Дим сусіда

Мене звати Оксана, і я живу на вулиці Садовій у невеликому містечку на Полтавщині вже дванадцять років. Люблю своє подвір’я, свої троянди під парканом, свій городик із помідорами. Люблю весняні ранки, коли відчиняєш вікно — і на тебе пахне свіжою зеленню та бузком.

Але є одне “але”. Його звуть Василь Петрович Кравченко.

—

Він живе через паркан від мене. Дідусь сімдесяти років, пенсіонер, городник. Загалом людина не погана — вітається, іноді дасть цибулі з грядки, минулого літа допоміг підняти завалений стовпчик паркану. Але є в нього одна звичка, яка зводить мене з розуму.

Він палить сміття.

Не раз на рік восени, а постійно. У будь-яку пору року. У будь-яку пору дня.

—

Перший раз це сталося ще на початку березня — саме тоді, коли я вирішила провітрити хату після зими. Відчинила всі вікна, повісила ковдри на мотузку, поставила чайник. Сіла з книжкою на ґанку — краса.

Через двадцять хвилин до мене приповз густий білий дим.

Я виглянула через паркан. Василь Петрович стояв біля купи з гілок, листя та якогось мотлоху і задумливо помішував це все палицею.

— Василю Петровичу, — кажу якомога спокійніше, — у мене вікна відчинені, може, не треба зараз?

Він підняв на мене очі, кивнув.

— Та зараз догорить, не переживай.

“Зараз догорить” тривало ще дві години.

—

Я закрила вікна. Ковдри провоняли димом. Чай охолов. Книжку я так і не дочитала — сиділа й дивилась у стелю.

Але я людина терпляча. Вирішила: буває, весна, треба прибрати подвір’я.

Квітень. Я садила розсаду на грядках — томати, перець, трохи базиліку. День був теплий, сонячний, такий, що хочеться співати. І тут — знову. Дим пішов просто на мій город.

— Василю Петровичу, — кажу вже твердіше, — розсада ж задихнеться!

— Та що їй зробиться, — махнув він рукою. — Мій батько все життя так палив, і нічого.

Я набрала повітря в груди й пішла додому.

—

Травень. Червень. Серпень. Це повторювалось із завидною регулярністю. Іноді раз на тиждень, іноді частіше. Я просила. Він кивав. Потім палив знову.

Моя подруга Наталка казала мені:

— Оксано, та виклич вже когось, напиши скаргу!

— Та незручно, — відповідала я. — Все ж сусід, живемо поруч.

— “Незручно” — це коли ти кашляєш цілий день і не можеш відчинити вікно влітку, — сказала Наталка і скривилась.

Вона мала рацію. Але я все ще чекала.

—

А потім настав той день.

Кінець вересня, субота. Моя мама приїхала з Миргорода — вперше за пів року. Їй вісімдесят третій рік, серце, тиск. Ми сиділи в саду, пили каву, я спекла її улюблений яблучний пиріг. Мама розповідала про сусідів, я сміялась. Все було чудово.

А потім Василь Петрович розпалив свою купу.

Цього разу він кинув туди щось пластикове — я потім розгледіла якісь пляшки та поліетиленові пакети. Дим пішов чорний, їдкий, з хімічним запахом. Він поповз просто до нас.

Мама почала кашляти. Спочатку тихенько, потім — не могла зупинитись. Я підхопилась, завела її в хату, відчинила кватирку з іншого боку. Вона сиділа бліда, притискала руку до грудей.

— Нічого, нічого, — казала вона, — пройде.

Але в мене всередині щось клацнуло. Остаточно і безповоротно.

—

Наступного ранку я зателефонувала до місцевої екологічної інспекції. Мені пояснили: спалювання побутового сміття, особливо пластику, на присадибних ділянках заборонено. Штраф — від п’ятисот до тисячі гривень за перше порушення, і більше — якщо повторно.

Я сфотографувала все, що мала: дим, купу з рештками пластику, дату, час. Написала офіційну скаргу. Спокійно, без емоцій, лише факти.

Через два тижні до Василя Петровича прийшли.

—

Ввечері він постукав у мою хвіртку. Стояв із трохи збентеженим виглядом.

— Оксано, — каже, — то це ти написала?

— Я, Василю Петровичу.

— Могла б і попередити, — буркнув він. — Штраф виписали.

— Я просила вас шість місяців, — відповіла я рівно. — Тричі особисто підходила. Ви кожного разу казали “добре” і робили своє. Моя мама кашляла від вашого диму.

Він помовчав. Поглянув кудись убік.

— Ну… не подумав, що так серйозно.

— Тепер знаєте.

Після цього Василь Петрович мовчки пішов і став мене уникати. Але для мене найважливіше те, що своє сміття він припинив палити.

—

Сусід — це людина, яку ти не обирав, але з якою ділиш один паркан, одне повітря і одну вулицю. Іноді достатньо просто почути одне одного. А якщо не чуєш — є інші способи донести думку. Цілком офіційні.