Щаслива парасолька

Теплий серпневий вечір. Із вікон на третьому поверсі, де живе літнє подружжя, чути радісні голоси. Дорослі діти з онуками приїхали в гості. Квартира наповнилася сміхом, радістю, запахами квітів і солодких пиріжків. Діти обіймають батьків, цілують їх і діляться новинами.

Сонце повільно заходить за горизонт, наповнюючи кімнату м’яким золотистим світлом. Літнє подружжя сидить за столом у колі дорослих дітей та онуків, з посмішкою слухаючи їх. Ця зустріч приносить усім взаємну радість.

Віра, старша донька, піднесла матері яскраву парасольку зі словами:

— Мамусю, це тобі. Вистачить уже носити цю стару чорну парасольку. Пора її викинути.

Подружжя переглянулося. Вони посміхаються, згадуючи давні серпневі вечори, коли познайомилися.

-Ні, Верочко, — відповідає батько доньці. — За подарунок, звісно, дякую, але… Ця парасолька… — він показав рукою на потягану довгу чорну парасольку. — Врятувала мені життя і познайомила нас з твоєю мамою. Вона – пам’ять про той далекий час, коли ми були молодими.

-Ой! – скрикнув син Кирило. — А чому ми нічого про це не знаємо? Мамо, тату, розкажіть.
-Правда, мамо, — приєдналася до прохання Віра. — Розкажіть нам історію вашого знайомства.
-Розкажіть! Розкажіть! – наполягають школярі-онуки.

Ніна Іванівна ласкаво подивилася на чоловіка і сказала: — Ти починай. Це твоя парасолька і твоя історія…

Микола Кузьмич сором’язливо усміхнувся, як закоханий юнак, і кивнув:

— Гаразд…

Більше сорока років тому. Микола зустрів симпатичну дівчину з подругами біля кінотеатру. Дівчата весело балакали і планували сходити в кіно. На афішах красувалися фільми: «Звичайне диво» і «Молода дружина». Обидві стрічки про кохання. Дівчата сміялися й обговорювали персонажів.

Микола дивився на невисоку скромну шатенку з зеленими очима. Він дуже хотів підійти і познайомитися, але його бентежила галаслива компанія.

— Ні, сьогодні не можу, — раптом сказала шатенка. – Тамарі Федорівні обіцяла допомогти. Давайте завтра?!
— Ну, — розчаровано сказала рудоволоса дівчина, зобразивши невдоволену гримасу.

— Знову вона не може. Ніно, ну чому не можна просто сходити з подругами в кіно?
— Лідо, вибач, — просить Ніна. – Я справді сьогодні ніяк. Давайте завтра о другій годині тут зустрінемось. Обіцяю, що точно прийду.

Микола, який стояв поруч і робив вигляд, що вивчає рекламу фільмів, прислухався до їхньої розмови і вирішив про себе: «Завтра прийду раніше і підійду до Ніни. Завтра ми обов’язково познайомимося. Тим більше, що сьогодні я вдягнений не для знайомств». Він поглянув на свій старенький піджак і засмутився.

Увесь вечір і наступного ранку Микола був у збудженому стані. Попереду була зустріч з Ніною. Ім’я дівчини він підслухав і був дуже радий, що сьогодні вони зустрінуться. Мама Єфросинія Іванівна помітила хвилювання сина і запитала:

-Коль, що сталося? Ти такий напружений і щоки горять. Ти не захворів?

-Ні, мамо, — відмахнувся син і пояснив. – Хочу запросити одну дівчину в кіно… Але не знаю, як вона до цього поставиться… Чи піде зі мною…
-Звісно піде, — впевнено заявила мати. — Ти будь більш впевнений, сину. Дівчата люблять сміливих хлопців. І парасольку візьми обов’язково. Підеш проводжати дівчину ввечері, раптом піде дощ.
-Фу, мамо, — занервував Коля. — Він такий громіздкий. Йтиму з ним, як старий із тростиною. Ні!

Але мати настояла, і йому довелося взяти злощасну парасольку. Коля прибіг до кінотеатру і сховався за стендом з афішами. Він дуже нервував в очікуванні Ніни. Час минав, а дівчини немає. Ось уже прийшли її подруги й обурюються, що Ніна запізнюється.

-Так, чекаємо ще півгодини, — сердито каже рудоволоса дівчина, поглядаючи на годинник. — Наступний сеанс тільки на дев’яту тридцять вечора. Ви як хочете, а я вночі не ходжу. Комендант не пустить так пізно.
— Може, у неї щось трапилося, — невпевнено припустила білявка з рідким пухнастим волоссям, як пух на кульбабі.
— Вічно у неї щось трапляється, — сердито каже руденька. – А ми, що через неї в кіно не можемо піти?
— Гаразд, — погоджується брюнетка. – Чекаємо ще півгодини. Ну, не здавати ж квитки.

Микола засмутився, що Ніна не прийшла. Адже він навіть не знає, де живе дівчина і коли вона ще прийде в кінотеатр невідомо. Він зім’яв куплені квитки і засунув у кишеню штанів. Небо потемніло і почався дощ.

Подруги Ніни завізжали і втекли в будівлю кінотеатру. Микола розкрив парасоль, який йому нав’язала мати, і, засмучений ситуацією, стояв під струменями дощу. Дощ швидко закінчився. У кінозалі вже почався фільм, а йому зовсім не хочеться дивитися одному, без Ніни. Він закрив мокрий парасоль і рушив геть.

Поки йшов, кілька разів озирнувся, сподіваючись, що дівчина запізниться, але прийде. Так і йшов, постійно озираючись і не дивлячись під ноги.

Раптом спіткнувся і зрозумів, що летить кудись униз. Все сталося так швидко, що отямився Микола тільки тоді, коли повис над відкритим люком колодязя. Він висів на тому самому парасолі, що тримав у правій руці. Парасоль такий великий, що просто не проліз у люк. Коля відчуває, як саднить обдерте коліно й лікті. Хлопець голосно вилаявся і знову подумав про себе:

— «Який невдалий день! Ніна не прийшла, я провалився в колодязь. Тільки б ніхто не бачив, як я тут бовтаюся».

Він дотягнувся другою рукою до краю колодязя і тепер почав розгойдувати ногами, щоб спертися на стінку і вилізти. Кілька невдалих спроб, і йому вдалося. Карабкаючись, лаючись, він вибрався майже наполовину назовні. Віддихався трохи і вирішив зробити останній ривок. Раптом почув слабкий голос:

-Допоможіть… Допоможіть…

Коля заглянув у колодязь і остовпів. Там на самому дні хтось є і він теж просить про допомогу. Микола вибрався. Ліг на асфальт і заглянув у темряву люка.
-Гей! Ви живі? Я зараз подзвоню в швидку допомогу. Ви не рухайтеся…
-Не кидайте мене, — заплакав жіночий голос. — Я тут цілу вічність… Мені боляче і страшно…
-Ні, ні, — запевнив Коля. — Я тільки добіжу до автомата, подзвоню і назад. Я повернуся!

Він справді подзвонив і відразу повернувся. Заглянув у колодязь і крикнув:
-Гей! Ви живі? Це я, Микола…

Але у відповідь тиша. Під’їхала машина швидкої допомоги і рятувальна служба. Чоловік суворо запитав Колю:
-Ви впевнені, що там хтось є?
-Так! Так, впевнений, — твердо заявив Коля. — Там хтось плакав і кликав на допомогу…

Рятувальники спустилися в люк, а Микола чомусь розхвилювався, ніби повинні дістати найважливішу людину в його житті. Він крутився навколо і не знав, чим ще може допомогти. На здивування Миколи, з колодязя витягли Ніну. Вона без свідомості, на голові та руці запеклася кров.
-«Так ось чому вона запізнилася і не прийшла в кінотеатр, — зрозумів він. — Вона просто впала туди… Якби я не впав у той же колодязь… Страшно подумати, що сталося б з Ніною».
-Це ваша знайома? – Перервав його думки лікар. – Ви поїдете з нами в лікарню?
-Так! – впевнено заявив Коля. – Я їду з Ніною. Як вона?

-Важко сказати, — замислився лікар. – Сильні забої голови, спини… Треба зробити рентген. А потім призначати лікування. Ви не хвилюйтеся так, — заспокоює лікар, помітивши страх на обличчі хлопця. – Вилікуємо твою дівчину. До весілля заживе!

Микола просидів у лікарні до самої ночі. Додому повернувся брудний, з розірваними штанами і такий змучений, ніби боровся з цілою бандою. Мати зустріла сина на порозі, відчинивши двері. Вона не спала і металася, виглядаючи у вікна. Побачивши Колю в такому плачевному вигляді, вона сплеснула руками і запитала:
-Ти хоч захистив свою обраницю, сину?

Мам, я знайшов її! Розумієш, я знайшов її! Якби я не впав у той колодязь, то вона б лежала там і помирала. Мам, їй так погано зараз…
— Гаразд, — насупила брови Єфросинія Іванівна. — Іди у ванну, приведи себе в порядок і за стіл. Все охололо, але я зараз розігрію. За вечерею і розкажеш толком, що там сталося.

Коля все розповів матері. Та слухала його і хитала головою. Потім запитала:
-А її батьки знають, що дівчина в лікарні?

Коля з повним ротом, знизав плечима і промимрив:
-Не знаю…
-Гаразд, — рішуче каже мати. – Завтра сама піду в лікарню і все з’ясую. Уявляю, що зараз відбувається вдома у цієї дівчини.

Вранці Єфросинія Іванівна з курячим бульйоном і котлетами з’явилася в палаті у Ніни. Дівчина з перев’язаною головою, з синцями по всьому обличчю і рукою в гіпсі лежала біля вікна. Жінка рішуче підійшла до неї і сіла біля ліжка. Вид постраждалої був настільки жалюгідний, що Єфросинія Іванівна ледве стримала сльози.

Так у лікарні, а не в кінотеатрі зустрілися Микола і Ніна. Хлопець з мамою доглядали за дівчиною і навідувалися щодня. Пізніше з’ясувалося, що Ніна сирота. Живе в гуртожитку. З лікарні дівчину Єфросинія Іванівна і Коля забрали до себе. Ніна ще місяць стрибала на милицях по квартирі Єфросинії Іванівни. А потім жінка рішуче запитала сина:

— Ти думаєш на ній одружитися чи відправиш бідолашку назад у гуртожиток?
— Ну, мамо, — зам’явся Коля. – Незручно так відразу…
— Ай! – махнула мати рукою і покликала Ніну. – Ніно, підійди сюди! Розмова є!

Ніна зайшла і побачивши суворий погляд господині, опустила очі і сіла.

-Довго ви ще будете морочити один одному голови? – запитує мати, підперши боки руками. – Кажіть, як на духу!

Вона повернулася до сина і, заглядаючи йому в очі, запитала:

-Любиш Ніну? Тільки не викручуйся! Говори прямо!

Коля почервонів, як рак, опустив очі і промовив:

-Люблю…
-А ти? — тепер запитує вона дівчину. – Любиш його?
-Так! – викрикнула Ніна і розплакалася.

Вона впала на груди жінці. Єфросинія Іванівна обняла дітей і зітхнувши сказала:

-То чого ж кота тягти? Одружуйтесь і будьте щасливі! Ось вам моє благословення!
-Оце бабуся! – вигукнула Віра, вислухавши розповідь батька. – Виходить, що це вона вас одружила!
-Ну, якби не та парасолька, — заперечує Микола Кузьмич. – Що дала мені мама… Саме вона врятувала мені життя і допомгла знайти нашу маму… Це щаслива парасолька!

-Так, справді щаслива парасолька! — сказали хором діти.