Учора сестра надіслала мені світлину — без підписів і пояснень

Учора сестра надіслала мені світлину — без підписів і пояснень. Я дивився на неї й спершу щиро подумав, що вона вигадала щось геть дивне. А вже за кілька хвилин зрозумів, у чому справа — і в мене перехопило подих.

Виявилося, що три вихідні поспіль вона приходила до своєї початкової школи й розмальовувала сірі бетонні обмежувачі біля входу. Тепер вони виглядають як гігантські різнокольорові олівці. Каже, що дітям важливо бачити навколо себе щось світле й життєрадісне — особливо в ті дні, коли на них чекають контрольні чи перевірочні роботи.

Вона викладає у четвертому класі. Про її зарплату й так усе зрозуміло — великою її не назвеш. Фарби та матеріали купила власним коштом. Ні з ким нічого не погоджувала. У суботу ще до сходу сонця прийшла з пензлями й банками фарби — одна, зате з натхненням і десятком задумів у голові.

Поки вона працювала, повз проїжджав директор. Зупинився, мовчки подивився, а тоді з усмішкою кинув:

— І гумки не забудь намалювати.

Сів у машину й поїхав.

Тепер біля школи щоранку людно: батьки фотографують дітей поруч із «великими олівцями», а охоронець жартує, що вхід став майже туристичною локацією. Атмосфера змінилася — з’явилося більше посмішок.

Сестра вже обмірковує новий проєкт. Шукає залишки матеріалів у знайомих майстрів, щось переробляє, щось вигадує сама — і все це вкладає у свій скромний учительський бюджет.

Минулого тижня вона отримала офіційний лист від адміністрації. Я, зізнаюся, занепокоївся: подумав, що зараз вимагатимуть усе перефарбувати або винесуть догану. Але сталося навпаки — її запросили оформити обмежувачі ще й біля середньої школи. Вона вже вирішила, що цього разу обере жовто-зелену гаму.

Вона невгамовна. І водночас саме такі люди тримають на своїх плечах освіту — не гучними словами, а маленькими, але дуже щирими вчинками. Я безмежно нею пишаюся.