Дощ періщив третю добу, а вона чекала когось на узбіччі
Дощ періщив третю добу поспіль, і траса перетворилася на суцільне сіре місиво. Асфальт блищав, узбіччя розкисло, а машини йшли на швидкості, здіймаючи за собою каламутні хвости бризок. Саме на такому узбіччі, у ямі, залитій каламутною водою, і сиділа вона.
Скільки часу мале руде цуценя тулилося там, під самим краєм дороги, не знав ніхто. Роздивитися його було майже неможливо: багнюка того самого рудуватого відтінку, мокра шерсть збилася в бурульки, і лише коли черговий вантажівка проносилася повз, з канави обережно висувалася перелякана мордочка — і одразу ховалася назад.
Наталя їхала цією дорогою у справах і, чесно кажучи, думала зовсім про інше. Про те, що двірники вже не справляються, що до міста ще пів години, що добре б десь випити гарячої кави. А потім краєм ока вихопила той рух у канаві — і серце обірвалося.
— От тільки не зараз, — сказала вона вголос сама до себе, бо різко гальмувати на мокрій трасі означало влаштувати проблеми.
Хтось назве це даром, хтось — тягарем. Уміння за частку секунди виловити поглядом того, кому потрібна допомога, коли всі інші проїжджають повз і нічого не помічають. Наталя доїхала до найближчого місця, де можна розвернутися, і всю дорогу назад повторювала подумки одне: «Тільки б не вибігло на дорогу. Тільки б всиділо».
Всиділо.
* * *
Цуценя не тікало, але й підходити боялося. Стояло на розкислому схилі яру за узбіччям, тремтіло всім тілом і водночас відчайдушно виляло хвостиком — так, ніби дуже хотіло довіритися, тільки страх виявився сильнішим. Ганятися за ним по багнюці не було сенсу: тільки налякаєш дужче, та й сама по коліна вгрузнеш.
Наталя згадала про пакетик котячого корму, який завжди про всяк випадок валяється в машині. Присіла навпочіпки просто на мокру траву, висипала трохи на долоню й простягнула руку.
— Ну йди сюди, руденька. Йди, не бійся. Диви, що в мене є.
Голод переміг. Поки мала жадібно хапала корм, Наталя обережно взяла її за загривок і швидко, поки та не отямилася, пересадила в салон. Цуценя навіть не пручалося — тільки дивилося вологими очима й важко дихало.
У теплій машині воно потроху заспокоїлося, зігрілося й більшу частину дороги пролежало внизу, скрутившись мокрим клубочком просто на килимку. Наталя ввімкнула пічку на повну й час від часу поглядала вниз — чи дихає, чи все гаразд.
А коли на заправці довелося на хвильку вийти, повернулася — і не втримала усмішки. Пасажирка вже перебралася на зручніше місце. Сиділа собі в дитячому автокріслі, наче так і треба, і дивилася на Наталю з виразом «а що такого?».
— Ну ти й нахаба, — засміялася жінка. — Хоч би дозволу спитала.
* * *
На перетримці мала одразу отримала повну миску м’ясної каші й змела її з таким апетитом, що годувальниця тільки руками розвела. Наїлася, обнюхала кутки, обійшла всі буди й пішла знайомитися з іншими собаками — вже без тремтіння, вже по-господарськи.
Коли мокру шерсть висушили й розчесали, виявилося, що вона в неї густа й щільна. З таким хутром при доброму харчуванні й теплій сухій буді ні дощі, ні прохолодні ночі малій не страшні — важливо було тільки, щоб буда стояла на підвищенні, а не в тій самій багнюці, з якої її дістали.
Цуценяті дали ім’я Ляля. На момент порятунку їй було місяці чотири. Ми вирішили дорощувати її самі, до віку стерилізації, щоб не перекладати цей клопіт на майбутніх господарів. Бо як зазвичай буває: пообіцяють, що самі про все подбають, а через півроку починається — «ой, не встигли», «ай, а куди тепер дівати цуценят», і телефонують уже нам.
За місяць на перетримці Ляля помітно зміцніла, підросла й подорослішала.
Ляля виявилася напрочуд кмітливою. Обожнює приносити м’ячик — може годину поспіль, поки самій не набридне. Уже вчиться подавати лапу й майже опанувала цю науку. З котами й собаками ладнає чудово, нікого не зачіпає.
А до незнайомих людей спершу ставиться обережно — придивляється, тримає дистанцію. Але варто лагідно з нею заговорити та почухати за вушком — і все, вважайте, ви вже свій. Хвіст працює, як пропелер, а очі дивляться так, ніби ви щойно повернули їй увесь світ.
Тепер Ляля буде шукати родину. Ту, де її любитимуть не менше, ніж вона готова любити у відповідь. І де для неї завжди знайдеться суха тепла буда — подалі від будь-якої багнюки.
