раніше жила, стало погано. А у вас гарно. Ліс поруч, річечка, повітря травами пахне.

— А родина? Хто вас сюди привіз? — не вгавали люди.

— Добра людина привезла, — відповідала баба Олександра, наче й не помічаючи першого запитання.

Після цього вона зазвичай замовкала, лише всміхалася якоюсь нетутешньою усмішкою й дивилася на співрозмовників так, ніби знала якусь велику таємницю, що її не можна переказати словами.

«Дивна жінка», — з часом вирішили в селі. — «Мабуть, блаженна. Рідня, либонь, і виселила. Кому ж охота жити з ненормальною?»

Так бабі Олександрі поставили негласний діагноз і перестали чіплятися з розпитуваннями, та й спілкуватися теж.

Інша б, може, образилася. А баба Олександра наче й не помітила того. Розмовляла зі своєю чорною собакою — і, здавалося, більше їй нікого й не треба було.

Спершу сусіди дивувалися, потім звикли. Світ великий — різні люди в ньому живуть. А баба Олександра не найгірша з них. Самотня, трохи дивакувата. Але ж безневинна. Живе тихо, нікому не заважає, ні до кого не лізе.

Ну подобається їй так — нехай і сидить у своїй хатині на узліссі. Вона до сусідів не лізе — і вони до неї не стануть.

Гість, якого не бачили інші

Тільки от сільські не знали, що компанія в баби Олександри все ж таки була. Час від часу до неї приходив один дідусь. Не місцевий, і для всіх інших наче невидимий.

Коли він уперше з’явився в неї на порозі, баба Олександра, звісно, здивувалася.

— Ти хто ж такий будеш, чоловіче добрий?

Дідусь відповів не одразу. Спершу обійшов її затишну кухню, провів долонею по вибілених стінах, погладив по голові велику чорну собаку, потім сів на ослінчик біля печі. Баба Олександра терпляче чекала.

— Годиться! — нарешті промовив незнайомець. — Гарно в тебе. Затишно, чисто, по-людськи. Буду, мабуть, навідуватися, як не проженеш.

— Та ради бога, заходь. Тільки спершу назвися, чоловіче. Виглядаєш ти наче знайомо. І Ляля моя тебе одразу визнала, навіть не гавкнула. А я от ніяк не пригадаю, хто ти такий.

— Правду кажеш, знайомий я тобі, — дідусь перейшов на «ти», усміхнувся в сиву бороду й підморгнув. — Тому й прийшов, що ти мене завжди шанувала й цінувала.

Баба Олександра задумалася. Ні, ніяк не вгадати.

— Хоч натякни!

— Спокоєм мене звати. Дружили ми з тобою колись, пам’ятаєш?

— Ох… — тільки й видихнула вона.

— Та ти не охай. Як дружили, так і далі дружитимемо. Яка різниця, який я тепер на вигляд. Ти головне — інших у хату не пускай!

— Яких ще інших? — стривожилася баба Олександра.

— Та багато хто тут блукає… Коротше, будь насторожі.

Сказав — і пішов. А в баби Олександри на душі стало тривожно.

«Спокоєм називається… Сум’яття тільки в серце посіяв і пішов. Про кого він казав? Прийдуть же — а я й не впізнаю».

«Хто з лісу до тебе приходив?»

Але час минав, а ніхто більше до баби Олександри не навідувався. Ні сусіди, ні ті загадкові «інші». Жила вона тихо й спокійно. Спокій інколи заходив і дивувався:

— Невже ніхто з лісу не приходив? У двері не стукав?

— Ніхто, — хитала головою баба Олександра.

— Дивно. Може, вони ще про тебе не пронюхали, — міркував Спокій.

— Слухай, ти або скажи, чого боятися, або не тривож мене даремно, — якось не витримала вона. — Ти ж Спокій. Тобі належить заспокоювати, а не страху наганяти.

— Та я ж і не лякаю, — відповів він. — Просто хто його зна, хто до тебе з лісу заявиться. Багато там усякої погані водиться…

Є Самотність — сіра й беспросвітна, від неї холоне в грудях. Є Туга — зелена, в’язка, вимотлива, як осінній дощ без кінця. Є Розпука — важка, припорошена пилом, що пригинає до землі.

Баба Олександра зблідла й опустилася на табурет.

— І ти, ірод, мовчав! Та я ж не переживу, як вони до мене в гості внадяться.

— Отож-бо й воно, — сказав Спокій. — Тому й не хотів заздалегідь лякати. Думав — прийдуть, тоді й будемо радити раду. А вони все не йдуть…

Чим ти це заслужила, Олександро, не збагну. Адже ця компанія до кожного зазирає, а до тебе — ні. Загадка якась.

— І справді загадка, — погодилася баба Олександра. — Я ж не особлива якась. Та й коли чесно — легка здобич.

Те, що забрало в неї все

Немає в мене нікого, хто міг би заступитися. Тому я й у село перебралася. Геть тяжко в місті стало.

Там життя мене сильно потріпало.

Якщо коротко — таку підніжку мені доля поставила, що я на дрібні скалки розсипалася. За один день не стало в мене ні чоловіка, ні сина. На трасі це сталося, восени, коли дорога мокра й слизька. Велика вантажівка, ожеледь, мить — і все. Не вберегли їх лікарі. Не змогли…

А разом з ними і я наче згасла. Замкнулася в квартирі, придушена чорними думками. Нічого не хотілося — ні жити, ні дихати, ні світу бачити. Сиділа в темряві, фіранки не розсувала, до телефона не підходила.

Так би й пішла слідом за своїми рідними. Та вона мене врятувала…

Баба Олександра кивнула на чорну дворнягу Лялю, що мирно дрімала біля печі.

— Я тоді один-єдиний раз із дому вийшла. Сміття треба було винести. Голова в мене тоді дивно працювала. Наче й зібралася з життям попрощатися, а думка все спокою не давала: знайдуть мене потім у захаращеній квартирі, серед бруду, наче якусь приблуду.

Біля сміттєвих баків ми з моєю Лялею і зустрілися. Вона сиділа коло контейнерів і дивилася на мене. Не жебрала, не лащилася. Просто дивилася прямо в очі.

І мені раптом здалося, що я чую її думки. Може, розум тоді вже починав мене зраджувати… Хто його зна.

Голос, який вона почула

Але раптом у голові в мене пролунало:

«Не дурій, бабо. Не смій. Жити треба, тішитися сонцем і спокійно ждати зустрічі з тими, кого любиш. Якщо тут погано — шукай місце, де стане легше!»

«А ходімо зі мною, — сказала я тоді. — Я сама і ти сама. Удвох, либонь, легше буде сонцю радіти. Та й про терпіння мені нагадуватимеш».

І що б ти думав? Вона мене зрозуміла. Пішла слідом, наче прив’язана. Жодного разу не озирнулася на ті баки, на те своє голодне минуле.

Повернулися ми додому. Озирнулась я навколо й зрозуміла — не витримаю більше в цій квартирі. Та й у місті лишатися не зможу. Треба їхати. Я вже на пенсії, сили ще є. Зможу й про себе, і про Лялю подбати.

Про те, що буде далі, я тоді не думала. Розуміла: якщо почну розмірковувати, то ніякого «далі» може й не статися. Горе мене просто з’їсть і не вдавиться.

Продала свою квартиру, нагледіла хатину тут, у селі. Обжиту, міцну, не занедбану. Пощастило. Загалом, як змогла, дала раду і з житлом, і з грішми, а тоді й перебралася сюди, на край села, до самого лісу.

Вирішила твердо — ніякого жалю до себе більше. Житиму так, як є. Минуле тривожити не стану й іншим не дозволю. Нічого біду підгодовувати та плекати гіркі спогади, наче отруйні квіти на підвіконні.

Правда, місцеві мене так і не зрозуміли. Вирішили, що я не при своєму глузді. Та я не ображаюся. Мені й з Лялею живеться незле. А тепер ще й ти, сам Спокій, до мене зазираєш.

Тільки сьогодні ти мене налякав. А й справді — чому вся ота нечисть до мене не заявляється? Не те щоб я за ними скучала… просто цікаво.

Спокій лише знизав плечима.

— Ти, Олександро, радій. Раз не приходять — значить, так і має бути. Видно, є в тебе щось таке…

Сказав це й пішов, лишивши бабу Олександру думати, що ж саме в неї таке є.

Ніч, коли все відкрилося

І невдовзі таємниця розкрилася.

Відколи перебралася в село, баба Олександра спала міцно. У місті такого сну не було. Тут вона за день напораєтся, надихається пахучим повітрям, наслухається, як шумлять верхівки сосон, — і засинає, мов немовля.

Та в ту літню ніч її розбудило грізне гарчання, схоже на далекі перекоти грому перед грозою. А слідом за ним — лютий, низький, аж нутряний гавкіт.

«Невже це Ляля так може?» — здивувалася баба Олександра, накинула халат, сунула ноги в галоші й вийшла надвір, залитий місячним сяйвом.

І побачила: Ляля стояла біля хвіртки, наїжачившись, із піднятою на загривку шерстю, оголивши ікла. А в бік лісу квапливо відступали дві чужі постаті. Неохайний дідуган, схожий на волоцюгу, і згорблена стара в сірій хустці.

Назустріч їм уже поспішав третій — Спокій.

— Усе бачив! — видихнув він, ледь розчахнувши хвіртку. — Ще на узліссі помітив, як оці двоє до тебе, Олександро, прямували. Я за ними. А тут і без мене дали раду.

Він погладив Лялю по голові.

— Молодець ти, героїня, захисниця! Ти хоч знаєш, кого щойно прогнала твоя собака? — повернувся він до баби Олександри.

Та заперечно похитала головою.

— Самотність і Розпука до тебе сьогодні завітали. Та тільки не судилося їм! Шкода, Тугу з собою не привели. Хоча, може, твоя Ляля і їй боки пом’яла б!

Те, що собаки вміють найкраще

Спокій відверто радів. Загадка нарешті розкрилася. Ось воно що в баби Олександри є. Ось хто не пускає всяку погань до неї в хату. А він, старий дурень, одразу й не здогадався.

— Ох, дітоньки, ходімо в хату. Щось мені недобре, — тихо сказала баба Олександра й притисла руку до грудей.

— Та чого тепер уже, Олександро? Усе ж минуло.

Спокій підтримав її під лікоть і повів у хату. Ляля з ними не пішла. Лишилася біля хвіртки, вляглася стерегти подвір’я, поклавши важку голову на лапи. Для неї все, що сталося, було звичайною справою.

Адже саме заради цього вона тоді й пішла за загубленою, майже неживою бабою Олександрою від тих сміттєвих баків. Щоб подарувати їй те, чого так бракувало: дружбу зі спокоєм і захист від туги, самотності й розпуки.

Собаки вміють це робити. Головне — вчасно зустріти свою.

І, може, не баба Олександра тоді врятувала бездомну собаку. А собака — її. Бо є речі, які серце розуміє без слів. І є вірність, перед якою відступає навіть найчорніша туга.