«Сину, у мене тут ремонт у квартирі. Можна я до вас переїду на деякий час?». Як мамин ремонт став новим режисером у житті молодої пари
Коли того ранку задзвонив телефон, я розтягнувся у ліжку, готовий до ледачого початку дня. Але у слухавці пролунала мамин голос, енергійний, хоча й трохи знічений: «Сину, у мене тут ремонт у квартирі — стіни зносять, труби міняють, страшенний гуркіт. Можна я до вас переїду на деякий час, поки вони там усе полагодять?»
Ми з дружиною перезирнулися. Відмовити? Ну як. «Звісно, мамо, приїжджай», — сказав я.
За годину вона вже стояла в нашому коридорі з клунками, ніби повернулася із ринку: різнокольорові круглі ганчіркові килимки, яскраві пледи… Наше мінімалістичне помешкання із чистими білими стінами за хвилину набуло нового «колориту».
Просто за добу наш звичний розпорядок був зруйнований. Мама прокидалася удосвіта й хвацько бралася за прибирання. Десь о шостій ранку в повітрі вже пахло засобами для миття, під ногами шурхотіла ганчірка, телевізор гомонів, мов вуличний мегафон.
Ввечері ми хотіли подивитися фільм, розслабитись, але мама вмостилася поруч і постачала власну аудіодоріжку:
— «Дивись, зима навколо, снігу намело, а вона без шапки, ніби на весняній прогулянці! Хоч би хустку зав’язала, бо ж вуха замість бурульок стануть!»
Ми з дружиною намагалися зберегти спокійний вигляд, але щоразу, коли вона голосно дзвонила подругам, перегукувалася з телевізором чи коментувала, як ми «витрачаємо світло без потреби», у квартирі ставало тісно.
Хотілося просто тиші, а довкола панувала мамина турботлива буря.
Мама помітила нашу напругу й спробувала розрядити обстановку жартами. Ми з дружиною спершу нервували, але потім почали мимоволі всміхатися. Її старання були такими щирими, що не могли не зачепити.
Потроху ми відшукали спільний ритм. Мама намагалася не вмикати телевізор на повну гучність, поки ми спимо, а ми перестали аж надто серйозно ставитися до кожного її втручання.
Замість того, щоб бути обережними, ми відверто кепкували з її рекомендацій економити світло: «Мамо, дивись, ми вмикнули аж дві лампочки!» — вона, удавано сплеснувши руками, сміялася, кажучи: «Ой, розтринькувачі!»
Одного вечора ми вирішили приготувати мамин фірмовий пиріг. Тісто липло, рецепт був дивним, зате сміху вистачило на трьох. Мама розповідала історії із її дитинства, ми підтакували й вигадували нові жарти. Виявилося, що разом готувати не лише корисно, а й справді весело…
Через декілька днів зателефонували з будівельної бригади: ремонт у маминій квартирі закінчено, вона може повертатися додому.
Ми допомогли їй спакувати килимки. Мама поглянула на нас: «Дякую, дітки, що прихистили. Тепер у мене буде згадка: ви не такі вже і мовчазні, вмієте й посміятися!» Ми посміхнулись у відповідь: «А ти не така вже й галаслива, коли захочеш».
Коли мама пішла, у квартирі стало тихіше. Нам було добре й спокійно, як і раніше. Але тепер, увімкнувши ввечері фільм, ми не стримались і пожартували одне одному маминою інтонацією: «Хоч би хустку зав’язала!» І обидва зареготали.
Ці кілька тижнів, хай і шумних, подарували нам позитивних моментів, жартів і згадок, що лишатимуться з нами надовго!
